Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— За гніздом, з пуголовками вправляє,— не підвів той голови до пришельця.

— За яким гніздом? — подивився Іван навкруги.

— А ти ж звідкіля тут одудом? — плюнув швець у вічі псові, аж той загарчав.— За куренями, там...— додав він згодом, повівши головою.

кричали на Івана в кілька голосів безбатченки-учні, роєм вибігши з навчительської. Дивно, але їхня скоромовка не образила хлопця, а звеселила чимось. Різноликі хлопчаки йому чомусь і чимось сподобалися навіть, хоч і чув, і бачив їх оце вперше.

— Здорові були, вибайстрюки! — весело гукнув він до них, підморгнувши.— Не вкажете мені, де сотник Шуліка з пуголовками бавиться?

— За куренями... там,— перезирнулися і нехотя бовкнули малюки.

— Трам, пам, пам!.. Трам, пам, пам!.. Сі, соль, ля-я! — почув Іван через відкрите вікно чийсь охриплий голос, а вслід за ним — шкрябку гру на струнах. Спинившись навпроти, він угледів у вікні двох юнаків, що, тягнучи малими луками по напнутих на балабухуваті скриньки жилах, тринькали якісь звуки.

— Репете, репете! Сі, соль, ля-я! — поспішив той же голос наказувати нетерпеливо. Іван побачив, як перед музиками, вимахуючи довгою паличкою в правій руці, стояв сухий, з довгою, кадикуватою шиєю і обвислим валиком на карку чоловік, мабуть, їхній дидаскал. Угледівши Івана, він кинув недоброзичливий погляд і, висунувшись у вікно, крикнув:

— Коропе, га, Коропе!

— Я тут, ваш мосць...— озвався якийсь молодик з майдану весело.

— Носить тебе Люципер по нетрях... Ходи сюди!..

— Пшепрашам, пана, юж іду...

— Ти мені не пшекай тут, недоляшку! — розгнівано вилаявся він.— Забув, що не в панських палатах і не серед покручів, на Січі живеш. Відведи небожа до Шуліки, бо застує...

Дебелий молодик, що ніс на коромислі цебра з водою, наблизившись, опустив додолу ношу, втупився очима:

— От дивина, давай хапачку! — простягнув він Іванові руку.

— Яку хапачку? Що ти глузуєш? — образився новачок, оглядаючи мидзате обличчя водоноса.

— Оце в тебе, стратеже, хапачка,— узяв він за руку Івана.— Нею ти берешся за віскрячку,— кепкував він,— а колись і за рубачку братися, може, навчишся. Як це вона,— подивився він на шаблю, що була трохи задовга,— не пооббивала тобі ходачок?..

— Ти не патякай, а веди куди загадано,— не на жарт уже образився Іван.— А то заїду тобі в слухачку і хряпачку, що і юшачкою вмиєшся...

— Ха, ха, ха!.. Ти й цвірінькати в бурсі навчився,— сміявся молодик, не прийнявши виклику.— Оно, бачиш? То гніздо, в якому Січ-мати догріває отаких недолупків, як ти оце...

— Тебе вона, видно, не догріла, коли так гостинно приймаєш мене,— відказав гість, задивляючись на кількох молодиків, що лежали з луками обіч опасистого вже літнього козарлюги.

— Ти до мене? — підвівся на лікоть козак.— А цей же до кого? — кинув він скошеними білками очей на пса.— Чий же ти і звідки?.. То це ти і є? — не дослухавши пояснень, збагнув сотник.— Так, так... Говорили мені і отаман, і Левко про тебе,— щось ніби роздумував Шуліка.— Залишимо тебе і до куреня приставимо, а тим часом придивляйся, як з курчат півні ростуть. Нині ще гуляй, а завтра — зась...— вибив він люльку.

— Я й зараз спробую, коли ваша ласка. Ще не пізно... Дозвольте?..

— В нас не дозволяють, а велять і вимагають,— викресав обавно він вогню.— Дай-но йому, Пилипе, свого лука.

Перед очима в Івана постали на мить луки на Мжі, Сабрі і дід Ничипір, мати і Софійка... Невідома досі радість хлюпнула хлопцеві в груди, але не обігріла, а скорше налякала чимось, і він приліг, умощуючись ліктями, прицілився... Знав, що оця мить дуже важлива в нього, і хвилювався... Тенькнула тетива, майнула малою цяточкою стріла і тут же, мов оса, вп’ялася прямо в серце опудалові.

— От оказія! — насторожився раптом Шуліка, оглянувши молодиків.— Ану, ще одну пусти.

Іван прицілився і, завмерши на мить, увігнав поряд з першою другу.

— Попробуй, сину, ще, парена ковінька твоїй матері,— підійшов він ближче до стрільця.— Спокійно цілься, бо тремтячими руками влучно не стрелиш.

Фі-ють,— просвистіла врешті і третя, вп’явшись поряд двох попередніх.

— Хух! — полегшено зітхнув старий, начебто він пустив ті стріли.— Бачили! Тож-бо... Дивіться мені! — нагримав він роблено суворо.— І вчіться, недолупки! Завтра я з вас вимну сирицю. Ну, а зараз всі на вечерю, бо куліш вистигне.

Юнаки, наспіх зібравши приладдя до вправ, попростували на січовий майдан кількома купками. Пішов стомлено за ними разом з Іваном і Шуліка, щось мигичучи собі під ніс.