Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Уява, як блискавочка в павутинних тенетах, борсалася, билася, пульсувала, і, відганяючи її геть, Сірко приострожував Велеса, аж той стогнав від напруги, рвучись уперед...

Хоч була ще тільки засвітна година, та ні боровичани, ні вже прибулі туди козацькі війська не спали. Загони Івана Сірка увійшли у вузенькі вулички містечка й попрямували в тому напрямі, де таборився, як повідомили на заставі, гетьман. Павлюк і старшини саме закінчували радитись, як Сірко переступив поріг.

— Що б там не було, а ми будемо стояти, доки стачить сили, розв’язуючи тим руки і панові Скиданові, і Гуні на волості, поки побільше зберуть і розпорошених посполитів та міщан, і козаків,— говорив Павлюк, сидячи на ослоні спиною до столу.— Припасів і зброї тепер вистачать і на двотижневу облогу, тому велю іти всім до ретраншементів і простежити за танцюваннями та очікувати ляхів, щоб не прогаїти їхнього приходу,— підвівся він, даючи всім зрозуміти, що рада кінчилася.

— Загад наказного полковника Гуні, пане гетьмане, ми виконали без перешкод! — доповів Сірко Павлюкові, як із радниці вийшли старшини і той лишився лише з Томиленком.— П’ять могил насипали якомога вище і опорядили на побоїщі,— додав він згодом скрушно.— І Мошни, і Черкаси вогнем горять, а так... прибули до вас, ще й хуторян півтора десятка привели на конях... Будуть якісь накази?..— гнітився він суворістю гетьмана і його заклопотаністю, переступи з ноги на ногу.

— Буде наказ, сину,— по застиглій мовчанці проговорив гетьман, щось думаючи своє.— До рана перепочивайте, хоч недовго, а як лиш окопаємося, поскачете на Січ, підбираючи по путі за Чигирином охочекомонних посполитих і міщан. Боєм під Боровицею війна із ляхами, Івасю, не скінчиться... Ляхи палять Хорсунщину, Лівобіччя, Звенигородь та Уманщину... Палять живе й мертве наше... Палять, як ніколи ще!..

Дві доби і вдень, і вночі копалися рови навкруг Боровиці, насипалися редути, клепалася і гострилася зброя, готувалася затяжна оборона в чеканні і ворога, і поповнення козацьких загонів з Лівобіччя, на яку ще надіялися старшини, хоч і не замерзав зовсім, як хотілося, Дніпро, перешкоджаючи тому. На третю добу здав Сірко уготовані шанці старшині та й подався геть зі своїми поріділими сулимівцями під однією хоругвою на Січ до Скидана, висланого гетьманом позавчора. Посполиті, і мошняни та околичні, і хуторяни, що приєдналися до Сірка в путі, не побажали йти з ним на Січ і лишилися з гетьманом у Боровиці.

— То й добре, Сірку, що не бажають нікуди,— заспокоїв Івана гетьман, дізнавшись про ослух посполитих.— Ти по путі волостю поповнишся, а нам тут люд потрібний он як!..— черкнув він п’ястуком по шиї.— Поспішай з богом!.. Підбирай охочекомонних і викотців, доведи їх до Січі, озброй там, окони і разом зі Скиданом чи й з татарами, як підоспіють, повертайтесь нам на виручку... Даю на це місяць, не більше.

По триденній безпригодній путі, розділивши кінний і піший, підібраний в Потясминні покозачений люд між козаками і визначивши кожній сотні наказних сотенних, Сірко наближався до Підлісного, як Артем Нерід, що заїжджав з десятком козаків по людей в Цвітне, доповів, що за ним іде чимала кінна погоня, яка чомусь подалася на Ставище, хоч, безперечно, бачила його.

Виславши спішно дозорну охорону навкруги, Сірко наказав зосередитись у хвості колони, а переднім підводам і пішим, повернувши в бік на Цибульне, прискорити ходу. Сонце ясно-молочною плямою показувало полудень, як чатові загони, перейшовши за санними валками ріку, обігнули селище і два висілки і спинилися край лісу. До них незабаром приєднався піший і кінний загін цибулян із кладдю на санях. Сіркове військо з тим раптово виросло кількісно більше хорошого полку, але відсутність зброї і навиків, прив’язаність до майна знецінювали його ратні спроможності і збільшували мороку козакам.

Порадившись із кількома отаманами та літнішими тубільчанами, що знали місцевість, він спрямував свої загони правим берегом окованої кригою мілкої річки за санними валками і не давав перепочинку, доки на смерканні не досягли велетенської балки, таки знову край лісу. Отам, побудувавши наспіх високі снігові засіки, сотні нарешті розвели свої ватрища та й отаборилися, а згодом мисливці вже бродили лісом, винюшкуючи дичину, а розвідники-чатові — ворога.

Сірко був настільки обрадуваний отим поповненням, що, здавалося, і втоми не мав. Передавши Велеса Артемові, він жваво ходив від сотні до сотні, оглядав прискіпливо місцевість, прислухався до розмов, допитувався хворих. Його погляд горів завзяттям, а схудле суворе лице, граючи жовнами, ще суворішим здавалося і лякало свіжих покозаченців.

— Молодий у вас отаман і, видко, злий, як звір, а нічого — нівроку. Хутко й мисливо дає усьому лад,— говорив якийсь підлісянин до обрілих навкруг ватрища козаків.— Тепер певніше коло вас, а було ж — не доведи боже!..— хрестився він набожно.

— То вже так! Він, як і покійний його званий батько Сулима, і не попустить, і не продасть ні козака, ні посполитого... То вже певно, чоловіче,— сказав котрийсь із козаків роздумливо.— Рука в нього — чи права, чи й ліва — тяжкенька в бійці, як сказ на нього находить, а так лише мовчазний ото...

почувся сумовитий речитативний спів якогось посполитого, хрипоту якого тут же стишено підхопила пара підголосків і, з’єднавшись, вони залили піснею доокружжя, аж Сіркові від того радісно стало, хоч і сумний то був спів. Тріскали багаття, бралися полум’ям, шипіли і кидали в темінь неба віхтюватими іскрами, смажили на вертелах свіжовпольовану звірину, розносили пахкі аромати в навкілля. Сірко, постоявши якусь мить, огледівся і неквапом пішов на пісню.

...— Снігу навалило за ці дні... вони й не тікали бардзо,— пояснював мисливець-козак полісянинові, покручуючи над вогнем вертело з припеченою вже козятиною...

— Ти не тороч казна-що... Ми їх тут підгодовували сіном, а ви на аркан,— обурливо присік козака літній цибулянин, збивши звичним рухом заячу шапку на голові.— До нас ходять на токи і сайгаки, і лісні лосі, і навіть зайці. Тієї зими якось ціла дика череда з ревом вперлася до мене у двір, втікаючи від вовчої зграї...

— Та й дива в тому мало... Кишить же дичиною ліс,— докинув той, що щойно співав.— Зачинай. Стасю, «Лявониху», поки засмажиться вечеря,— попросив він товариша.

Сірко по вимові пізнав у тому білоруса і пішов далі, оглядаючи забагрене багаттям небо над головою.

— Де ти подів, Степцю, отого коня? — почув він розмову, проходячи повз сусіднє багаття.

— Це ти, Луко, про якого ж коня? — гнусавив Степко.

— А про того Лиска, що я тобі в сні подарував охвірно...

— А-а-а, про того! — ніби пригадав товариш.— Так я ж його твоєму онукові на тимчас у фільварок завів...

...— Поведу його, зрадцю недорікуватого, хоч він і кум мені,— злобиво нахвалявся котрийсь біля наступної ватри,— по спалених селах, як циган ведмедя на ярмарці, і нацькую тими собаками, що показилися, втративши свої двори і господарів. Бровко ж мій на печищі так і лишився,— додав він невдовзі.— Виє, а з обійстя, хоч вбий, не йде, скільки не кликав його...

— Собака — тварина вірна,— встряв хтось із гурту.— В нас було...

По пізній вечері, як табір, поволі вщухаючи, влігся у снігових засіках на спочин і лише ватрища палахкотіли, освічуючи широкий видолинок лісу, Сірко вийшов згарцьованим засніженим косогором з балки по свіжоприсипаному санному шляху до вартових. Затаєною мовчанкою зависла над бором і сонно дихала ледь схоплена морозцем прозоро-дзвінка ніч. Одиноким, самотнім чабаном десь за віхтяними узвишшями соснових верховіть висів, чаючись у похмар’ї, місяць. Білими, мов отяжілі копиці, сніговими бабами то там, то тут тулилися до могутніх соснових стовбурів закасані по нікуди кущі ліщини, калини, глоду. Вдалині, коло поваленої хтозна-коли сосни Сірко помітив схиленого на стовбур дозорця, а неподалік, у вибалочку, і його коня з шанькою на шиї.

— Чатуєш? — чи то поважно, чи то в жарт спитав він, коли обвітрений і трохи припорошений сніжком здоровань наблизився широкими кроками до путівця.

— Чатую... Але сон, пане отамане, вважай, так і манить обіпертися об щось, так і чарує, та мені те звично — пастух же я, то дотримаюсь якось уже,— застебнув він кушкливо гаплика на білому кожусі.— Ото яка тиша всюди,— глянувши радо скалками очей на отамана, зрадів він нагоді поговорити,— а в мене дзвенить у голові, вважай, весь час.

— Чого б то?

— З малолітства ще. Жили ми в Орші на узвозі. З одного боку, вважай, мідник мешкав, а з другого — бондар... Як з досвітку заведуть, то аж пізнім вечором припинять... Та ще й покійні батько затопили мені в ухо якось, підсиливши те... Поробив я спідручним сябром в одного, стало дзвеніти, вважай, весь день, переметнувся до другого — і в сні гуло, та так уже, вважай, і лишилося, покійником закріплене. Ти що там прислухаєшся?.. Чи почув щось, може?..— примовк вартовий.

— Веди негайно коня сюди!..— наказав стримано Сірко, вдивляючись у молочно-сіру далечінь і обмацуючи обік пістоля. Здоровань метнувся ведмедем у вибалок, перескакуючи через замети, потягнув коня до путівця.