Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На чолі колишнього куреня славного Івана Сулими, що на третину тепер підмінився посполитими, прибув до Скидана, гарцюючи на вигуляному Велесові, й Іван Сірко. Не вмовив його гетьман Павлюк залишитися на Січі з наказним Гунею, хоч і намагався. Сулимівські козаки відмовилися сидіти на Січі, нікого не бажаючи собі у ватажки, окрім нього, Сірка. Мусив змиритися з тим і погодитися Бут, маючи все ж сумнів, що такий молодик може упоратися з «куренем» у поважних наступних боях...

Перед самими Мошногорами, виславши дознавачів у навколишні села, а варту — у містечко Мошни і вибравши кілька нагірних балок у дубовому лісі, Скидан спинив козацькі шереги на постій і спочинок. Наметів не велів ставити, бо чимало їх ще десь правилося на волячих мажах, а наказав козакам нагребти побільше сухого дубового листя, наламати хмизу і розвести ватри та тут же, коло прив’язаних з вівсяними шаньками коней, чи внизу — коло волів — прилягти на довгожданий і бажаний усіма сон...

Солодкий він був і міцний під свитами, сіряками, чумарками, каптанами та попонами у затишних вибалках під морозним зірчастим небом не лише для скиданівців по третьоденнім переході, а й для хоругов Сіркових, що вже більше тижня провели в путі і тривозі, поповнюючись...

Наступного дня дознавачі та щойно прибулий охочекомонний загін стеблівчан оповістили Скидана, що армія Потоцького спішно переправилася Сахновим мостом через Рось, а отаман Коростель засів на путі драгунів перед Мошнами проти висланої наперед армади Самійла Лаща. Довелося наказному спішно направити у поміч Коростелю кілька кінних загонів на чолі з Риндичем, Бугримом, а згодом і Недригайлом, Чураєм та Іваном Сірком.

— Дійте на свій розсуд в початках... Будьте всі під рукою полковника Коростеля, а коли що — дивіться і давайте знати мені в Мошни,— давав він останні напуття всім привідцям.— Та не виривайтеся поодинці в пастки їхні!.. Чей же, знаєте, чекаємо головних військ і своїх, і ворожих...

Сталося так, що загони Гордія Чурая та Івана Сірка опинилися задніми і йшли по витоптаних слідах своїх попередників узліссями і чагарями. Пробиралися пиняво, бо ні шляху, ні навіть стежки не було, і тихо, бо таким був наказ загонам у путі через оцей праліс, сумовитий, затаєний, з невідомістю попереду. Ворожливо, із загадковим шумуванням і навіть підвиванням, гули у вже оголених верховіттях дерев холодні вітри, плакали і навіть голосили, а внизу між стовбурами та кущами було і привітніше, і затишніше. В сонячних пасмугах крізь туманець ряхтіло і блищало від морозної роси поодиноке просохле листя на галузках, лячно носилися між кронами дерев метушливі вивірки, монотонно і глухо стукали дятли, навісними і пророчими табунами кружляло крикливе гайвороння.

Час ішов повільно і втомливо, втішаючи вершників хіба ледве помітним потеплінням та наближенням отієї рокованої миті бою, що десь причаїлася попереду. По обіді загони Чурая круто повернули праворуч, ще в густіший і значно більший ліс, і Сірко обраділо повів і свої хоругви слідом, ледь пробираючись між стовбурами та завалами вперед.

Що далі рухалися, то більшою була напруга в козацьких настроях, більше відчувалося тривоги в лицях, бо десь мав бути берег отого лісового моря, а за ним... Задні в загоні Сірка раптом помітили кількох наполоханих зайців, що стрімголов чомусь неслися з правого боку прямо на них. Наполохані вони були так, що, лише зовсім наблизившись, метнулися і не назад, а впродовж недбало розтягнутої колони вершників.

Сірко негайно приспинив свої загони і переказав те ж вчинити і Чураєві, пославши роз’їзд у той бік, звідки винеслися зайці. Дознавачі скоро й вернулися з новиною: Лащ близиться! Драгуни! Ціла тисячна цівка їх попід лісом! Аж коло Білоозера кінець видно!..

Само слово «Лащ» помстою заговорило в кожного козака, а Сірко, зачувши його, палився нею... Наспіх порадившись, він і Чурай послали погоню за рештою відділів, що, мабуть, заглибившись у ліс, прозівали ляхів чи вирішили йти краєм лісу назирці.

Та довго чекати вияснення обставин не довелося... Дознавачі незабаром вернулися і привезли наказ самого Коростеля: «Переслідувати Лаща назирці... Чекати мого знаку-пострілу з трьох гаківниць тричі підряд...»

Напруга, що досі наростала у загонах, поволі досягала межі. Козаки вмовкли, перевірили попруги, обмацали пістолі і шаблі, підтягнули пояси і, наготувавши начеплені ремінням до ліктів списи, підібрали поводи.

Поєднання хоч і нечисленних гаківниць із шаблями та списами завжди давало велику перевагу козакам над всіма тодішніми військами, що поспіль ділилися окремо на пікінерів і мушкетерів.

Хоч місцевість і заважала вершникам іти ладом, та лави зберігали лад і без наказів. Сірко, що опинився попереду, спершу відчув уже знайомий йому холодок страху в грудях, та, оглянувшись на посуворілі лиця Козаків, поволі вгамував його. І лише напруженість в тілі й ногах сковувала дещо.

Загони йшли весь час краєм гори. Лише поодиноке пофоркування кінське та тріск галузок під копитами будили тишу. Іноді проривалося через простори донесене вітром іржання, тупіт ворожої кінноти, що рухалася десь там за гущавиною, внизу, уривки наказів, стукіт коліс. Але очікуваного знаку Коростеля все не було та й не було, і бентега від того в загонах переслідувачів росла.

Сірко розділив свої загони на дольки по двадцять вершників, як і Сулима колись, об’їхав їх, оглянувши. Наче змовившись, те саме зробив і Чурай, а згодом, наблизившись, і вояки Недригайла, Бугрима та Риндича. Час, здавалося, спинився, затихли вітри, навіть отам, на самих верхах дерев, потепліло навколо, чагарі порідшали, особливо над косогором, іноді в просвітах було видно ворожі лави внизу... Вони рухалися спокійно, розтягнуто, впевнено, не відаючи про козацькі потуги, що йшли назирці.

Тільки потріскування сухих галузок під копитами, тільки поодинокі форкання коней видавали довгу поворозку отого козацького руху, причаєного і напруженого. І ось, десь далеко позаду, глухо відлунившись у лісі, гохнули тричі гаківниці, й одразу почувся лемент у польському строєві, з’юрмлення, брязкіт зброї і лайки... Понад цівкою козацьких військ пронісся вершник од Коростеля, на бігу кидаючи накази...

Давши помахом руки наказ своїм сотням наступати, Сірко кинувся виярком попереду однієї дольки-двадцятки униз і на скаку куточком ока побачив із лісового зазуб’я, що в зненацька розполохану довгу вервечку ворогів, як гострі леза, врізалися в драгунські строї козацькі лави, втішаючи йому лоскотом груди. А ще за мить він угледів, як погнуті отими лезами рейтарські ряди, не витримавши навальності, умліока розладналися, оточені з боків списами, шаблями і ятаганами, закрутилися у вихорі шаленої січі, лайок і прокльонів.

Не один із рейтарів, як і той, що зустрівся Сіркові в першу мить, збитий навальним гоном козацького коня, впав під ноги. А проте більшість їх, зборовши перший харапуд і розлад, дружно згрупувалася, і бій заскреготав і задзвонив, як рівний. Дзенькіт мечів, безладні постріли, іржання коней і смертельні крики вмить заполонили, як весняна повінь, підлісну долину, підняли з оголених крон дубів, беріз та вільх воронячі крикливі зграї, і не знати було вже, чого більше в цій веремії — людського чи пташиного галасу та рейваху.

Прорвавшись нарешті разом із кільканадцятьма козаками на протилежний бік ворожої лави, ніби прокосивши собою заслону, Сірко уздрів на бігу багато вцяцькованого старшину, котрий вправно відбивався вкупі з жовнірами від його загону. У тому загоні найвідчайдушніше орудував списом і ятаганом кремезний, досвідчений козак Артем Нерід. Якусь мить курінний не знав, куди спрямувати Велеса, зрештою смикнув повіддя — і приострожений огир понісся в той ревучий клубок побоїща...

Велес вломився між ворожих вершників так навально, що Сірко навіть не встиг дістати шаблею якогось воєводиного старшину, як той уже полетів зі збитого коня в герцівну веремію. Його кінь, поточившись, звівся свічкою і, оскаженіло заіржавши, бо хтось похибки різонув його по шиї шаблею, бризнув кров’ю і повалився, стогнучи, на вершника. Сірко не уявляв собі досі, яке воно, пекло, але чомусь порівнював його з оцією веремією, що іржала і стогнала, кричала, верещала і голосила на всі лади, аж добрати щось у тому було годі.

Січа продовжувалася недовго. Купки драбантів, оточені з усіх боків, з криками і розгубленими лицями подалися вбік, намагаючись вирватися із кільця, та козаки обскочили їх, дружно натиснули з усіх боків. Сірко вже готувався вислизнути із юрми, щоб прослідкувати за перебігом бою, як раптом почув викрик Артема Неріда:

— Отамане!.. Драбанти праворуч! Драбанти-и!..

Отой викрик, що був почутий лише якимось аж надцятим чуттям Сірка, спинив його, він різко оступив Велеса назад, оглянувся. Із-за верболозу дійсно до розпорошених купками драбантів виносилася група вершників-рейтарів і старшин на чолі з якимось сановитим і вправним старшиною попереду. Уздрівши раптово розмаяну на вітрі розмальовану хоругву поряд із старшиною, Сірко здогадався, що то і є, мабуть, той вовк, як звали його козаки, полковник Самійло Лащ. Спалах помсти в його душі ледь не затьмарив свідомості...

Щось крикнувши і промчавшись краєм своїх сотень, що всюди переможно справлялися з ворогами, Сірко кинувся в гурті кількох заповзятливих сулимівців назустріч Лащеві, цілячись заскочити його крилом з бугра. Але дивно: Лащ ніби й не помічав його заходу і нісся вперед, розвіваючи полами малинового жупана. Оглянувшись, Сірко притримав коня, махнув рукою розкиданим своїм козакам і, коли ті незабаром приєдналися, знову приострожив Велеса, спрямувавши його прямо на хоругву... Бачив, з тогобіч у рейтарські лави уже врізалися клином бугримівці.

— Бий, панове, дзяблів!.. Рєзай агетів і збуйців!.. Край схизматів!.. Не позволям отступу!.. Не позволям!.. Сто тисенч дзяблув бидлу!.. Рицежі!.. Напшуд!.. Напшуд!.. Настемпуйте!..— почув Сірко захриплий голос Лаща, котрий на мент зупинився, наказуючи своїм підлеглим. Та за мить, і собі приспинившись, Сірко умліока розгледів пригнуту до луки дебелу постать з піднятою вгору шаблюкою, насунуті на розпалені ненавистю очі кошлаті брови, важкий палаш та запінену, оскаженіло перекошену конячу пащеку, що невідворотно близилася назустріч...

Від сильного і вправного Лащевого удару з Сіркової шаблі посипалися іскри, в руці відчув отруджену терпкість, але страху не мав. Навпаки, той перший іскристий дзенькіт шабель вселив йому якусь незрозумілу певність, окресленість, і він крутнув Велеса, намагаючись виманити якось воєводу на простір, де б зручніше було помірятися з ним вправністю. Удари досвідченого старшини падали градом, і Сірко лише встигав їх відбивати, поволі все дальше задкуючи з юрби і відчуваючи, як течуть по скронях краплі поту, як вони усолонили йому пересохлі уста і ліплять париною комір сорочки. Хтось поволі відрізував його збоку від гурту ліворуч, хтось звалив воєводиного джуру і хоругву, пробиваючись наперед. Аж ген лисками білів Риндичів білий кінь, а поруч Сірко пізнав Артемового коня і почув, як котрийсь із його козаків шаблиться праворуч. Це додавало йому сили, втішало, радувало, адже доля звела ось його із самим Лащем!.. З самим Лащем!..

Поволі оступаючись під градом ударів, він напружено стежив за кожним жвавим порухом досвідченого воєводи, що, видно, забув за все в цьому, мабуть, незвичному для нього поєдинку, відбивав із оскаженілим скреготом сильні воєводині удари, чув уже тяжке і хрипле дихання ворога, його осатанілу лайку і хижі прокльони...

В якусь невловиму мить йому пригадався, неначе в сні, пахучий степ коло Січі, сотник Шуліка, вабливий бій з Островерхою і Шулікою... Втому як рукою зняло те видиво, лише завзяття подвоїлося, росло, клекотало в грудях і виривалося час від часу хехканням. Досі всі Лащеві удари, часто з підступністю, Сірко вдало відбивав, не раз дістав і своєю шаблею воєводу, та броня захистила ворога. Одначе тепер Лащ, здається, нарешті зморився, і вони вже вибралися в отому шаблюванні з гурту. Сірко кинув погляд ліворуч, метнув праворуч, виждав, відбивши кілька ударів, мить, різко осадив раптово Велеса і смикнув набік, перекидаючи на льоту шаблю в ліву руку і затискаючи остроги. І — диво: угледів божевільний переляк в очах Лаща, його наглий відступ конем і... втечу. Десь аж із дна грудей вирвався нерозбірливий клекіт втіхи, і Сірко, спохопившись, хапливо приострожив коня і погнався за ворогом. Та Лащ не гаяв часу, скористався тим ментом і встиг віддалитися. Більше того, Сірко зауважив, що віддаль між ними не зменшується, хоч і стогне з натуги під ним Велес. Схопивши на бігу волосяний аркан, що, здавалося, цілу вічність не відв’язувався, він напружив тіло, пустив коня в обхід, прицілився і метнув за вітром петлю. Вона фітьнула, наздогнала воєводу і накрила, але той двома меткими ударами шаблі перетнув її і, блиснувши божевільно втішним оскалом рота, понісся вперед з утинком-петлею, що розтріпано заметлялася у нього на шиї...