Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щодень однаково, як немає біди, скрипить ворітьми, клацає клямками дверей і хвірток, рипить візками і мажами ранок в Черкасах, поки поволі не заллється передзвоном ковалів і курликанням цибатих журавлів над криницями, поки не проснеться і не завирує вся гора, Поділ і Митнище...

Пищать немазані колеса на узвозах,— а їх же скільки тут! — гейкають погоничі і фірмани, ляскають батоги, дзвонять дзигарі над вежею, доки все не ввіллється у галасливо-гомінку веремію ринку, що гуде й клекоче, наче днедавній Ненаситець, зустрічаючи сонце, працю і торг.

Чатові тепер уже не перегукуються отим: «Чатую!», «Вартую!..» — як уночі, бо все одно нічого не вчують доокол, а лише завченими знаками час від часу подають вістки один одному, як заведені, ходять по помостах, ждучи ранкової зміни. Міщанам за якусь мить розвиднюється, а їм на вежах світання аж надто уповільненим видається.

У нагірних Черкасах, обкопаних ровищем і обнесених стрімкими свіжими валами, наче на островах, пташиними гніздами між узвозів розкинулися хати та халупи-ятки міщан і козаків, пострішшя кустарів-одинаків і цехових спольних гуртівень. Попід Замчищем виладженими рядами височать підчерепичні будівлі гендлярів, цехових майстрів, знакомитих можних козаків та старостинської райцівської знаті; а поза валом і урвищем, скільки сягнеш оком, в заростях дикоросту, вподовж Митниці, Поділля і Степу простяглися курені, шопи і приколобки та землянки бідноти, циганські, чумацькі чи й гендлярські намети на мажарах з припнутими до паколів, клеців та стовпів кіньми чи волами.

На Нагір’ї, що підходить своїм крутосхилом між двома узвозами найближче до Дніпра, поряд з трибанною церквою і кам’яною каланчею обік, в міській ратуші тепер будинок уряду і гетьмана. Вибілений і свіжовідбудований, він вабить око і черкащан, і приїжджих своєю величчю і життям у ньому. Недарма ж з його круглих очех-бійниць дивляться в усе навкілля жерлами гармати-гаківниці, недарма ж пахне дубовою свіжістю поновлений, тиблями скріплений міст через рів до дворища, рябіють свіжозалатані проломи в мурах, підсипаються вали, міняється окілля, вселяючи в міщан певність і віру в краще завтра.

А за валом, у окіллі міста і на митнищах, по оббитих та облізлих стінах, захаращених і поковбанених вуличках, дірявих гонтових і очеретяних дахах, обгорілих вушаках і клецах воріт пришельцю впадає у вічі і бідність міської скарбниці, і вбогість пожильців, і рештки недавніх веремій. Ідучи вуличкою, він, певно, може відгадати по купах наваленого шкураття, обрізків замші-хозу, сап’яну чи сиром’ятини-шкапини вулицю чоботарів, швейників та сідельників; по обрізках кожушини і сирового шмаття — кравців; по купах бляхи і брухту — бляхарів; по поритих печерах у яросхилах, над якими з ночі до ночі здіймається сизий дим,— гончарів і черепичників... Вулиці так і називаються: Кравецька, Бляшана, Черепична, Ковальська, Гендлярська, Кінна, Митна, козацька тощо.

І шевці та колесники, і кравці та ковалі, і лимарі та лудники, чинбарі та дроворуби, і гончарі та муляри, як бджоли, трудяться з ночі й до ночі, але живуть переважно вбого, бо не буває тепер року, прожитого спокійно, бо кожного тижня доводиться чекати непроханих гостей: як не людоловів-татарів чи турків, то панів-ляхів з жовнірами попереду, що часом перевершують у знущанні навіть невірних. В біді такій люди рятують тепер здебільше не скарби і начинки, а малих і старих з замученими безправ’ям і злиднями душами.

Ще недавно канівчанинові Тимошеві Орендаренкові, Поставленому Конецпольським тут за гетьмана, все складалося ніби й на добре. І рада була, і реєстри склали чималі, і поміч від Запорогів прийшла вчасно. Навіть митрополит київський, Йов Борецький, приїжджав молебень правити, благословив на мир і благодать, поповнив казну гетьманську... А бач, що вийшло?.. Поламав король слово своє, налетіли королята... Чорним круком впало на Черкаси горе, розлилося вуличками і яругами, витолочило все живе, спалило все надбане і зникло за Мошицею, як жахливий сон. Вслід тільки дим курив тиждень по тому та на самотніх захаращених вуличках, впереміжку з пуганням сов скрипіли шибениці...

Помалу, несміло, з боязню знову заявився люд у місті: один, два, десяток. Аж дивно, що ще звідкись він береться. Затихли сови та пугачі ночами, зацюкали сокири, тесла та долота в дворах, заляскали праники на Подолі й Митнищі, зарябіли рибальські сіті та ятери по березі, закурились димарі по кузнях, обізвались один до другого дзвонами в залізо ковалі: дзень-дзень, дзень-дзень, дзень-дзень... дзелень...

В якийсь день зненацька охрипло задзвонила до міщан і каланча з вежі: раз, удруге, поки не стала на чати як споконвік, будячи і вкладаючи люд на сон. А згодом вона ж скликала і міщан, і козаків на раду. Цілі три дні гуло, аж запоночі затихаючи, поки таки обрали міщани урядових райців, а козаки — гетьмана... Ото лише чи ж надовго те вчинили, нікому сказати...

Іван Петражицький-Кулага, теперішній гетьман, все диспозиції, супліки та протестації сейму пише; за будування взявся, і міські, і фортечні шляхи рівняє на всі боки, на кшталт Риму, сади та ліси садить, аж диву люд дається з того; з королем догодно і шанобливо листується, за міщан і козаків ніби вболіває, фундуші всілякі дає з благословення короля осадникам, вдовам і сиротам в поміч іде; а що в нього на душі, то, може, й сам до пуття не знає, бо — чувати — і на шведа дивиться, із січовим гультяйством заграє, і до київського братства, в пам’ять Сагайдаку, горнеться.

Новина ж не знати звідки й взялася у місті, та так скоро рознеслася, що й повірити не було коли. Спершу її ніби помітили, як ходила шепотом по Ринку, потім почули в перевулках і вуличках, пізніше, як підсніжна вода весняна, вона промила крижані кружала і блиснула то тут, то там вабливим блищиком на сонці... «Зигмунд при смерті... На ладан дихає, останні дні доживає... Магнати, що при ньому королятами були, тепер залементували, лаштуються до сейму, погрожують коронному гетьманові, що і ті куці пакти, підписані королями, що животіли для українського поспільства досі, зліквідують на ньому...» І зліквідують, не дарма ж пнуться аж так!

В міській ратуші метушно, суєтно. З самого ранку і їдуть, і йдуть туди якісь люди, повнячи дворище, а чого — не добереш. Хай, ще козача старшина, знакомиті товариші гетьмана, то тим тільки й діла, що до двірця їздити, а що всякій сіромі там робити, не второпаєш. Через скрипучий місток, що ще пахне духмяно свіжою корою, з самого ранку скачуть вершники, правляться мажі і фіри з начинням і зброєю, тупцюють постолами посполиті, туди — назад, туди — назад...

Зовсім лисий, хоч ще молодий, гетьманський писар Ярослав Вешняк і сотник ще з ночі пишуть універсали до поміських реєстрових залог і всякого знедоленого люду по містах, степових висілках, зимівниках, хуторах. Досвідчені гінці та кобзарі, як лиш просохнуть атраменти, ярами, гостинцями, дикими травостоями степу, лісовими хащами та нетрищами розносять їх по настороженому, повному очікувань краєві, і там вогниками загораються ватри охочекомонних і викотців, осадців, біженців, виписчиків та банітованих... По галявинах лісів, у ярах та степових балках гарячково ростуть, як уже не раз росли і раніше, гори кіс, кілків, довбень, списів, скопища возів у таборах і кузнях...

Поспішають всі, доки ті шведи прив’язали коронне військо польське коло себе, доки не замирилися... Навіть постої реєстровиків по містах раптом забродили брагою по тих огульних ребеліях ката Лаща, що палить і нищить, вішає і мордує... А тут ще та чутка про короля шведського, як хміль у солод кинутий, забурлила, заграла... Недарма ж Густав Адольф прислав посланця в Черкаси до Петражицького-Кулаги... Щось негайне, видно, приніс він, коли так метушливо стало на дворищі гетьмана... Бо чого б ото стояли отак довго коні і Томиленка, і Онишкевича, і Павлюка-Бута, і Биховця та Скидана, і Кононовича, Небаби та Остряниці, і Оникієнка та Тетері, і навіть сотника Хмеля Суботівського чи Семена Перев’язки?..

— Нема лише з Переяслава та з Запорогів нікого,— дивуються гетьманські конюші в дворищі, переглядаючись заклопотано між собою...

Та ось вилясками з-під копит залунав Хрещатик, а за мить із-за рогу вулиці вилетіла вскач і четвірка вершників-січовиків та прямо на дворище замкове і внеслася скоком, заспокоївши чи, може, ще більше подивувати отих конюших. По замилених конях вони одразу зрозуміли, що пильна, видно, справа в січовиків до гетьмана... Аж перед двірцем оглядно спішилися посланці-вершники. Старший скочив на землю, розім’яв ноги по довгій їзді, передав повіддя товаришеві, щось шепнувши, і попрошкував до чатового гайдука:

— Артем! Сябринець! Побий мене сила божа, коли ти не Артем! Брате! — простяг він руки до оторопілого гайдука.

— Корній? Їй же богу, Корній! — кинув шапкою об землю гайдук.— Оце зустріч!.. Хлопці, гей, конюші, побратима зустрів! Коней і товаришів його приймайте, а ми почоломкаємося, як годиться православним,— крикнув Артем і пішов перевалком назустріч приїжджому.

Зблизившись, вони якусь мить видивлялися один на одного, поки нарешті, обмінявшись ударами в рамена, не почоломкались...

— Попутно чи навмисне до нас занесло тебе? — оглядаючи гостя, першим тихо заговорив Артем.

— Таке скажеш! Як би я міг не заїхати, коли в мене побратим старшим чатовим при самому світлому гетьманові? — попрошкував, жартуючи, гість з Артемом у глибінь дворища.— Признатися, і не повірив зразу, як забачив тебе, адже так і не знаю, як тебе пан біг врятував отам під Куруковим.

— Трохи пан біг, трохи ти, а трохи — добрі люди, та й, бачиш, живу,— присів на лавку гайдук.— Панові Сулимі дяка, а то б... замордував би Лащ у путі. А ти вже й чину, бачу, дослужив... Майонтек, либонь, маєш, кобєту слічну і...

— Майонтек будується, кобєта росте ще, а ти не кпи, бо як дам сап’янцем, то й пояса мого не побачиш... Краще пригости табакою, бо так хочу їсти, що й переночувати ніде,— присідаючи з Артемом на лавку, жартував Корній.— То як тут у вас,— споважнів він згодом, оглянувши чимале дворище замку,— після «Статей» та «Ординацій»?..

— Та як... Гетьмануємо в магнатів, як бачиш,— кмітливо повів Артем, теж споважнівши.— В гайдуках ходжу поки що...

— Надовго чи як бог дасть?..

— Кажу ж, поки що... Бо хто ж знає те?.. Гетьмануємо ніби надовго,— притишив голос Артем.— Шведських та московських послів ото приймаємо,— показав він на ридвани,— та й гостей, як бачиш, не бракує,— повів він головою на припнутих коней.— Батько Петражицький збирається ніби рушати з козаками за наказом короля і гетьмана польного на Волинь та Полісся, а що з того вийде і коли — побачимо... Вали ж ото поправив, бо геть були вже руїнами, цвинтарі по всьому нагір’ю полагодив, дубовий гай — Діброву під Сосницею толокою посадив, як повелів і заповів йому під час його причастя та посвяти в гетьмани митрополит Київський і Галицький Петро Могила, в пам’ять прийдешніх поколінь на кшталт підкиївської, хати для залог по місту ставить, тесові околи-заборола поновив під валами і на взгір’ї... А до того і млинове, мостове, митне та «врядне» повводив, зобопольним владцям у містах суди віддає... На минулому тижні братству київському відпровадив чимало сніді всякої і сукон та грошей, гендлярам за звільнення бранців і своїх, і чужих щедро платить. То ото й метикуй собі... Купує і продає разом... Береться і фортецю оцю святу відбудувати, як і Косинський ото колись, і отой Старий білокам’яний Замок Вишневецьких грозиться з руїн підняти, а чим, ким і коли, то — бозна... Богдана Косинського вдає з себе... А ти ж?..

— Від кошового я... Від Варлама Нетеси. З Криму оце вертає на Січ, а мене послав розвідати, як воно та що тут... Такий ясир звільнили, що і не полічити! Ляхів, болгар, литвинів та московитів багато відпустили, а наші з козаками до Січі правують. Просить Нетеса гетьмана, щоб благословив по звичаю його. Питає, мо’ які повеління будуть?

— Так-таки й питає? — глянув смішком у вічі Корнієві Артем.— Адже повеління тепер дає лише круль...

— Видно, не лише круль, коли мусимо крюка давати аж такого.