Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я й сам не знаю їх постійно,— роблено посміхнувся Сірко.

— Недобре щось з нашим отаманом робиться,— перемовлялися стиха козаки в путі.— Майно, вважай, все роздав селищанам, полонених відпустив геть, і самого як з хреста зняли...

— Дарма він того не зробив,— відповідали інші.— Майно ж селищанське, а що полонених відпустив, то, видно, так треба було...

Зовсім розвиднилося, як зустріли у виярку діда Омелька з юнаком-прибульцем у санях. За саньми сонно пленталася на довгій прив’язі і волохата шкапа.

— Ви ж це, діду, куди прошкували? — спитав глухо Сірко, як сани в супроводі розвідника під’їхали узбіччям шляху і порівнялися з ним.

— Та так, на нечисту зустрілися ви мені, гадаю... Передусім, і воли мої, і сани та кладь, передусім, на них моя, і село, кажуть, тепер від ляха вирятоване, і Гнатка,— глянув він на закушканого в кожух хлопця,— ти мені, передусім, припоручив, і діда я його знаю, то куди ж нам і їхати, передусім, як не додому, даруй за правду?

— Сказали ж комусь про те чи таємно дременули? — процідив уїдливо отаман слова.

— Моїми сірими, передусім, не дременеш... Та й чому б мав казати це комусь? — розвів руки і знизав плечима дід.— У твій компут, передусім, ми не вписані, то роблю, що, передусім, мій поваб мені підкаже...

— Воно й видно! — загарцював оскаженіло Сірко на місці, блиснувши злобою з віч.— До ляхів вас тягне аж он як! — сплюнув він сердито.— Оникію! — гукнув через голови вершників згодом він.— Віддай твого запасного мишастого ось цьому хлопцеві за добрі дознання! Тебе ж як звати, козаче? — подивився він потеплілими очима на переляканого юнака в кожусі.

— Гнатком-м дідо кличуть...

— От і познайомилися, Гнате! Передай дідові нашу велику дяку і коня ось цього,— сказав він, як Оникій підвів рудого волохатого биндюга до саней.— Отак-то воно, дідусю, ледь не лишили мене обманщиком і боржником перед добрими людьми,— блиснув знову сказ в отаманових очах, креснувши старого.

Дід промовчав.

— Поїхали, козаки! — гукнув отаман, і у батожений карбачем Велес понісся вперед, розбиваючи дужими ногами настили порохнявого снігу. «Сильних захланців ворогів маємо! Непогамовних! Як справимося з ними, боже?.. Як?..— плелося в отамановій голові.— Як звільнимося? — допитувався в розпачі.— Хоч би щасливо доправитися якось!..»

...Більше двох тисяч січовиків, реєстровців і посполитих окозаченців, назбираних в путі, таки привів щасливо Сірко на Січ. Не легко те далося, бо обоз, запасні коні і роздітий люд довелося і охороняти, і харчувати в путі. А правилися ж увесь січень, вважай!..

42.

почув Лука Нечит жалібливо проспівану думу в людськім гурті посеред ярмарку в Саврані. Вона так защипала йому, змученому довгими поневіряннями, серце, що аж мусив втримувати оту розчуленість, щоб не розридатися. Стояв, як зачаклований, прислухався і чекав, доки скінчиться той спів, і жалкував, що не прихопив із собою із фелюги Теклі, Ївги чи хоч би онуків, які так настійливо просилися в діда, коли відмовив їм батько. Хай уже їх нема отут, залишених в очеретах, а то ж і Дмитро хтозна-де подівся, ніби у воду впав. Нечит бив себе об поли, марно ковзаючи поглядом по людському морі; зволожував пересохлі від солоних вітрів уста, скріб тім’я, бо на отакому ярмарку людину — що в сіні голку шукати, і нарешті здушив у собі отой прилив жалібливості, проковтнув його і пішов, штовхаючись, дальше. «Щось і голос ніби знайомий мені,— думав про кобзаря, випручуючись наперед крізь людське товпище.— Ти ба, ніби Самусь!.. Невже він ото?..— аж йокнуло окликом йому з грудей.— І Дмитро он збоку»,— попростував він до обох, розминаючись із згромадженим людом.

— Дядьку Самусю, чи вас це я бачу через стільки літ? — не втримався Лука, торкнувши старого.

— Мене, мене, брате, але хто ж ти будеш? Також ніби знайомий мені твій голос,— підняв чоло кобзар, видивляючись вицвілими очима на Нечита.— Стривай, стривай, чи не з Рахни, бува, ти?.. Пахолком ніби був?..

— З Рахни... Був і пахолком, а тепер...

— То це в тебе, Луко, жінку Теклею звали? Співуня була незрівнянна,— затеплилися очі в кобзаря.

— Та не була, а таки, слава богу, і є, дядьку... Жива вона, як і я оце перед вами не в сні.

— То вас обох винесла доля з біди?..

— Та бог милував, дядьку. А ви ж звідки отут опинилися?

— Мене що питати? Ти ось звідкіля тут появився?

— Та відійдемо десь, промочимо горло, то при тому й оповім,— не знав на радощах на яку стати Нечит, тримаючи за плече кобзаря.

— Пити, сину, не п’ю, а з’їсти, коли щось для беззубого знайдеться, не відмовлюся,— взяв за плече хлопця-поводиря Самусь.— Ох, літа, літа;— тяжко звівся він, підтримуваний зоднобіч поводирем, а з другого — Нечитовим зятем Дмитром.

— А це ж що за козак з тобою?.. Я ніби не зустрічав його? — поцікавився старий Дмитром, відчувши в тому чималу силу, як переходили в холодок під ятку корчмаря.

— Зять мій, дядьку. З ясирства заволосеним втік...

— То вам з Теклею бог і діток послав, нівроку?..

— Дав бог двоє... Сина Бориса ляхи закатували, а меншу, Ївгу, оце ж він облюбував.