Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Почоломкаємося, брате Михаю!

— Слава-а-а! Слав-ва-а-а!.. Сла-ва-а-а!..— злилися дві заюрмлені козацькі течії в одну під вихром підкинутих у небо шапок.— Слава-а-а!..— дзвеніло на крутосхилах ріки луною...

Сумирно гойдалися під тихим повівом вітерцю малинові і блакитні штандарти двох військ.

— Ото військо, як море-е! — захлинався в радості Гнатко, п’ючи очима строкатий мурашник долини в подиві.

— На гура їх, братове, ватамани і козаки, станичники і всполченці! — крикнув обозний донців Василь Вус.— На гура-а-а! — повторив він, і десятки дужих рук донців кинули вгору під обвальний грім Півторакожуха, Засуху, Солтенка, Сірка...

— На гура і пана Михая-я!.. І його товариство-о!..— гукнув, піднятий угору, до своїх козаків Півторакожуха. І сотні рук схопили донських старшин, і не випручатися було їм, плаваючи над натовпом.

А ввечері, в освітленому восковими свічками наметі донців, що припав для того по жеребкуванні, всівшись великим кругом, старшини зачали Ратну раду. Від донців на ній, крім господаря — наказного отамана Михайла, сиділи обозні Василь Вус та Федь Штинь, полковники Федір Жолудяк, Лесько Тарануха-Хромий, Гаріф-Григір Шикмаз та смолоокий Іван Разя і сотники — Овсій Лузанко, Устим Харитоненко та Мина Путивлець...

Хоч всі, крім Івана Сірка, зналися отут між собою, отаман донців, по звичаю, познайомив присутніх з кожним йому підлеглим у поході, доповів про випаси і статки донського посполитства, згадав про збитки від турків та ногайців, повідомив, що цар московський, на пильне прохання Дону, в обмін на щедрі дарунки, крім хліба, лав пороху через Федя Штиня, селітри та поташу, однак не дозволив і говорити боярам про висилку в поміч донцям стрільців... Більше того, видно, для ока, він погрожував прислати стрільців на Дон за зухвальство, коли донці підуть на фортецю...

— Великий государ у гніві і на Дон, і на Січ за те, що вони переховують і дають пристанище збіглим людям великого государя,— повторив глумливо вислів бояр у Москві Федь Штинь по велінню Михайла.

— Отак воно, побратими, вболіває цар за хрещений люд,— оглянув він скрушно січовиків.— Даурського Алтин-хана послів самоособно чаєм пригостив, а хрещених козаків разом з кіньми боярам припоручив, а ті бакшиша зажадали, та ще якого!..

Для годиться і Півторакожуха, що сидів з отаманом поряд, у відповідь перелічив присутніх тут січовиків, познайомив донців зі своїми справами, розповів про купчення ляхів, трагедію в Боровиці, добровільну здачу Павлюка і підступне зухвальство Потоцького і Кисіля, захоплення Кодака жовнірами і похід сюди та поставу бекетів. Не забув згадати він і про пригоду з полонянками накінець.

— Кланяються сябрам-донцям славні старшини,— кінчив він з обрядністю і, прийнявши від отамана донців розпалений для всіх спольний кальян, користуючись із права гостя, почав Кругову раду...

Затяжною вона була. Старшини придумували і радили різні ходи взяття Азова, міркували і сперечалися, виказували і впевненість, і побоювання. Одні пропонували навальний штурм, інші — підкопи, дехто — облогу і напади, і тільки вирлоокий Шикмаз, міряючи поглядом мовчазного Сірка, мовчки слухав усіх, цмулячи череп’яну люльку.

— Аркан хороший — довгий, а мова — коротка, тому прошу товариство,— заговорив він після всіх,— дати мені дозвіл і кілька десятків подібних на мене поличчям охочекомонних, доста грошей і шаття, і аллах нам поможе заздалегідь потрапити в Азак, а там і до фортеці ближче вже. Підтримую пана Левка, щоб уже засвіт іти йому до Лиману, а драбини та камнемети ми й самі доробимо.

— Підтримую Гаріфа в тому,— пробасив мовчазний Лесько Хромий.

Січовикам теж сподобалася ота порада, бо була вона обдумана і впевнено сказана. Дивувало, правда, що давав її саме Шикмаз, ніби це не він, ще малюком узятий з Вірменкою матір’ю в полон, не виріс при дворі царя царів, не був потім десяток літ при Високім Порозі яничаром-юзбаші, не поневірявся з повстанцями Мехлу, утримуючись лише на тані-сироватці та шпатових плодах, доки не опинився в козаках. І все ж те, мабуть, дивувало лише Сірка, бо вже наступного вечора з гамірливого табору двох військ у напрямку Азова вибралася із запоясниками в темну ніч ватага ходаків на чолі з Григором Шикмазом. Крім Василя Вуса, Федя Штиня, Леська Таранухи-Хромого та Івана Разі в отому ходацтві був також Іван Сірко з п’ятьма січовиками, схожими на вірменина видом.

На диво вдалися похідцям розглядини. Знали навіть, де вхід до потайного, запустілого і вузького підземного лазу фортечного, давно захаращеного покидьками і обвалинами...

Після зібраної Шикмазом ради в заміських очеретах ходаки третього дня в надвечір’я залишили Федора Штиня з чотирма Сірковими січовиками в місті, а самі вирушили в зворотну путь, до військ. Штинь і січовики мали зустріти і чайки чорноморця Конограя та провести їх якомога ближче непомітними у приплав.

Чимало дали Сіркові відвідини Азова. Крім доброго і детальнішого вивіду всіх закутків міста, торговиці і гирла приплаву, він обстежив разом з іншими околи, підступи та горби фортеці, обміряв наглядно її розміри, віддалі, а головне — переконався, як і решта, в повній усталено-навиклій збайдужілій безпечності охорони і міста, і фортеці.

44.

Золотою лускою міняться сонячні блищики, грають на переливному водному килимі, легкі весновії пишуть прадавні письмена на погамованій повесенням і приспаній течії. Лише на обмілинах наростають і котяться одна за другою хвилі, пестячи і чаруючи примовклі береги.

Старенька уста-хатум і дузунджі-хатум, колишня навчителька килимних чарівних вишивок, гаптів та цирульниця в молодих султавин Високого Порога, дивиться з широкого вікна палацу, що дотепер належав капукегамі, недиму і капучі-баші Алтан Шеріфу, а нині — цим неотесам чердбанджі-полковникам, на звичні здавна їй береги і не пізнає їх... Дикими коршунами впала на приспане місто кара аллаха, загриміли жахні вибухи, взялися димом і вогнем околиці, як примарний сон із «Тисячі й однієї ночі», полізли, звідусюд гяури, облягли фортецю — серце міста і порту, окільцювали високі трирядні кам’яні мури, довбали їх дні і ночі, доки не рознесли тими ж вибухами в тартарари.

«Прогнівили правовірні аллаха,— сумно думає Марієм і кривить в прихованій усмішці лице.— Чи ж мало гріхів на землі?! Ось хоч би і в гаремі! Як ті чербанджі зі своїми сарбазами-козаками зайняли палац, жінки Алтан Шеріфа, розпускаючи з горя коси, зі сльозами на очах кляли і свою долю-кісмет, і непроханих гостей, накликали громи на їхні голови. Та недовго накликали. Уста-ханум бачить, з якого часу блудять їхні очі, і не від жалю за своїм паном рум’янцями запалюються лиця, не для спокут вони змушують служниць натирати себе духмяними, пахкими мастилами після ятси — передранкової молитви і омовення, і не сум та біль за долю бранця-аманата Алтана влив оту пружність у їхню ходу, в молодечу гру згибів тіла. О ні!.. Стару уста-хатум їм не обманути, не ошукати. Досвідчена дузунджі-хатум знає найменші їхні помисли, хоч і не піднімається тепер у гарем наверх, завантажена доглядом недужих та поранених...»

Уста-хатум зітхає.

«Хай ніхто із правовірних не противиться своєму любострастю, хай всяка жінка не носить в собі втримку, гніваючи аллаха, хай вона в ім’я боже утолить собою спрагу правовірного, як дочка Мухаметова Фатьма утолила сім тисяч запалених хіттям воїв, єдино ставши за те святою правовірним навіки»,— повторює вона в подумках фетву Корана і ніби виправдуючись перед кимось, шепоче:

— О великий аллах, прости їх, грішних, бо дотримувались вони твого мудрого галалу, уступаючи силі та нужді...

Уста-хатум струшує ті гадки, як цвіт з дерева, а вони, перервавшись, знову навідують її. Згадуються тихі закутки стамбульської семивежевої фортеці над замчищем Едикуле і Біюк-сарая, з вікон яких вона часто дивилася отак знічев’я на Галату за затокою і в казковій сірій імлі шукала очима знайомі степи, славну ріку Данапр. Ранками води Золотого Рогу горіли багрянцями з казки, вдень вони отак же мерехтіли сріблом і повівали прохолодою, як оцей рідний тепер їй Дон, а ввечері... Очі старої повільно ковзають по білому шумі хвиль, по чаїних зграйках і спиняються, впершись в прибережжя. Скільки ще порожнитимуться оті насади, адже перевезено козаками на той берег стільки і скарбу всілякого, і краму, що вона і полічити не може, а людей і ясиру відпроваджено!.. Не повірила б собі, коли б своїми очима не побачила... І ще ж не край!..

Он в неквапній напівмовчанці відпливають один за одним, ледве не зачерпуючи бортами води, байдаки, ремигають сірошерсті ясирні воли в череді-скопищі на березі, чекаючи плотів, посмалюють короткі люльки гуртоправи, походжають вартові-дозорці, навсібіч пильнуючи. Може, і її близький родич з далекого Василькова отам між ними, може, і він тішиться отак перемогою і добутими в ній скарбами, яких не облічити?.. Та чи ж тільки добутими?.. Адже і викупу скільки дало місто їм, а з ними і тому, може, її близькому родакові. Не чує вона тепер потягу до нього такого, як чула до всіх своїх колись. Роздвоїлося щось в її душі, розкраяло її навпіл, сама не добере і як... Правда, і неприязні якоїсь нема тепер до родаків, лише болюча, аж ниюча журба за свою самітню старість скиглить чайкою-самітницею над упокореним паєм її життя...

Маріам стримано зітхає, аж ніби стогне, відганяючи тим оту самотність. Чи то напнуться ще колись різнобарвні вітрила галер у дні великого байраму, чи почує вона спів тимпанів та гуд накрів, чи заграють помахами весел розписані каторги, чи задзвенять лункі виляски таволг і погуки сераскирів на оцьому березі?..

Думки холодять груди, стискають горло і, щоб утішити себе хоч якось, вона пригадує, як завжди згадують в біді давній як світ поговір: «По велінню аллаха і ріки спиняються;..»