Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Просимо пробачення у товариства за затримку,— знайшовся Боюн і, нахилившись, щось тихо сказав до сусіди, в якому Сірко пригадливо впізнав отого колишнього чигиринця Богдана-Зіновія Хмеля.

— То що ж, здається, всі зійшлися? — пробасив, моргнувши розкиданими в боки, пишними вусами, головастий і широкоплечий Сучевський.— Починай, пане гетьмане!..

— Егеж, починай уже! — гукнув хрипло від кочерг Риндич.— Пора, чей же!..

— ...Знамо вам,— підвівся, прокашлюючись, Павлюк,— який глум і які тортури чинять ляхи над людом українським. Саме вони і змусили нас виступити на борню З поневолювачами. Найпаче купчиться супротив їм на Правобіччі... Та з години на годину чекаємо покозаченого люду і з Лівобіччя. Одначе й вороги наші матимуть підсилення, то мусимо знайти, брати мої, шлях, яким мудро поведемо полки свої до звитяги... Днешній побій отого зухвальця й вампіра... Не досадуй, сину, від кари божої йому не втекти,— знайшов у гурті він Івана Сірка,— ...кажу, побій того вампіра, може, і є перстом божим, що вказує не чекати ляхів, а йти з усією армадою на них... Чи, може, хтось інакше порадить? Зібралися ж на цю Вальну раду для того,— обводив він поглядом присмерки світлиці.— Чув такі пропози настійні я...

— Мало нас, Павле!.. Сам же Потоцький прямує з Бара! — розважливо, виждавши мовчанку, обізвався Скидан.— Йому вслід і поміч не забариться, то й зваж...

— Потоцькі всі три, чув же ти, поповнилися маєтниками та реєстровцями-недоляшками,— більше для присутніх, аніж для гетьмана, докинув Гримич...

— Якщо правда, гетьмане,— по чималій паузі почулося із кутка,— що в ляхів без драбантів Конецпольського п’ятнадцять тисяч, то з десятьма нашими менший ризик стояти у відбої, аніж іти в напад...— говорив завжди поміркований Панько Гайдаревський.

— Та ще з якими десятьма, даруй, гетьмане?.. Одні ж коси, оскарди, сокири та коли! — ткнув цибухом з-під припічка полковник Риндич.— А їстиво яке в нас?.. Раджу чекати, поки люду накупчиться до нас, втікаючи від ляхів... Канівців же немає...

— Ви чуєте, брати мої?.. Оружно чекати! Чекати, доки ляхи вигвалтують і виріжуть безоружних?.. Чи ж від тебе ми чуємо оце, Саво?! Не коли й сокири будуть рішенцем між нами, а гвалти і крик дітей, братове, додадуть ратної звитяги християнському посполитству! Не від ситості підіймається люд, а від смертельної багатолітньої наруги над ним на смерть піде один — на п’ятьох.

Павлюк вибив люльку тремтливою рукою, набив її тютюном і припалив до свічки.

— Будемо стояти — і тих розгубимо... Читали ж, який рай обіцяє Ілля Караїмович зі своїми запроданцями-реєстровцями?.. Він на свій срібний рай під булавою мітить, а я булавою дорожу, як довір’ям вашим, а не владою, тож ще раз кажу: іти треба не зволікаючи!.. Невідкладно іти, поки люд трохи перепочив, а ляхи не оговталися і не зібралися...

— Не чекаючи загонів з Лівобіччя? Без канівців? — обурливо заговорив Запалій.— Ні, що не кажи, а я за вшанцювання тут чи деінде ще і за відбій, а не напад!..

— Ми вже втратили чимало тим, що не перешикувалися і не вдарили на ляхів зразу ж, а тепер і зовсім все втратимо, коли не послухаємось гетьмана,— не втримався від порога Сірко.— Адже скупчаться вороги і вдарять армадою, чим тоді зустрінемо їх?..— осікся він, не знайшовши однодумців поблизу.

— Має рацію і пан гетьман, і оцей молодик-отаман,— докинув розважливо Богдан Хміль, обвівши поглядом присутніх,— треба нам уміло нападати, а не чекати ворога...

Всі затихли, як оніміли ніби. Чулося навіть, як ходив під вікнами вартовий, похрускуючи першим сніжком під ногами.

— Шанцюватися, Паньку, тут чи відходити деінде — суть сіяти невіру й розбрат у війську і краї,— підвівся з лави полковник Риндич.— Я підтримую Бута,— вказав він правицею на гетьмана.— Іти нам треба, нападати, а не боронитися! Посполиті й козаки по доброхоті йтимуть, а жовніри й рейтари — по примусу. То й зважте всі,— розвів він руками перед старшинами.— Іти і тільки!..

— Я теж з паном Хомою за похід,— підтримав Риндича Бугрим.— Бачили ми, як ті рейтари ниньки матку боску просили... За похід я!..

— Пане гетьмане,— виріс раптово на порозі вартовий, не вступаючи в світлицю.— Якогось діда Кестора лиха принесла, на шпига в подобі змахує. Каже, що ти знаєш його і ніби чекаєш...

— Нестор?.. Який ще там Нестор? — блиснув очима Павлюк.

— З дівчиськом він,— злякано зам’явся в дверях вартовий.— Не можемо відігнати ніяк...

— Пропусти!..— нетерпеливо звівся над столом гетьман.

— Не вмреш, шатано і витрішню, як і в ямі жа мене пошидиш! — переступаючи поріг, долаювався з вартовим білий як сніг дідуган.— Че ти, Павлюк?..

— Я... я... А ви що хотіли, діду?..

Пришелець неоковирно висякав м’ясистого бурякуватого носа, пооббирав бурульки крижинок на білих довгих вусах, оглянувся.— Понаштавляли шатанів на причілках, і не пройдеш до тебе! — приклав він стрішком руку до лоба.— «Куди», та «чого», та «до кого»! А щоб тебе бенеря побила отакого!.. Воно так...— обвів він світлицю поглядом, тамуючи в лютих очах гнів.— Шидите тут в теплі та в добрі, а ми, як пацюки по норах, в лішах нидіємо... Надію на тебе мали... з ушіх шіл у Лелевій балці зібралися, хто від Лаща душу виніш... Надію, кагу, на тебе мали, а ти — так ото?.. На Лівобіччя жадумав податись! Га?!

— На яке Лівобіччя? Хто вам таке сказав, діду?

— Не обдуриш... Ж Коршуня моя невіштка прийшла. Так їхній Книша паперами об’явив, що ти втікаєш ж войшком...

— Бачите ж, не втікаємо, а ще з Лівобіччя великої підмоги чекаємо,— прояснилося лице у Павлюка.— І ще що вона говорила, діду?

— Вона?.. Нічого... Баби і молодичі — то прошили твого заштупу жа них, то...— глянув він на дівчинку в кожушку,— хоч по коряку проша чи вівша дав би на душу, бо ж голоду мремо... До двохшот же наш...

— Направ, Антипе, їм з галетку борошна і з пару — проса чи там ще чого! — розпорядився Павлюк, звертаючись до Сичевського.

— Борошна, проса, та ще галетками! — повторив розпачливо обозний.