Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А як же з конем, дядьку Злий?

— Буде кінь, якщо дід правду сказав...— обізвався Сірко, відходячи.— І в козаки запишу тебе...

— Дід так і казали, що ви не обманете,— радів хлопець.

Прочумавшись, дід Омелько роздивлявся то хлопця, то конячину, виплутуючись з-під кожуха. Нарешті він забарно зліз із саней у сніг, почухав потилицю, поглянув у небо, відгадуючи час, і надсадно закашлявся.

— Ще й Волосожар не згас, а його нехтем у спину турить,— невдоволено забубонів він, підперізуючись рябою окрайкою.— А ти чого витріщився? Злазь із скотини, чи що!..— гримнув на хлопця старий.

Невдовзі у таборі козаків і охочекомонних кипіла метушня, гуготів глухий гармидер і гомін. Рипіли сани, шикувалися вершники, полишаючи засіки, лунали приглушено накази, форкали випочилі коні, почувши дорогу. А як потяглися довгим шнуром і валки, і вершники і все затихло на раптово спорожнілому таборищі, багаття розжеврілися, кинули в небо снопами сяйв і іскор, застріляли галуззям, палахкотливо лякаючи навколишню тишу.

Срібними намистинками в морозному небі мерехтіли зорі, ховалася причаєно глуха тиша за густим частоколом лісу, їхали з рипом валки, ішов безкінний люд Під охороною козаків на Веселий Розділ. А кіннота чвалом неслася в протилежний бік — назад, на Хирівку...

У таборі Лаща, полк якого займав усе селище і край лісу, всі спали, перепившись ще звечора оковитої. Навіть стежа була схоплена козаками без жодного гвалту, бо ляхи думали, що козаки з біженцями в Цибульному і тому не чекали нападу з тім’я. Захоплені зненацька драгуни були напівроздягнені, але добра виучка скоро згрудила їх, і бій розгорівся не на життя, а на смерть.

Не одному б козакові довелося покласти в тій сутичці голову, коли б драгуни не дізналися, що їхній воєвода втік. Отоді й почалося оте кінцеве знищення, яким завершилася хирівська веремія. Так напівроздягнутих і роззутих їх і посікли козаки. Навіть ті, що якось устигли наспіх одягтися і скочити на решту ще не схоплених козаками коней, не втекли далеко в тваринному переляці. Їх доганяли аркани, кулі, навіть кілки. Тільки воєвода Лащ та старшини, полишивши напризволяще свій загін, сани з власного кладдю і варту, розставлену по деревах на шляху до Цибульного, з групкою отаких же напівроздягнених вояк мчалися стрімголов на Ставище. Лащ уже вдруге мусив визнати, що в особі цього лотра і збуйця Сірка має свого запеклого і досить вправного ворога... Досить вправного!..

Вертаючись по отій веремії вчорашнім шляхом, козаки знімали з дерев Лащевих чатових, зачудованих їхньою появою з протилежного боку. Яскравість вогнів у козацькому таборі, що відсвічувала аж у небо, під ранок підсилена, запевняла їх, що козацький табір, нічого не відаючи про полк воєводи, повально спить у снігових засіках, чекаючи на своє знищення.

— Оце звитяга!.. Оце удача!.. Оце отаман! — втішено говорили козаки між собою в путі, захоплено вихваляючи свого чільця, що мовчазно їхав попереду загону. А Сірко мучився тим, що ось узяв він кількох полонених, а з ними і ротмістра. «Не вбивати ж їх, безоружних, як худобу на убої,— роздумував він.— Відпустити також ніби не можна, бо ж не силою і нуждою вони прийшли сюди?!»

Тим часом і їхнє нічне таборище наблизилось. Вогні майже всюди пригасли, і тиша така панувала між сніговими засіками, тяжко було й повірити, що ще недавно тут стояв шумливий табір. Сірко притримав Велеса, зупинилися зразу ж сотнями і козаки.

— Об’яви недовгий перепочинок у таборищі! — звелів він Артемові і, заклопотано зійшовши з коня, попрямував до полонених.

— Ротмістром будеш? — спитався першого з розхристаними грудьми драбанта.

— Так, прошу пане, ротмістр при полку воєводи Лаща єсть я...

— Не воєводи, убивцю, а — катюги! — прохрипів, кинувши сказом з очей, погрозливо Сірко.— Що маєш сказати мені за своє звільнення?..

— За звільнення нічого не скажу...— рішуче і безстрашно подивився той у вічі отаманові.— За кмітливість і хист та за вправність військову твою скажу...

— Що ж маєш сказати за те?

— Маю, пане лицарю!.. Розбили Потоцький і Конецпольський ваші війська в Боровиці дощенту, а того гетьмана вашого соратці видали і тепер зі ступою він їде до Варшави... страченцем...— проковтнув ротмістр останнє слово.

— Брешеш, собако панський!..— замахнувся на нього Сірко канчуком.

— Не брешу, пане лицарю!.. Сам при тому був і бачив власними очима все.

— Заб’ю, як пса паршивого! — погрозився Сірко, відчувши, як німіє в нього в грудях щось, великим холодним жмутом затискуючи серце, аж дух забиває.

— Зніміть йому аркана з шиї! — наказав він раптово.— І решту розшнуруйте геть!..— додав уже зовсім тихо згодом і пішов ледь живий в найближчу сніжну засіку.

Якийсь час і козаки, і полонені стояли, переминаючись з ноги на ногу, одні від отієї приголомшливої новини, а другі від страху за життя, якому спасіння не бачили.

— Полонених не вбиваємо ми, то одягніть їх, щоб не померзли, і відпустіть геть! — появився знову Сірко перед гуртом.— Передай, пане ротмістру, своєму катюзі, що я рано чи пізно з радістю перетну його навпіл оцією рукою,— затис він п’ястука перед самим носом ротмістра.

Як підодягнуті сяк-так полонені, не вірячи самі собі, відійшли вже аж ген від козацького гурту, Сірко наказав козакам пошапкуватися, випалити на честь полеглих мушкетну сальву і рушати за ним, ведучи в повід з собою виловлених жовнірських коней. Чимало їх досталося в оцьому удачливому наскокові.

Ішли підтюпцем довгим рядом, кидаючи кавалками снігу, козацькі коні, тихо ковзала по м’якому сніговому настилі Лащева валка з кладдю, мовчали, звісивши голови козаки.

— Прискорити б трохи наш рух,— догнав Сірка і стримав коня Артем.— Бо Лащ ще когось із своїх прихопить, то біди не оберемося, отамане.

— Не прихопить,— ледь чутно відказав Сірко, не повертаючи до джури голови.— А руху прискорити ніяк, сам же бачиш, що жовнірські коні нам обтяжують путь. Не полишати ж їх отут при тій нашій скруті.

— Ніколи, мабуть, не взнаю твоїх думок, отамане, і дій,— докірливо виказав якусь образу Артем.— Незбагненний ти якийсь...