Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ночувати ж залишишся в мене? Горпина зрадіє, діти втішаться. Виросли, нівроку, вже.

— Мабуть, брате, не буде в мене до того можності. Наказано зголоситися тут, та й назад. Повідом про нас писаря,— підвівся з лавки Корній, споважнівши.— Горпині кланяйся, дітей цілуй,— зітхнув по паузі він,— а писареві скажи...

— Сказати то скажу, а який з того хос буде? — підвівся й Артем.— Сам же бачиш, ціла зборня у нас сьогодні,— розвів він руками.

— На Січ не тягне тебе, чи, може, й тягнути нема за що? — гнув своєї гість.

— Де не тягне? Так діти ж у мене, жінка. А з ними... наймитом у лакузи ляського треба бути поки що. Ти пожди, я зараз,— пішов він у канцелярію.

Здивувала Артема поведінка писаря, Федора Вешняка, що ніби чекав Корнія, бо не встиг він, Артем, і доповісти належно, як той велів уже кликати. Позаздрив Артем і тій повазі, що її виказав писар до гостей із Січі: «Коням побільше засипати вівса, козаків нагодувати, а тороки на три дні заправити харчем...» Та найважливішим, подиву гідним, було те приймання Корнія. Вже чимало поїхало гостей з дворища, пообідали Корнієві супутники, почистили коней навіть, приторочили тороки, а його все не було. Аж як сонце з обіду стало клонитися, він вийшов заклопотаний від самого гетьмана...

— Чарував він тебе там, чи що? — зустрів Артем побратима на східцях двірцевої канцелярії.— Думав уже, що в яму кинув.

— І він мене, і я його,— віджартовувався звично у відповідь, оглянувшись, Корній.— Самому набридло те, а що поробиш?.. Мусиш!.. А в яму — бог милував...

— Так-таки набридло?..

— А то ж що? Ніч скоро, а в мене отакий шлях попереду,— узяв за плечі побратима Корній.— То готові коні?..

— Давно нарихтували хлопці... Може, пообідаєш?..

— Пообідав уже,— думав щось своє Корній. — Ось передай по дукатові дітям від зайця... Їх же п’ятеро в тебе чи, може...— подивився запитливо гість на побратима.

— Та п’ятеро ж... При такому житті про більше й гадати не дай бог.

— А це Горпині на хустку,— потер він об полу золотого.— Подякуй їй за онучі, що поклала в торок, як заночував. Я аж на Січі взнав про них тоді. Гей, козаки, поїхали! — гукнув він січовикам, що очікували вже коло коней.

— В мене й дарувати тобі нічого,— засмутився Артем.

— Я й так перед тобою ще в боргу... життя ж порятував мені...

— Гай, гай! Коли те було, брате!?

— Давніше було, то більша ціна наросла... Ну, лишайся здоровим... Ще, дасть бог, зустрінемося... Не забувайте тут мене...

Знову залопотіло і луною рознеслося по місту тахкання копит, поки не затихло у широкому степу. Не доїжджаючи вже аж Смілої, козаки зупинилися в переліску полуднувати, пустивши самопаш коней.

— Візьми, Остапе, оцю цидулу,— подав Корній одному з козаків пакета за підвечірком.— Поїдеш з Хомою в Корсунь до полковника Шкурая чи до його заложних товаришів — Путили або Летяги. Даси їм і скажеш, що і Нетеса, і Кулага пишуть їм, щоб готували виписчиків у похід до початку сейму. Хай і самі неодмінно будуть з порохом і гаківницями готові...

А незабаром, проскочивши вибалками Смілу, козаки розділилися: Остап з Хомою берегом Медянки повернули на Корсунь, а Корній із сябром понад Ташликом погнали коней у рідний хутір Топильне...

Неслися манівцями, щоб добратися до хутора, поки сонце не сховалося. Перед останнім пагорбом, поряд з гайком, Корній притримав коня, пождав товариша.

— Матері не розповідай про Цибульник, коли спитає,— попередив він сябра.— Вони в мене й без того слабі вже...

— Мовчатиму, чого б дарма базікав...— буркнув неговіркий товариш.

Коні натужно підіймались на крутий пагорб, і Корній уже поглядав наперед, як і завжди те робив, щоб побачити в червоному вечірньому сонці вершок даху своєї хати з велетенським лелечим гніздом, та раптом зупинив коня, потер очі і онімів від подиву і жаху. На велетенському майдані колишнього хутора, до самого озера, замість хат і будівель пусткою лежало мертве попелище з обгорілими чорними стовпами димарів та рештками стовбурів від колишніх дерев... В червоному сяєві вечора з криком кружляло гайвороння.

Корнієві згадалося, як, під’їжджаючи сюди, він завжди чув схожі на курликання скрипи журавлів над криницями, виляски і вилунки праників коло озера, крики охриплих півнів, мекання худоби і гавкіт собак... Згадав і галас дітлахів, що котили разом з ним колись по пильних вуличках-шляхах висілка порохняві стовпи пилюги за собою і веселі клубки гамору та криків... Як в сні те було тепер.

Немає хутора. Погнутими лініями повили його, як траурні стрічки, чорні змії вуличок аж ген скільки оком докинеш. Корнієві здається, що й площина хутора менша тепер, коли оголилась отак. В кінці попелища, де озеро розширилося плесом в річище, онімілі вершники забачили, як з рову здіймався, бовваніючи, одинокий віхтик сірувато-світлого диму. Глянувши на побратима, Корній смикнув за поводи мовчазного коня, і той, зітхнувши, рушив неквапно, ніби також боявся розхлюпати непомірне горе свого господаря.

— Кого бог послав там до мене? — відгукнувся глухий старечий голос із землянки, коли вершники постукали в ляду.

— Вийдіть, будь ласка, діду,— обізвався Корній, відгадуючи в думці, хто б з дідів міг жити отут.

— Ох-ох-ох! Лишенько моє! — висунулася із дверцят стареча біла голова.— Ви хто ж будете?..— роздивлявся він гостей, приклавши козирком руку до лоба.