Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Віскряки не продаєш часом?..»

«Ні. Хто ж купить?»

«Віскряки рідкісні, можуть купити,— оглядає він мене.— Так Люциперів, кажеш?..»

«Люциперів».

«Воно й видно. Не боїшся, що ворона в рота залежить?..»

«Ні»,— кажу.

«Ану смикни оту тітку за перісту запаску. Ту, що коло Бейбиної ятки крутиться»,— велить він, показуючи пужалном.

Біжу ярмарковим натовпом, оглядаючись на його пужално і розшукуючи в юрбі ту перісту запаску, а вони, як на зло, всі перісті там.

«О-ле-но-о! — кричить він, коли я вже нарешті смикнув оту запаску.— Ходи-но сюди, скорше!..»

І повіриш, злазить на край фіри, крекчучи.

«Посидь коло воза, а я по ярмарці пробіжуся»,— каже їй, сповзаючи на руках з полудрабків. Як це він, думаю собі, без ніг пробіжиться? Таке мене бажання візьме, така цікавість розбере, що ось-ось лусну. Коли, бачу, зліз він ото і на руках пішов, переступаючи як ступою тілом. Та ще швидко так, що й догнати не доженеш... А що вже любила ота Олена його отакого, то й казати нічого... Так-то воно,— закінчив згодом писклявим голосом оповідач, зиркнувши оком на Івана, що ув’язався за ними.— Знайдеться і нашому Омелькові отака, видужав би вже він якось тільки.

— То вже так... То вже так,— потакнув басом йому співбесідник.— Жінка — як тінь ота: ти за нею — вона від тебе, ти від неї — вона за тобою... Розбери її тямком...

В гамірній, наповненій козаками трапезній, куди слідом за оповідачами переступив поріг Іван, над довгими, заставленими полумисками столами висіла пелена сивого диму-пару. Гострий запах борщу аж дух перехоплював Іванові, будив жагу. «Попробую, як воно в них»,— подумав собі... Знайшовши вільне місце, він присів у кутку і ледь стримував себе, доки дочекався кінця молитви, що її проказував під темними образами божої матері якийсь старшина з сивим оселедцем за вухом, прозваний тут Завірюхою.

— А ти, Дороше, бачу, вже й джуру із собою прихопив,— обізвався до Іванового миршавенького сусіди через стіл хтось із гурту.

— Послав бог ради посту та святої неділеньки,— відказав миршавенький, поглянувши на Івана.— Ти ж з якого куреня будеш?..

— З третього, а хіба що?..— вдав хлопець наївного.

— Та нічого. Пообідай з нами,— посміхнувся в ус Дорош.— В нас воно смачніше, хоч і біда може лучитися.

Іван зрозумів, що вчинив недобре, але бажання перемогло, вирішив кріпитися і нічим не дати приводу до глузувань. Він прогорнув ложкою товсту плівку олії в полумиску, зачерпнув гущини, з жадобою, бо був уже досить голодний, влив у рот гарячу страву і завмер від несподіванки. Хоч борщ був і не зовсім гарячим, та, заправлений червоним перцем, він обпікав усе в роті. Сльози заслали зір, дихання перехопили спазми, та він, напруживши волю, витримав якийсь час, вкусив м’якої перепічки, заїв пекучу смагу, ледь стримуючи плач, приготувався те повторити ще раз, але сусіда, мабуть, зжалившись, поставив перед ним полумисок з саламахою.

— Снідай, хлопче, оцю страву. Вона хоч і пекуча від часнику, та все ж не така їдка... Жадоба, хлопче, в кожного ширша від рота, біда лише, коли вона ширша набагато.

Сірко ті слова старого козака запам’ятав на весь вік собі, як і отой випадок із сніданком...

Натішившись його горем, козаки сьорбали ситу їду, кректали від печії, відкашлювалися і терли очі, нарешті відставляли спорожнілі полумиски і бралися до саламахи і вареної риби. Іван першим наситився сніданком і, тихо сидячи в козацькому ряду, чекав за звичаєм решти. Йому і соромно було від тієї халепи, в яку отак необачно уліз, і приємно було бачити, як вели себе вже літні козаки.

Напившись по всьому з дерев’яного черпака, що висів у сінях на ланцюгові, холодної води, Іван вибрався на подвір’я. Вабливий, погожий ранковий день після приморозку кликав на дворище і жвавим грайгомоном, і барвистою святковою веселістю січового населення. То там, то тут юрмилися козаки, молодші на ристалищі грали вже в дучку, боролися чи й билися на кулаках, чублячись, ті — гойдалися на гойдалках, слухали кобзарів і співаків, носилися за м’ячем у гилці, ходили на руках, бігали наперегінки, скакали через перешкоди, а літніші — грали в кості й нарти, в «тисячу морок» — шахи і шашки — або простували до корчми, де вже було чимало охочих.

Повагавшись якусь мить, Іван звільна пішов до кола танцюристів, що манило зівак гупанням бубнів, дзвінкою грою сопілок, бриньканням кобз і свистами та реготами відчайдушних. Весела святковість так розбуялась тут, що ще на віддалі зманювала кожного, змушувала повторяти такти музики ходою, кликала і манила отими літаннями в танках. Широкі холоші козацьких штанів замітали майдан, підкидали рештки пороху в повітря, миготіли різноколір’ям, чоботи ж гримотіли і гамселили землю підковами. Пробравшися в коло, Іван побачив, як два присадкуваті, клишоногі, різні за зростом козаки, вистукуючи до блиску глянцьованими закаблуками, вели переспів:

виводив тенорком низький.

вторив йому баритоном високий.

почав було знову тенорок, та невідь-звідки скочили в коло третій і четвертий:

розтягнув показово на собі широченні халоші один.

поривався стягти із хвалька шаровари побратима, несучись навздогін навприсядки з простягнутими для дії руками.

Хтось підспівував заповзятцям, хтось улюлюкав, хтось реготав з чиєїсь оповіді. Іван поволі виповз із отого казана-кола і попростував радницьким майданом під кронасту розлогу грушу, до корчми, де вже також по-своєму вирувала охмеліла юрба... Вже відійшовши геть, він чув, як з кола танцівників за ним неслася весело-журлива переспівка:

Оце ущипливе «іншому» чомусь так боляче всмокталося Іванові в груди, що аж терпко було чути його.