Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Виконуй, пане обозний! — дражливо наказав Бут, сідаючи на своє місце.

Коли Сичевський вийшов за прохачами, в світлиці знову все стихло, як оніміло.

— Бути по-твоєму, гетьмане,— підвівся по паузі Скидан.— Наказуй! Підемо!..

— Вели, гетьмане! — звівся й Боюн з місця.— Видно, так треба.

— Хіба, пане гетьмане, ви не почекаєте звістки від канівчан чи й з Лівобіччя? — встряв знову у рішенець Хміль.

— Та хто ж знає, коли вони прибудуть...

— Наказуй, Буте,— завозився в сіні Панько Запалій.— Беру свої слова назад.

— Моя з Тумар та Калганда готофі юж,— підвівся на ноги Тугай, блиснувши щілинами примружених очей.

— Прошу уваги! — встав, споважнівши, і Павлюк.— Завтра в досвіток попрямуємо через Кумейки купно на Білоозеро. Всім до рана зрихтуватися і чекати мого наказу!.. Ти, Паньку, до рана маєш розвідати шляхи, а Запалій — потуги ворога!..

— Тут, гетьмане, знову якийсь до тебе! Каже, що з козаків він,— з’явився знову на порозі вартовий.

— З козаків?.. Веди його!

З клубками сивого морозцю в світлицю вступила проворна постать пришельця в обмерзлому кіндяці і башликові.

— Від батька Остряниці я,— звільнив голову від вилоги башлика козак.— Ось каблучку-бирку привіз,— рився він незграбними, закоцюрбленими руками в пазусі.

— То що ж, товариство? На тому й порішили,— роздивлявся каблучку гетьман.— Скидан, Томиленко, Боюн і Гримич на поки залиштеся, а решту прошу іти до війська.

Виходячи із світлиці, Сірко зауважив якусь тривогу в очах гетьмана, проте відповідного значення їй не надав.

— Як думаєш, сину? Добрий чи недобрий знак привіз нам Мирін Поклад? — догнав його надворі Гордій Чурай, запахуючись полами кіндяка.

— А хто той Поклад є? — поцікавився Сірко, згадавши іскорку клопоту в очах гетьмана.

— Джура в Яцька... колишній конюший магната Вишневецького... Важливе щось, коли нікому не довіривши, самого джуру прислав Остряниця...

А в накуреній світлиці пришелець-посланець, роздягнувшись і викрутивши мокру одіж, хильнувши з мідного кухля оковитої, оповідав:

— Ні старий Кизим, ні Кріпець чи Куща, ані Дукренко, переказав батько Яцько, в поміч тобі не приїдуть... Скробець і Кизименко, по його наказу, вчора були під Дніпром і аж під Супоєм, але, почувши ремство у війську і не знайшовши поромів, пішли в Налісні, може, там, як вода досить скується морозом, переправляться на Худяки... А ще скажу, що чув, як Скребцеві козаки нарікали, що на Правобіччя не підуть від своїх домівок, доки весь край свій не вивільнять,— додав він згодом, помовчавши...

 Павлюк скреготнув зубами і, вилаявшись, схилився на стіл.

— Даруй, гетьмане, за недобрі вісті мої... Радше б не ніс їх тобі... Мусив же виконати батькового наказа я...

Ніби не чуючи сказаного, гетьман заходив по світлиці, стискував у злобі уста, грав жовнами і хрускав у неспокої пальцями, мовби хотів повикручувати їх геть. Край столу, схилившись на руку головою, принишк Боюн, тихо сиділи поряд, впершись у безвість поглядами, Скидан, Томиленко і Гримич...

— Нічого, ватаже,— підвів голову і подивився на Павлюка Боюн.— Воно і те треба комусь і колись робити, Хоч розпорошеність наших сил — це втрата непоправима для всіх.

— Шукай папір та каламар, Базилю! — спинився, зітхнувши, по роздумах Бут.— Свята глупота д’недавня гірше ворога нищить нас,— сказав він скрушно, виглянувши крізь відхилене рядно у примальовану морозцем шибку.— Хоч би мороз поміцнішав, чи що,— виказав він свою затаєну думку й надію.

— Коли б же то,— зітхнув досі мовчазний Мирін Поклад.— А то ні се ні те. Хлябанина одна на воді.

— «Дорогий брате! — диктував писареві гетьман листа до Остряниці.— Вирішували ми купно йти на ляхів таки в цей засвіт, та коли ж ні з чим. Тому, мабуть, відступимо вже завтра до Боровиці і там чекатимемо Вашої підмоги, бо без неї — не переможемо. Не переможете і Ви без нас у розпоросі та розбраті. Отож, прошу й наказую, негайно посилай все, на що буде змога, на Правобіччя, як домовлялися спершу. Виконуй!..»

Скидан ожвавлено підвівся, переглянувся із Гримичем і заходив по хаті, ніби не знаходив собі місця. «Не прибудуть уже, мабуть, канівчани, не прийде підмога з Лівобіччя, не пришле Гуня у підкріплення чайкарів із Січі. Що ж буде?..— катувався він, як загнаний у клітку.— Що буде?!.»

Глуха підпівніч скупо притрушувала поземкою двір, завивала стиха вихорцями-вітрами, будилася ледь чутними далекими і тривожними гавканнями поодиноких собак десь із-під лісу і знову мовкла лиховісно й причаєно...

41.