Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дасть бог, зустрінемося, у пригоді станемо,— дякував їй ніяково Сірко за наїдки.

— Сватів пришлемо від Гната, як святий прихід матиме,— докинув господині Сомко, вказуючи на Шульгу, що завбачливо топтався по-бурсацькому позаду.

— ...Замниборща з Наварикашею сватами від Гонивітра,— перехопив жарт Гнат, підступивши до господині і несподівано обнявши її дужими руками, на очах присутніх поцілував. Щоправда, молодиця й супротиву не чинила дуже, а лише стояла якийсь час спаленіло, потім, отямившись, ткнули наспіх в руки Гнатові наповнений хлібом і бубликами торочок з рукава сорочки і заплакала. А як молодики з гелготом відійшли вже геть, вона, сумовито дивлячись через перелаз їм слід, крикнула: «Олянкою я називаюся!.. О-лян-ко-ю!.. за-ходь-те-е!..»

Клонилося передосіннє сонце на підсуботівські ліски та пагорби, коли Яцько Остряниця, як старшина, прощався зі Скиданом і прибічниками, гарцюючи на нетерпеливому вороному скакунові, що розбуяно рвав вудила, зачувши дорогу.

— Чекатиму, як домовилися, батькового виклику, Карпе,— говорив він притишено.— Лишень порадь Павлюкові ще й від свого імені не замешкуватися, бо той Іуда, Ілля Караїмович, з Потоцьким можуть всю кулешу споганити. Де ж той твій проводжатий? — запитав він голосно, вглядаючись у погнуту червонаву каламуть тясминських вод на західному півдні.— Пора вже ніби.

— Як то де? Хіба не бачиш, як куряву здіймає, женучи сюди?..

— Ти думаєш, що то він і є?

— А то ж хто ще?..

За якусь мить із-за рогу корчми до мосту вискочило із пилюки кілька вершників на вистояних конях. Сірко, та й не лише він, звернув увагу на переднього з них, жилавого, в різнобарвне шаття вдягненого старшину на гінкому чалому коні.

— Перепрошую, зацне панство, за затримку,— зупинив верхівець на скаку коня.— Доки Ганна засмажила курчат та насіння, а ключниця налила меду, то й затриматись мусив, порушуючи слово. Та я вас за сонця ще на тогобіч спроваджу,— запевнив він Остряницю весело, доручаючи його джурі обважнілі тороки.— Дібровою чи Бужином їх накажеш, отамане, переправити? — повернув він дорідне і миле лице до Скидана.

— Гадаю, Дібровою певніше, Богданє-Зіновію...

— Авжеж, мабуть...— подивився чомусь той на юного сина.

Сірко лише на мить зустрівся поглядом зі знакомитим провідником, але різнув він його чимось гострим і пам’ятним по серцю, аж щем чути було, проте прощання з подорожніми, що від’їздили з Остряницею і тепер стояли в гурті вершників, затьмарило те враження й щем від нього.

— ...Клюнуся на вічне побратимство, отамане! — підніс руку Самойлович, прощаючись із Сірком.

— Клянемось, Іване! — обмінювалися зароком молодики зі своїм провожатим.

— А де ж те вино, перемішане з кров’ю, що мали б пити ми? — пожартував крізь сум Гнат Шульга.

— Ще матимемо і вино, і кров, була б радісною зустріч,— попробував Сірко попруги під його сідлом.— Будьте здорові!..— Нарешті пішов він з Яненком, Сомком, Пушкарем та Ханенком за Гордієм Чураєм до приготованого тим спочинку, бо удосвіта і сам мав вирушати на Січ з листом митрополита.

— Твоя хай Бутові каже Азак брати, поки Інаєтка хоче,— розливши роблену посмішку на плескатому лиці і блиснувши пасльоном очей, порадив Сіркові Тугай перед сном, як напутницю в дорогу.— Азак брати час...

Сірко нічого не сказав на те.

— Той знакомитий вчорашній провідник в різношатті хто ж буде? — поцікавився у Гордія Чурая другого дня, вже по путі на Січ.

— ...Хміль. Зіновій-Богдан... Чи то писар, чи то сотник... реєстровик... І дідько в ступі не розбере його,— пояснив досадливо по роздумі Чурай.— Хіба ж він один у нас тепер отакий?.. Живе отам за Тясмином на хуторі, хлопців має, яко підпоручників, фільварочок свій. В Чигирині у нього ніби є черепична і тартачок, олійня і корчемка, чоту озброєних пахолків начебто утримує при дворі...— додав він глухо згодом.— Різне про нього чував... і одне, і друге... В нього, як моя Мариська співає,— розлилася при згадці про доньку погідна посмішка на лиці Чурая,— і в чистім полі хутори, і хата на помості... А що Тугай каже про Азов, то має хос, хоч і невчасний. Я ще покійному панові Сулимі говорив не раз, що фортеця та — то суть бекет турецький над нами і донцями. Тепер ми в трактаті з Інаєтом, то він хоч не допоможе, зате й завади чинити не стане. Он і Путивлець при мені весною Гуні те радив, та ще обіцяв і поміч донцям завдати... Тайші також можуть у пригоді стати, коли б що до чого. А опанувати фортецею — абищиця. Мене туди ще покійний гетьман Михайло Дорош дознавачем з кобзарями посилав, то всі ходи там знаю,— замріяно хвалився Гордій, пригадавши щось своє, давнє.— Городниці там товсті, камінні, але як три наріжні вежі захопити чи висадити в повітря, то, вважай, і весь Азов із приплавом узятий.

— Казали, дочку маєте? — перервав згодом мовчанку Мартин Пушкар, досі їдучи мовчки.— Чимала вже, що, кажете, співає? — вколов він Чурая косим поглядом.

— Марилька?.. Співає,— прояснилося і розправилося лице козака.— Та яке ж оце їй літо? Либонь, п’ятнадцяте на Миколи буде... Я-то поганенький батько їй, бо, вважай, тільки наїздом і буваю вдома, а Горпина моя не нахвалиться ні нею, ні її піснями... Сама й складає їх, і голос добирає сама вдало... Отець Макар, також із колегіума,— подивився він скісливо на Мартина,— її голос на папір пише, а потім на сопілці чи скрипці з нього те грає... А то, оповідав Хома, що тепер уже й на кобзі хтось грає доладно те, і так жалісливо виходить ніби, що як на видовисько чи вертеп ото ходять до Горпини люди. Просила паперу привезти їй, та ні до Острога, ні до Крешовиці чи Лівчиць, ні до Янова чи до Могильська якось не випадало потрапити... Може, й ще десь є ті папірні, так коли б же знати про те якось?..

Чурай довго мовчав, поринувши в спогади. Коли ж надумався продовжити розмову, козаки заспівали сумну, як плач, пісню про Сулиму і примусили його забути про свій намір.

Уперше почута пісня та защемила Сіркові серце. Мимоволі підкралася до горла судомою. Ледве осилюючи її, тремтів, мов від пропасниці, й присягався пошепки: «Відплачу! Сторицею відплачу магнатам!.. Присягаюсь, батьку-у лю-бий!»

40.

Наближалася зима. Все частіше чути було її холодні подихи, особливо ранками. Срібні приморозки білим оксамитом вкривали хвилясті крутосхили чигиринських косогорів, малювалися візерунками зашерхлі тясминські підбережжя. З півночі, із-за піщаних круч та діброви, проривалися пронизливо-колючі вітри, і чатові на гористім белебні, поряд з Байдиною дзвіницею, клали вночі у скелястих ущелинах-підошвах багаття, щоб зігрітися...

На Замчищі і під горою всю ніч палахкотіли смолоскипи, метушливо і гамірно вантажилися фіри-вози, в’ючилися тороки, іржали впереміжку зі зляканим окриком сичів коні... Дізнавшись від втікачів та дознавачів, що направлена з Бара Конецпольським армія Потоцького, поповнившись надвірними панськими кварцяними загонами та втікачами з Лівобіччя, після погамування жовнірства видачею довго затримуваної платні, вирушила чотирма рукавами на Білу Церкву, наказний отаман Карпо Скидан учора нагально розіслав гінців по волості до повстанських відділів з закликом поспішати до Мошен на військову Вальну раду.

«...А ще просимо і велимо вам не замешкуватися, бо ідуть, яко хижаки ті, ляхи на нас, знищуючи оселі, вбиваючи жінок і дітей, забираючи майно і худобу... Маємо порадитися, як те все обернути на спасіння, добру і хісну славу народу нашому православному принісши...» — писав Скидан в універсалах.

А сьогодні, відправивши ще запоночі декількох щойно призначених отаманів для сколочення додаткових загонів з покозачених посполитих в околицях Мошен, спішно і сам вирушив туди. Під вечір другого дня у передмошенських лісах його передові роз’їзди з’єдналися з першими загонами Павлюка, хоч сам він ще перебував на Січі.