Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Біля двох верб і осокорів, коло Мжі!..

— Біля двох верб і осокорів?.. Це де лозняки ото?..

— Оту саме, пане війте, за аргамака... І напис від вас особисто, шафаря і райців міста та воєводи Білгородського, що я те все купив у вашому війтівстві.

— Пане Сірку! — споважнів по павзі голова.— Я, як чолова особа в управі, заявляю, що ті землі нами не продаються, а наділяються громадою безкоштовно,— розвів він розгублено руками.

— У тому ж і сенс та гонор, щоб вони були продані, а мною куплені на ім’я дружини моєї, Софії, у вчорашній день, як, скажімо...— подивився Сірко на побратима,— хутір Артемівка.

— Хутір?! Артемівка?! Так такого ж немає? — стенув плечима Нелюб.

— Нема ж хутора, пане Сірку,— підтримав свого кума Дикий.

— Доки воєвода надумається перевірити, буде.

— Якщо не жартуєш, пане Іване, отим, то буде тобі така купча ще нині,— утямив, про що йдеться, і простягнув Сіркові руку війт.

— Навіть так?

— Пан воєвода недалеко звідси, встигнемо.

— В такому разі,— ударив Сірко долонею по долоні війта,— дарую в додаток до всього й оздоблене сідло.

Вже за хвилину вони сіли на коней і зникли в поросі і за горбом.

— Що ти затіяв, сину? — першим похопився Слимаченко.— Ти дійсно ту пущу хочеш придбати?

— А чого ж, батьку?.. Хочу...

— Але не віддавати ж отакого коня, коли можна її одержати безкоштовно?! Дорогувата ж ця затія,— чухав потилицю, ледве стримуючи себе, Корній.

— Зате певна, пане Слимаченку,— сказав, ніби між іншим, Разя.— Краще не придумаєш!

Та не так подивився на все те малий Данько. Сірко не любив його за зухвальство, забіяцтво і оті цілоденні гасання по Мерефі бозна й де. Скаржилася на нього Софія, яку він привселюдно обзивав квакшею, і мати Мотря, бо геть відбився від рук без батька. Нарікали сусіди і міщани, бо робив їм капості, що аж райці в управі викликали Мотрю.

В Данька по приїзді дівера в Мерефу була надія, що той подарить йому оцього мишастого, бо для чого ж би він його приправив аж сюди. Він спершу хотів було його просто викрасти і дременути на Січ, але одумався, бо не знав туди дороги, а основне, мав надію, що Сірко залишить коня вдома, як буде від’їздити, і він лишиться над ним господарем. Буланий і Снігурка були не по вдачі Данькові, бо ходили, як у плузі, повісивши голови. А цей!.. Гнув шию ободом, вухами стріляв, як списами, очі наливав звіром і, звичайно, пуги не потребував. І ось маєш!.. Як череп’яний горщик, розбилася надія...

— Не дам!.. Не дам!..— кричав він, як ошпарений, дізнавшись, що скоїлося.— Огир мій, і все тут!.. І не дам його нікому!.. Або кременем ноги переб’ю йому, і тоді подивишся! — погрозливо сичав він, витягнувши гусаком шию до Сірка.— Мама й тато тебе, байстрюка, підтинника, вигляділи і виростили, а ти їм чим заплатив за те?..— сікався він на віддалі, остережливо, та Сірко раптом осліп від образи і спершу було кинувся на хлопця, але через мить уже сидів на Велесові і прямо вскач понісся на образника.

Юрба, зачувши оту образу юнака, спершу обурилася, а як Сірко понісся за ним, перепудилася, і лише Корній, проклинаючи увесь рід Гундин, кинувся і собі верхом доганяти Сірка.

— Стій! Не руш!.. Не смій!..— кричав він, завважуючи, що пасерб не чує його. Таки недалеко і втік Данько, бо вже за мить Сірко, зіскочивши з коня, згріб його залізними кліщами своїх рук, і той лише встиг кувікнути і замовк, знепритомнівши...

Вхоплений Корнієм, він не подавав ознак життя і прийшов до тями, коли Корній, взявши на оберемок, відлив його коло річки. Сірко сплюнув, стоячи в розгубі, взяв за повід Велеса і пішов до гурту.

— То чого ж ми тут стоїмо, люди, ходімо дообідувати,— нагадав усім сторонній при отому всьому дидаскал Вустим.— Адже на нас жде пані господиня...

Коли вже в хаті Сірко пояснив свою затію, прийшовши до себе після всього, що трапилося з Даньком, думки присутніх роздвоїлися. За купівлю пущі одразу охоче вхопився Нерід, його підтримала Мокрина, Сабрі і Рази, зате інші, і насамперед Мотря, були проти. Найсильнішим доказом у неї було те, що пущу можна було заселяти і без купівлі, а значить, і без віддачі мишастого. Корній, згадавши, що у діда Капули стоїть недобудованою нова його хата, а він отут, в зв’язку з цією купівлею, змушений буде затриматися, хоч обіцяв старому не баритись, мовчав, не виказуючи своїх думок.

— Коли так, пропоную проїхати на місце,— звернувся до присутніх Сірко.— Там воно видніше буде.

— Чи ми не знаємо, сину, пущі,— докорила йому Домна.— Пустівник, та й усе тут. Лоза тобі ота потрібна, порохняві верби чи смутні стуракині?..

— Ми також з Мокриною поїдемо з вами,— загорілися рум’янці на щоках Софії, що досі була приголомшена незбагненною несподіванкою, надто з Даньком.— Сідлайте, дядечку Сябрику, поки ми одягнемося, коней. Нам буланого і Велеса, а Івась хай іде яким Іншим,— кинула лукавинкою в чоловіка і пішла наспіх до покою, ведучи розгублену її бажанням Мокрину.

Слимаченко догнав Сірка уже біля левади.

— Думав, як радилися,— порівнявся він із пасербом,— переїдете з пані Мотрею до нас із часом. І діда Капулу попередив про те, а ти, бачу, щось інше замислив, ні з ким не порадившись,— чи то докоряв, чи то скаржився вітчим.— То нащо ми оте з матір’ю затіяли отам, питаю тебе?..