Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пррр! Стій, окаянна! — спинив за оброть-чумбур малу, обтягнуту волохатою шкірою шкапу юнак-вершник, угледівши Сірка і чатового, що зненацька затисли його з боків.

— А, це ви?! — вилізла слідом незграбна постать другого чатового із-за кущів.— А я проводжаю цього гостя і думаю, що за бенеря в таку годину загостила до нас?!

— Коня де подів? — нагримав Сірко на нього, притишено.

— Під дубом, у заметі отам... даруй, отамане!..— зніяковів той.

— Більше нікого не бачив?..

— He бачив, отамане! Коли б уздрів, то чи мовчав би?..

— Вертай на своє місце і пильнуй мені як слід!..

— Слухаю, пане отамане! — вайлувато побіг той у срібний присмерк ночі.

— До Івана 3-ло-го-о я,— розглядаючи козаків, заговорив юнак.— Дід послали,— додав він, злякано оглядаючись.

— Не Злого, недолупку, вважай, а Сірка,— гримнув на хлопця дозорець.

— До Злого дід казали добратись,— ледь не плакав хлопець.— До Злого б спровадили ви.

— Що ж дід казали передати Злому? — взяв за худе Коліно хлопця Сірко.

— Так дід же казали передати йому, а не вам,— зам’явся приїжджий на мить.— То йому й передам, як зустрінеться...

— Оце ж він і є, вважай, недолупку,— показав чатовий на посміхненого Сірка.

— То передайте Зло-му-у,— одважився нарешті хлопець,— що там, під лісом, коло Хирівки, засіли кінно ляхи. Видимо-невидимо їх. Так дід веліли сказати Зло-му-у про те, що вони вранці причаєно нападуть і всіх козаків вирубають, постинавши голови... А тепер усі п’яні, бо в Балабухиної Варки цілий кадуб горілки забрали...

— А не брешеш ти?! — потис хлопцеві коліно Сірко.

— Ось хрест святий — правда! — бігом перехрестився малий.

— Хороший в тебе дід, козаче... То поїдемо до того Злого,— смикнув Сірко за оброть шкапу.

— Дід ще просили, щоб Злий поміняв цю шкапу на вартішу, бо вона має невиліковний гандж. Обпоєна і загнана,— жалісливо канючив юнак.— Вони ще казали, що, може, Злий і так дасть коня, не взявши клячі, бо нащо козакам отака?.. То веліли обох привести. Гривна ляхи забрали, а цю лишили... А ще, може, він мене запише в козаки, то дід казали, що не будуть перечити, тільки б коня привів,— балабонив хлопець, щулячись і зчаста гикаючи чи то від холоду, чи від ляку.— А найбільший лях Лащем зветься.

— Лащем? — аж стенувся Сірко, відчувши мурашки на тілі.

— Лащем. В нього, казали дід, і очі, як у ляща, банькаті.

— Ах ти ж, окаянний! — вилаявся Сірко, тягнучи шкапу, аж хлопець ойкнув.

— Я ж нічого. То дід казали.

— Оповісти всіх отаманів і сотенних приготувати за мить кінноту, а валкових — запрягати борзіше сани! — гукнув він Артемові, що якраз наближався.— Та ватри розпалити вели всі!..

— Розпалити чи погасити? — не йняв той віри почутому.

— Розпалити і якомога вищі, щоб до рана великим і високим полум’ям палали,— крикнув Сірко злобиво тому навздогін.

— То ви, може, й справжній отой Злий, дядьку, що дід казали? — заїкувато допитувався юнак, кидаючи горошинами боязких дитячих очей по розкиданому між засніженими засіками таборі.

— Та, може, й той, хлопче,— бовкнув заклопотано Сірко.— Діду Омельку! Га, діду Омельку! — привів він конячину до прив’язаних коло саней волів.

— Чого тобі? — старечо закашлявся на санях хтось під кожухом, викушкуючись.

— Вставайте, запрягати час... Ось хлопець і худобина з вами побуде,— вказав він на юнака і, штурхнувши шкапу в бік, попрямував геть.