Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Худий, горбоносий, із закучерявленими посивілими пейсами, лисий корчмар перекошено бігав навспотички поміж тесовими столами і лавами, розносячи в череп’яних куманцях і дерев’яних кінвочках-михайликах пінну брагу, вина чи оковиту. Уже літній, постійно скривлений і згорблений для послуг кожному, він навдивовижу був жвавим для своїх років. Великі, вирячкуваті, в прожилках очі, здавалося, вбирали в себе всю питну челядь, розгадували її сокровенну сутність на віддалі, пантрували в людській веремії власну хісну-вигоду, чарували і вплутували кожного в лабіринт отих заповнених лав і столів, витискали з глибоченних козацьких кишень шеляги, алтини, дукати, куруші чи й золоті і насуплено, грізно, з «дозволу пана кошового», відганяли все, що не несло їм того хісна, що було вже випотрошене геть. Та нерідко кінчалося все і так, що корчмар, забувши свої напої і товари, виносив із Січі лише свою душу в підштаниках, залишивши і цілоденний зиск, і одіж розбуяному козацькому тлумищу...

Старому допомагав, метеликом юркаючи поміж козацтвом, сухий, з чорним, як халява, лицем, у вишитій колись хрестиком з вовни, заяложеній полотняній сорочці хлопець. Диву давалися козаки, як він устигав те все робити, що наказував безперебійно йому захоплений зиском корчмар. Співчував тому хлопцеві, дивлячись за його літаннями, і Сірко.

— Тевелю!..— кричали на старого з задніх столів пияки-козаки.

— Тевелю!.. Щоб з твоєї шкури біси в бубон заграли! вторили їм інші.

— Тевелю, меду!..

— Тевелю, браги!..

— Несу, зацний отамане!.. Юж несу, бачить буг,— ловив він поглядом замовця на віддалі.— Покруче, прендко панові браги! — в свою чергу наказував корчмар отому хлопчині.— Меду неси! — кидає вслід, поспішаючі і сам по оковиту.

— Лейбо, тобі лише смерть замовляти,— гукає літній вусач козак у розшитому синьому доломані Тевелеві назустріч,— Жду ж скільки!..

— Юж зараз, Харламе,— кидає він як своєму.— Явтуше!.. Покруче!..— кричить до хлопця в ятку.— Гйорс ду мех?..

— Біжу, пане!..

— Гіб ейн!..— вказує на вусатого корчмар.

— Зараз несу!..

І малий Явтух вітром летить у корчемку, стрімголов вискакує мов опечений звідти, несучи пиво замовцям, підмітає і прибирає столи, миє у великому дерев’яному кадубі посуд і знову упріло носиться від столів і до столів, ніби й утоми не знаючи.

— ...У тебе, брате, бачу, пущення,— присідає до столу вусатого якийсь сухорлявий козачок з кульчиком у вусі.— А в мене... все велика п’ятниця ніяк не кінчиться,— гойдає він головою, впершись очима в недопитий тим куманець.

— Допивай, я ще замовлю,— показує йому на питво схиленою на руку головою вусатий.

— Дай тобі боже здоров’я,— жадібно хапається за вушко куманця пришелець.— Бо думав — умру вже, як не про свіжу душі грішної... Були в мене вже отакі дні не раз колись, то кум рятували, бувало...— зітхає скрушно він.— Прогнівив я їх нестерпно.

— То ж чому? — повів байдужим поглядом вусатий на підсілого, вичавивши запитання.

— Та, бачиш, кума на мене кидала оком зчаста, бо кум старенькі були, а ще тому так сталося, що запасних сап’янців не мав...

— Запасних? — відкрив очі, пожвавившись, вусатий.

— Бачиш, я завжди від них вертав на руках і ногах після оковитої, яку кума вміла варити, а в морози, оце бачиш, і пальці довелося залишити дідькові. Були б сап’янці, як кума говорила, то взув би їх на руки та й був би Панько з пальцями, а так — маєш...

— Відморозив, чи що?..

— Еге ж... Кум застали у куми, пригостили і відпровадили з хати, а мороз був — не доведи боже!.. Хороші були кум,— поглядав Панько на корчмаря.— Одним разом ми цілий день одним злотим з ними торгували.

— Як то торгували? — примружив Харлам від люлькового диму око.

— А так... Літом те було... Їдемо волами ото з ними у Ведмедівку на торг з оковитою. Вони попереду, а я за ними. Коли це, бачу, злізли кум з фіри і чекають на збочині, поки я під’їду. «Кресало забули,— питаю,— чи так, сумно одному, може?»

«Ні те ні се,— відказують.— Коли твоя ласка, то відпусти на злотого самогону, бо лихоманить чогось».

«Це можна,— кажу.— Давайте злотого». Та й налив їм. Випили, крекнули вони, зітхнули та й кличуть мене на свою фіру. Не хотілося мені, але так уже припрошували, що не міг відмовитись. Перейшов я, всівся, а мене, повіриш, так і трясе пропасниця, то й кажу до них: «Налийте ж і ви мені, куме, на злотого...» — «Давай, кажуть, його». І налили мені врівень з вінцями... Всю дорогу ми їхали та все на один злотий грілися: то вони в мене, то я в них, пересідаючи з фіри на фіру, аж поки, недоїжджаючи торгу, таки спорожнили і в мене кварту, і в них. Жаль тільки, що мені довелося останнім того злотого в них лишити...

— Буває й таке,— вибив об стіл люльку Харлам.— Тевелю, налий меду побратимові, ображеному кумом! — гукнув він до корчмаря.— А в мене одного разу було ще краще,— почав він, щось пригадавши.— Ти що, крутію, оце приніс? — раптом мстиво накинувся він на корчмаря, коли той поставив перед ним одного кухля.— Хіба тобі повилазило, що нас двоє тут?..

— Таж, пане, майте бога,— закотив під лоба вирячкуваті очі корчмар.

— Неси, паскудо, назад кунтуша,— підвівся обтяжливо з лави Харлам.

Тевель благально склав на грудях руки, метнув суворий погляд на хлопця Явтуха, і той притьмом поставив на стіл другого кухля.