Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Із засвіту і до запівночі кипів і клекотав під Кумейками бій... Перші навальні козацькі напади, натрапивши на притрушене сніжком і незамерзле болото, таки зразу і захлинулися і замість сподіваної радості принесли прикрощі. Ще б пак, самі себе пошили в дурні! Північно-західний відлижний вітерець, викручуючись вихрастими клубочками у козацькому стані, доносив із запалених ляхами Кумейок спершу відчайдушні зойки та крики поселян, завивання і лемент собак, а згодом, як те трохи змовкло, густі хмарища диму, що слався поземкою, і чад... Не поталанило ні в чому козакам, найпаче дошкуляв отой дим запахом спалених трупів.

І все ж було не так уже й зле. Прикриваючись нищівною самопальною і гарматною паляниною, козаки відступили з отієї болотної пропасті за пагорби, наспіх обставилися, як завжди в таких обставинах, возами та мажами, й витримували і розлючені напади жовнірів та рейтарів, і безупинний гарматний шквал, і наскоки гарцівників-вершників, що носилися з краю в край.

На щастя, появився нарешті Гуня з січовиками, і Сіркові козаки, ожвавлені отією подією, зробили несподівану вилазку й зуміли замкнути у своїм таборі чималий загін жовнірів, що, прорвавши загороду-греблю в одному місці, опинилися в зашморгу. Коли в лавах обох військ пронеслася чутка, що в оточеному жовнірському загоні перебуває син Потоцького Петро, то бій, наче підсилене пожарище, розпалився так, що і бувалі в січах козаки такого не пам’ятали. Не лише косами, ятаганами, списами чи шаблями бився покозачений люд, ай — голоблями та люшнями, війями та кілками, навіть осями нищив на два боки ворога, звужуючи коло оточенців і відбиваючи все завзятіші напади тих, що, як сльота, осліпло лізли на виручку оточенням. Син же Потоцького в кільці!..

Дізнавшись, що син Петро в козацькому оточенні, Микола Потоцький оскаженіло гасав по полках, грозив своєму братові Станіславові, полковникові Лащеві і магнатам Казановському та іншим смертною карою за недбальство і гнав на козацький табір все свіжі й свіжі свої сили, доки, не стримавшись, і сам не повів добірних резервних драбантів на приступ козацьких редутів, водночас обливаючи їх шквальним вогнем всієї коронної армади.

Бій уже не кипів, а клекотав, ревів... Табір козаків, оточений возами і мажами, ощирювався і не давався доступитися його. І мало треба було козакам: хоча б один свіжий полк запорожців, котрий ударив би у тім’я ворогам, хоч кілька б сотень для нападу збоку, щоб підняти напругу в лавах своїх і схитнути ворога... Адже увесь день жовніри й драбанти напирали по три на одного козака, бій все ж схилявся на користь боронців краю, адже й сам Потоцький подумував уже про те, як йому вийти з ганеби в цьому бою... І треба ж статися отакій напередбаченості... Доля-фортуна вередлива буває...

Вже вечоріло, і козаки, усвідомлюючи свою близьку перемогу, напружували останні сили, останні можливості з надією, що ворог схитнеться і подасться ось-ось, а тоді вони сторицею подвоять свої сили і переможуть. І ось біда: несподівано в козацькому таборі спалахнула мажа з сіном. Впряжені в неї воли здичавіло заревли і нестямно кинулися, одірвавшись від решти, носитися по табору, розтрушуючи вогонь шматтями на інші вози та мажі також із сіном і соломою... Частина козаків кинулася до оскаженілої худоби, але в ту ж мить і відхлинула, бо вогонь упав на фіру з порохом і вже через мить страшенним нежданим вибухом розніс і волів, і сіно, і декілька маж та возів з доокружних редутів. Оточенці разом з Петром Потоцьким умліока, скориставшись з отого богом посланого їм спасіння, розладом у козацькому таборі, прорвали кільце і винеслися, як з пекла, геть...

Заревів із радості ворог, застогнали від горя козаки, але гнатися не посміли, бо знали, що лише в оцьому таборі вони сильні поки що. Бій продовжувався, хоч козаки й знали вже, що сподіваного переможного кінця не буде сьогодні... Купами лежали трупи і в таборі козаків, і на полі між ними і ляхами. До Потоцького влилися свіжі сили жовнірів, приправлені з Бара коронним гетьманом Конецпольським з п’ятьма гарматами, і змучені козацькі лави, підупавши духом, ледь витримали їхній навальний шквал... А десь ще затримувалися не знати чому жадані канівчани з Артемом Лагодою, потойбіч Дніпра блукали загони Скребця і Кизименка, рихтувалися, не поспішаючи, в дорогу чигиринці з Гнатом Хомою, корсунці з Максимом Нестеренком, білоцерківці з Ясиною... Отож би всім і поспішити, і відкинути нападників, і погнати світ за очі...

То один, то другий із старшин тепер наполягав перед Павлюком про відступ, скаржився на нестачу людей, відсутність пороху, зброї, натякав про Боровицю, в якій вже, може, чекають на них лівобічні підкріплення. Те ж робилося і в таборі Потоцького, тільки куди ретельніше і заповзятіше. Бо за козаками їм бачилися ще не покликані до бою резерви в гайку, що чомусь-то досі не зрушилися з місця, а стояли там з розвіяними корогвами над головами, ждучи нагоди обскочити їх, як лиш скупчаться, з боків. Не знали вони, що то були лише опудала, коло яких гарцювало з десяток нарочитих нетяг, козаків-вершників, колишніх сулимівців, поставлених туди Сірком ще з досвітку.

«Ну й Сірко! Ну й стратег!.. Оце так молодик! — повторювали подумки старшини, зрозумівши значення отих опудал в гайку для всього козацького війська.— Треба ж до такого додуматися!..»

Не послухав старшин Павлюк і таки дотягнув бій до вечора, але, як лише почало темніти і ляхи відхлинули геть, боячися козацького підступу, він не послухався і рядових козаків, що казали: «Нас тут і ворожі трупи боронять, бо лякаються їх кількості ляхи...» Не послухав, а зібрав наскоро Малу раду, а по ній раннім передсвітом дав наказ військові відступити на чолі з Гунею до Мошен, звідти прямувати через Черкаси до Боровиці. Сам же він, Павлюк, подався з охоронною сотнею в Чигирин по людей та порох, а Скидана послав за тим же на Січ... Наказним над козацьким військом лишився Дмитро Гуня.

Сірко не пам’ятав такої довгої ночі в житті. Здавалося, вона тяглася безконечно, припнута ланцюгами десь у хащах до дубів, як спіймана блудниця. За наказом Гуні він, як і інші, зморений і розбитий, дорана стежив, як козаки поспіхом стягували до куп трупи полеглих, загортаючи їх примерзлою землею і окривавленим снігом. Джмелиним роєм гула ще в його тяжкій голові бойова веремія, дзвеніли вибухи, крики, стогони і постріли, щеміли натруджені і мозолясті, в пухирях руки, сльозилися від цілоденного диму очі. На світанку він наказав своїм козакам проказати молитву, пошапкуватися з полеглими і стати в шеренги. А незабаром, розбудивши нічну тишу пострілами сальви в честь полеглих, вони останніми залишили побоїще і з місця вскач повернули у бік Мошен. Перед самим містом вершники обігнули їх і, вибравшись із мочарів на давній битий шлях попід горою, подалися на схід...

Розвиднялося, як Сірко по чималому навальному чвалі притримав коня і оглянув розтягнуту колону своїх мовчазних вершників. Сіявся тихий сніжок з неба і з дерев, дрімали в мертвій задумі сосни й дуби, спали вільхи й ялиці, покриваючись білим квіттям снігу. Десь вили ледь чутно зголоднілі вовки, пробігали наполохані зайці, кабани, козулі, залишаючи свіжі сліди на сніжку.

Їдучи ступою і одноманітно погойдуючись у сідлі, Сірко почав непомітно дрімати, і, хоч силився прогнати її, дрімоту, повіки зліплювалися, аж не міг дати собі раду. Лячно стріпнувшись якогось разу, він оглянувся і настрашено побачив — і то вперше в житті: його побратими майже поголовно спали в сідлах. Дивне і жахне то було видовисько, здавалося, що хтось заворожив раптом, зачаклував увесь загін козацький, що навіть коні — і ті, міряючи стомлено шлях, також дрімають.

Трохи вгомонившись по першому враженні, він нарешті зрозумів, що й сам напівспить, час од часу прокидаючись, як і його Велес. Повагавшись, мусив виставити наперед і назад надійну варту з суворим наказом не заснути і вже по тому спокійно їхав, клюючи носом.

Петляли стрічкою поза плесами і озерцями, обгинали бугри і вибалки, перетинали струмки і рівчаки, обходили протрухлі завали з дерев, поки по обіді передній роз’їзд оповістив, що недалеко на лісових галявинах є якісь хутори. Загін раптово проснувся, ожвавився, загарцював, а за якусь мить уже обрадувано спішився.

Двічі до вечора мінялися дозори над шляхом, двічі він обходив пов’язаних до вориння коней, наказував конюшим з поселян підкладати сіна і знову десь тулився в закуток і дрімав, поки кухарі наспіх готували галушки. Втішало його, що козаки покотами солодко спали по хатах і стодолах, що коні зголодніло хрумали духмяне сіно, дружно форкаючи...

— Спочив би, отамане, прилігши,— нагадав йому якось Артем Нерід, зводячись з копиці після недовгого сну.

— Живі будемо — спочинемо ще,— відповів йому Сірко його ж словами.

— Закон війни вимагає, щоб отаман був завжди виспаний і опочилий, а ти...

— Нужда й закони міняє, брате, як говорив покійник батько Сулима,— повеселів Сірко від турбот свого джури.— В Боровиці по-справжньому спочинемо...

Спускався тихий зимовий вечір, як у мовчазне мереживо сніжної завіси, що густо опадала, сіючись, вийшов лісовими манівцями поповнений кінними хуторянами Сірків загін у напрямку Черкас. Отаман уже бачив місто, уявляв його вулички й хати, невільно малював у пам’яті нічну зустріч з Корнієвим побратимом, дядьком Артемом, тішився клопітливою гостинністю тітки Горпини, пригадуючи зустріч з ними по путі на Мошни, мріяв, як висушить у теплі опрілі ноги і перевзується. І надія та, що ближче під’їжджали вони до Черкас, теплішала в подумках, ставала бажанішою, необхідною, хоч і не мав часу там затримуватися, пам’ятаючи вимоги наказного...

— Перемахнемо ось через оці кручі, об’їдемо балку, урвище і хащі, а там і діброва буде,— догнав Артем Нерід Сірка.— В мене тут тітка коло Замчища, то, може, дозволиш заскочити і побачитись, отамане?..

— Побачимо, брате,— зітхнув чомусь Сірко, криво Посміхнувшись.

«А з повозового табору, як ото під Кумейками, худобу треба конче виводити...— в’яло вирішував подумки.— Не випустили б того магната Петра Потоцького, коли б воли не осатаніли».

Кидаючи копитами груддя натоптаного снігу позад себе, коні скоро вихопилися чвалом на останню кручу перед Сосницею, і... гахнули з подиву козаки, застригли неспокійно вухами коні, зупиняючись від отого загравного видовища попереду. Крізь решітчасті просвіти дібровних чагарів і над ними, наче перед сходом сонця, рожевим сяєвом райдужилося низьке небо...

Сірко разом із загоном, що без наказу зупинився, дивився на те жахливе видовисько і чув, як холонула в грудях підігріта втіхою надія на зустріч з Артемом і його родиною. Зразу ж за посадженими колись гетьманом Кулагою саджанцями дубняку ряботіли лиховісні клапті вогнів, здіймаючись вгору, ніби спалювали оті надії, замінюючи їх розпачем і страхом за людей, що лишились поневірятися десь на холоді без стріхи і майна, з дітьми і старими...

Вислухавши дознавачів, він гукнув сотням не відставати і, огрівши спересердя Велеса таволгою, понісся в ніч, обгинаючи місто праворуч. «Значить, ляхи обігнали нас якось, але ж... як? — марудилося в голові отамана.— Коли і де обігнали, не давши нам того помітити?..— лютував у душі Сірко.— Невже Книша встиг те зробити за наказом Потоцького ще вчора? Авжеж — учора...»

Велетенське пожарище, як і кумейське, тріщало й гохкало в світло-кров’яних куделях вогнів, кипіло криками й зойками людей, гвалтувало і завивало собаками, ревло й іржало худобою... Полум’яні язики, облизуючи рештки стріх: за валом, оповивали і кутали чорні ребра недогорілих дахів, червоними гребенястими клубками підпалювали осіле на камінне Замчище небо, високими свічкуватими стовпами довго освічували путь вершникам, що очманіло неслися в потемнілу мушлю ночі, повернувши з чигиринського шляху топилівським до Боровиці...

— Спаси, боже, й помилуй люд твій хрещений! — хрестилися вершники.

Сірко кілька разів озирнувся і ніби перед собою побачив оте багаття, розлите на всі Черкаси. «Невже це робота Лаща?.. Невже оте пекло він посіяв?.. Катюга!.. Ні, Книша б не осмілився!» — аж привиділося Сіркові в отих загравах перекошене, як тоді, у Мошнах, страхом лице воєводи Лаща з обрізаним уривком аркана, що петлявся на вітрі, а обіч, чомусь у самому полум’ї, трупом лежав дядько, Артем, і біля нього тулилася, корчачись в нестямних муках, тітка Горпина, навколо якої, тримаючись за палахку спідницю матері, свічками горіли діти...