Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я, діду, Вусті Слимачки син, а це побратим із Січі.

Господар знову приклав острішком руку до лоба, довго вдивлявся в козака, нарешті виговорив:

— Корній, здається?..

— Корній, діду, Корній! — губився той в здогадках, не пізнаючи старого.— А ви ж, пробачте, хто будете? Ніяк не втямлю вас...

Дідусь піднявся по земляних пообвалюваних сходинках, кволо наблизився до гостя і, судорожно заридавши, незграбно припав до дужого стану козака. Якусь мить вони отак стояли обоє, онімівши, в судомнім риданні.

— Вустим я... Капулою дражнили колись односельці, може, чував? Коло Дівочої балки була хата моя. Може, пам’ятаєш?..

Корній ще тугіше стис немічного старого.

— Де ж мати мої?.. Вустя Слимачиха, може, знаєте?..

— По-хо-вав її... Не її, а огарок з неї, на вашому городі. Тижнів три тому було те. Всіх поховав, царство їм небесне, і старих, і малих, і... бодай було не дожити до того.

Козаки забили під копицю пакола, припнули коней, набрали по оберемку сіна і спустилися у дідів курінь. В напівтемному куточку в черепку ледь блимала соснова скіпка, виповнюючи землянку чадом.

— Стеліть на діл сіно та й сідайте, бо ж бачите самі, як живу...

— Татари чи?..— спитав Корній, як всілися.

— Та ні, християни. На постої стояли... Оце три тижні учора було. Я-то всього й не бачив. Ходив того дня по шелюг та рогіз, заробляючи з бабою тим на життя собі. Вертав уже смерком додому, бодай було і не вертіти! Зоддалік бачу — сяйво в небі над хуторищем. Покинув в’язки та навпростець, добігаю, а воно кружало, де лежало, немає хутора. Та й то сказати, при такому вітрі та весь день горіло... Баби своєї не знайшов... У Волоховому дворі кричало дитя, та поки виніс його, то й пам’ять втратив. Прийшовши до себе, спохопився, аж воно лежить уже мертве збоку. Пробую піднятися — і не можу: попечений увесь. Так і пролежав на стежці до ранку у згарищі. Аж дивно, що не задихнувся...

Старий зачерпнув у пітьмі з кадуба води в коряк, змочив губи.

— Другого дня ще диміло всюди... Роздер сорочку, обмотав ноги і руки — та й на попелище. Аж увечері одрив на тому місці, де стояв стіжок, свою бабу, спечену вже. Цілий тиждень сяк-так закопував трупи, а їх же — як після бою ото! Натрапив і на трьох польських жовнірів. У двох були провалені голови, а третій — із паколом у животі лежав... А рядом — купа жінок і дівчаток погвалтованих... В деяких груди повирізувані, в інших носи та вуха постинали, іроди. Дві дівчинки, ще зовсім діти, видно, згвалтовані,— додав він, поправляючи скіпочку.

Тріскав, догораючи світець, туманом стояв димок у землянці, міхом сопіли подихи примовклого діда, тупотіли за землянкою спросонку коні...

— А сталося, гадаю, все так. Платили ж ми чинші і триденною панщиною та збіжжям, і м’ясом та птицею, і прядивом та крашанками, і овечками та третім бузівком, і десятиною та годівлею жовнірів на постоях. До всього й жіноцтво терпіло оте п’яне щоденне розпутство, отой блуд повальний і невситимий... На Покрову мав бути у нас храм ото... А десь за тиждень підпоручник привів у хутір від економа гебрея... Церковку жовніри опечатали, а колодки дали йому на відкуп, яко орендареві. Люд розбурився та орендаря вбив, а підпоручник з жовнірами за те вдерлися вночі до попа в хату і отця забили, а попадю і трьох попівен гвалтом замучили... По тому ніби все вляглося... Я, правда, тієї ночі в досвіток, ідучи за рогозом та шелюгою, чув якусь заворуху, але не надав їй уваги...

Старий замовк, ніби раптом заснув, глибоко і сонливо дихаючи, та ось він знову обізвався:

— Прогнівили ми бога нашого, і нема нам захисту від нього на цій землі грішній,— хрестився він, шепчучи молитву.— Отаке... А матір твою, Вустю, третього дня знайшов у попелі. Догадався, що то вона, по хрестику та по малому зросту... Опісля приходили якісь люди, а де поділися — не знати. Кожний, хто вцілів якось, поніс своє горе у світ великий... А позавчора бродила отут, курчат ціп-ціп кличучи, по печищах якась юродива з розпущеними косами. Обізвався до неї, то, вздрівши мене, подалася в степ та більше і не появлялася... Могли й вовки десь розідрати, бо щоночі виють, як неприкаяні...

— Що ж ви їсте, діду? — поцікавився Корній по мовчанці.

— Та, їжі, слава богу, доста... Я ж і їдець такий уже... Льохи ж цілими, вважай, лишилися. І ріпа, і буряки, і просо та гречка знайшлися. Навіть вино у Ранковому льосі стоїть... Ви натомилися в путі, а я...

— Куди ж приткнутися думаєте? — аж згодом дав про себе знати Корній.

— А куди ж, сину?.. Коли б якось прийняв бог... Молю його цілоденно...

— Поїдемо завтра, діду, зі мною...— вирішив Корній не лишати старого на цьому згарищі.

— Куди ж я з рідного хутора поволочуся?.. Кому я потрібний отакий...— захлинувся дід слізьми.

— Тут вас одного не лишу...

Спалахнула востаннє скіпка яскравим блищиком і погасла. Ніби жалкуючи її, зітхнув по паузі в темноті виплаканий господар, пошелестів сіном, кахикнув і влігся на сон... Мовчки сиділи, майже не склепивши до ранку очей, козаки в горі... Хрумкали сіно, час від часу пристукуючи, форкали припнуті за куренем їхні коні... Пахло згарищем і плесом навкілля... Чорними бовванами обгорілі димарі пнулися в небо...

23.

Лиш тільки вдарив у дзвінку бляху, що висіла посеред січового двору, чатовий, як з куренів на майданище висипали з гамором і гармидером молодики. Старші вже давно поодиноко поралися по січовому господарству, чи за наказом, чи й без нього, і не могли стриматись, дивлячись, як молоді, підняті тим калаталом-билом від солодкого сну, неслися стрімголов до корит чи річки, щоб помитися і встигнути на ранковий збірний ладунок. Та найбільше їх цікавили ті, що не мали сили відірватися від постелі і затрималися, а тепер летіли з куренів під свист нагайки, як ошпарені, туди, де їх уже чекав сотник Шуліка із компутами...

— Щербина! — вигукнув він охриплим голосом, оглядаючи натовп.— Ставай в чоло ладунку. Та швидше, швидше.