Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сірко вдихає на повні груди повітря, в пересохлому горлі хрипить оте «може», стукає — не стукає, а гамселить у скроні, аж голову паморочить. Ноги мимоволі острожать Велеса до болю, той зривається, високо підкинувши голову, здивованим і окривавленим оком стріляє на вершника, ловить холод в його лиці і несеться вперед, важкими копитами толочачи медово-п’янку траву обочини.

Співають, долаючи шлях і втому, козаки, їм скрипливо підспівують давно шмаровані колеса маж і возів: пі-іп, пі-іп, пі-іп!.. Круторогі сумирні воли, похитуючись і ремигаючи в повільній ході, дожовують свою сумну, як ота пісня попереду, думу. Давно переговорили і вершники в Сіркових сотнях про все і тепер їдуть роздумливо і мовчазно в сідлах та кульбаках, час од часу позираючи на пов’юнені сакмою трирядові стежки свого походу. Тільки Гнатко, отой хирівський юнак, що в колоставищанському лісі колись попередив Сірка про засідку Лаща, не дрімає в путі. Адже в нього тепер не дідова шкапа, якою добрався він на Січ, а сірий скакун, майже рівний отамановому Велесові, і не обідрана дідова свитка на ньому, а пригнаний малиновий жупан, заперезаний справжнім козацьким поясом. Куди йому дрімати, коли стільки радості в грудях, коли ніяк не може надивитися він на серпанкове безмежжя степу, не може наслухатися того співу перепелів і жайворів, що заливають своєю втіхою не лише просторінь, а й груди його. Він ніколи б не повірив раніше, що того птаства і в степу стільки, як і в лісі. Вдячний Сіркові за коня, сідло і одяг, він дивиться на отамана, як на героя з дідової казки, міряє його широку і довготелесу, наперед нахилену статуру-тінь у молодому потрав’ї і бачить того не козаком-отаманом, а велетом Ломилісом, Паливодою чи й Пересуньгорою з тієї ж дідової казки... Понад тисячу ж козаків під його отаманським бунчуком і малиновим штандартом тепер, і фірманів з порохом та зброєю, а кашоварів та гармашів... Ого-го!..

— Передай: триматися ладу і не розтягуватись! — Наказує Сірко джурі Гнаткові, і той вітром летить до сотенних та курінних, радий оказії. От тільки ніяк не навчиться він говорити: «Виконую, отамане!» — як вчить його дядько Нерід, козак і побратим отаманів, а тепер ще й сотенний. Все не встигне сказати вчасно, а за невчасність і канчука може дістатися і йому, і коневі.

В цьому поході він стільки надивився, що дід і не повірить йому, як розповідатиме. Он які степові простори лишили позаду, а скільки переправ було! І через Вовчу, і через Берду, і через Мійвуса. В отому Азові тричі могли б бути, коли б не вони. А бекетів скільки наставили! Зате, якщо трапиться щось із ними отут, то незабаром про те і на самій Січі знатимуть, і на Дону. Гнатко, правда, ще не знає, який той Дон, але путь уже недалека до нього...

В чагарях, обабіч сакми, воркітливо плачуть горлиці, ну достеменно ж так, як у діда за хатою, на осокорі, і Гнатко питає сам у себе: чи не ті оце, бува, дідові, перелетіли сюди, щоб побачити його? Дзявкають десь ледве чутно шакали, ну достеменно так, як сусідчина Яринина собачка, бувало...

А до Сірка з далекого видолинка, що за пагорбом, долітає пісня і таку гризоту наводить, таку сумоту, аж слухати тяжко. Співали про Гордія Чурая, скатованого у Варшаві разом із Павлюком:

«Чому — Степаном? — крутиться в Сірка обур.— Адже він загинув разом із Павлом Бутом, тоді гетьманом?.. Видно, співець навмисне переінакшив ім’я для співності»,— здогадується Сірко, відчуваючи, як у грудях степлений спогад гріє і крає його. «Що ж то тепер з його вірною Горпиною та з отією співучою його донькою Маринею буде, що „співає, як соловейко, і пісні складає, пасучи гусей над Ворсклою?“» — пригадує він колись сказане покійником. Але попереду вже свіжа пісня, весела і жвава, хлюпає завзяттям у груди і наснажує, ніби й смуток отут не розливався, щойно патокою по безмежжю степів:

виводить її протяжно якийсь козак, і Сірко в подумках уже підспівує йому.

— Як гадаєш, Сірку? — повертає до нього широкі засмаглі вилиці і кострубатий вус наказний гетьман Карпо Півторакожуха, порівнявшись.— Не обдурив нас анахтемів Інаєт-Гірей тим переказом через сейменів, що ногайці тепер у Валахії, а Мурадів Гусейн-паша — під Багдадом в халепі сидить?..

— Та як сказати? — тягне Сірко, втішений тим запитанням до нього,— думаю, коли досі не зустріли чогось помітного, то, мабуть, не морочить нас хан. Та й не в користь йому, ребеліанту, нас морочити,— порівняв він Велеса з чалим наказного.— Дозори запевняють, що навколо спокійно...

— Та те я чув... Солтенкові дознавачі,— вийняв Півторакожуха чорну люльку з рота,— також запевняють, що доокіл тихий,— глянув він на примовклого полковника Макара Засуху, що їхав праворуч.— Чи ти, Макаре, щось інше маєш?..

— На переказах, пане Карпе, коза вовка з’їла,— посміхнувся той у вус.— Бекети ми з паном Сірком поставили надійні,— хитнув він головою в бік Івана,— то я на них більше важу. І гасла ж я поміняв усюди передсвітом, як ти велів.

— Щось Левко мовчить з чайок,— згадав наказний, розглядаючись,— а пора б уже йому й обізватися... Я оце надумав собі,— розсміявся раптом Півторакожуха,— як смикав Левка за тупій колись... Тупій — це косичка, яку нас, бурсаків, змушували носити на голові... Попоскубли ми його, сараку, за неї, а ось же, бачите, коли нарекла його доля Левом, то таки Левом-Чорноморцем і виріс нівроку. Правдолюб неабиякий з нього, але й мороки мав з тим у бурсі. Все Овідіусом снив, а зараз, мабуть, забув і хто, і звідки він по отій Боровиці...

— Пане наказний! — піднісся навстріч співбесідникам на низькій довгогривій кобильчині сотник Мирін Кіш.— Полковник Солтенко звелів передати, що у Вітровій балці розвідники знайшли більше десяти замучених ясирниць, то питав, що робити? Може, самі під’їдете туди?..

— Ясирниць? — обвів запитливим поглядом присутніх Півторакожуха.— Веди мерщій!

Йому навздогін подався з місця і Макар Засуха. Сірко, закрутившись на Велесові, гукнув Артема, сотника в його полку, наказав пильнувати ладу в поході і, приостроживши коня, поскакав і собі за старшинами.

На витоптаному у сухотрав’ї кружку зарічника побожно стояли пошапковані козаки. Інші, затуляючи від нестерпного смороду носи, перетягали до кругу з околів недогризені рештки жіночих тіл. Тільки довгі сплутані коси, поодинокі очіпки, обривки підтичок, квітчастих запасок та сарафанних станів свідчили, що це були молодиці та дівчата — козачки та московитки...

— Маю здогад, товариство,— заговорив по чималій мовчанці неговіркий Потій Солтенко,— що людолови цілим алаєм на цих мученицях свою похіть вдовольняли, як торік ото у Дібровій балці.

— Дівчат і жінок вони рідко лишають, Потію,— завважив розважливо Півторакожуха.— Тут щось інше...

— Рідко, але коли вони були вже мертві або супротив учинили, то...

— Могли, пане Карпе, і втікати та з тічнею зустрітися,— здогадувався Засуха вслух.

— Чого б домучували, коли за ясирниць, хоч і погвалтованих, менгун можна взяти неабиякий,— докинув сумовито хтось із козаків.

— Рийте, товариство, яму,— підвів голову наказний,— погребемо їх, як посестер-великомучениць, та й у путь,— перехрестився він розмашисто.

А невдовзі над свіжонасипаною могилою з осиковим хрестом він викрикував до натовпу:

— ...І могилу цю, і долину зарічника відтепер будемо іменувати Дівочою і потомкам заповімо оте ж... Амінь, товариство!..

Вдарили в небо раптово і несподівано самопальні сальви, і луна повторила їх за буграми вилясками.

І Гнатко, ледь стримуючи плач, уявляв собі оскали то похітливих ординців, то жадібних вовчих пащек над судорожним переляком очей розтерзаних бранок, і все чомусь увижалася йому сусідська Стася з Хирівки з червоним бантом у двох косичках на голові...

Припікало дошкульним промінням обіднє сонце, як по довгій козацькій вервечці вітерцем пролетіла звістка, що скоро спочинок, бо до донців уже он рукою подати і полковник Левко Конограй близиться з чайками та насадами... Ожвавлено пішли зморені довгим шляхом козацькі коні, посвітлішали обличчя вершників, голосніше заспівали підосницями мажі і вози...

Валка поволі наблизилася і до того довгожданого берега ріки.

— Слава доблесному лицарству — січовикам, посполитим, сотникам, осавулам і старшинам з Подніпров’я! — зустрів верхи на коні запорожців наказний отаман Війська Донського Михайло з гуртом старшин і козаків під голубим штандартом.— З хлібом-сіллю вас, одвічних сябрів і побратимів, зустрічають як рідних донці!.. Хай оцей наш спільний похід стане великим воскресінням волі для ясирників, що слізно молять бога о помочі в неволі! Почоломкаємось, брате Карпе!..