Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Підеш у третій курінь на нічліг. Курінним отаманом там Сідляр. Скажеш, що я тебе до нього зашулічив. А там побачимо, як живі будемо.

— То це ви і є отой сотник?..

— Який?..

— Ну, Шуліка?..

— А то ж яка ще біда, парена ковінька твоїй матері!.. Батько був Кібцем, а мене Шулікою записали.

— А де ж я Сірка подіну?

— Сірка? — оглянувся він на пса.— Це ще морока. Чи він вартий чогось?..

— Хороший пес і повзти вміє...

— Коли собака — друг, то хороше, а якщо друг — собака, то кепсько, як речуть мудрі... Неодмінно його, сердегу, прицілять тут,— штовхнув сотник буланого, аж той підскочив задом.— Е-е-е, цей бідак твій в літах, либонь,— похитав він головою, обмацавши коня...— То ти — в третій! — наказав він наостанок і пішов геть.

— Проведу до отамана,— виріс перед Іваном Короп.— Ти не приймай за образу того... Я з приязні.

— А я хіба інакше те прийняв, Коропе? — відійшов серцем Іван.

— Та я й не Короп, а Карпо. Перекрутили тут... Держиміхом батько в київську бурсу вписали, та я втік з неї.

— Короп — воно краще, а що проти батька пішов, то...

— Нема його давно... Під Хотином забитий... Ти теж, видно, з бурси?..

— Гірше, друже,— загадково відповів Іван, простуючи до куреня...

— Вечір добрий вам, пане Олексо,— переступив поріг канцелярії сотник Шуліка.— Бачу, одну пару очей ви вже відклали на спочин, а тут ще одного кулешника бог послав. Може, пригадуєте, отой нічий прибув. Коли ласка ваша, то впишіть його в реєстр.

— Чував єсмь, аякже!.. Честь мав на трапезі бути при хрещенії младенця,— наклав на носа знову окуляри писар.— Як же, по-твоєму, сябре,— глянув він спідлоба через окуляри на сотника,— імію його у протоколи внести по званію і по роду?..

— Званіє його Іван,— зам’явся розгублено сотник,— а по роду?.. Сірком, чи що, пишіть, бо ж відаєте, мабуть, немає роду...

— Козак не повинен батьковим ім’ям славитись. Своє мусить мати. Та й рід, воно, найдеться, як до чогось путнього виросте.

— Та, щоб не збрехати, парена ковінька його матері, нівроку хлопець. В опудало на місці серця три стріли посадив зопалу.

— Посадив? — зизувато подивився поверх окулярів писар.

— Таки посадив, нехтемів...

— Єжелі я на хрещенії присутствую, то — іле колвек — завсігди посадить,— ткнув він угору вказівцем і обмокнув у каламар гусине перо.— Тож і в метрику нашу запишемо,— підсунув він атраменти і пергаменову книгу:

«Сего, 26 падолиста, літа божого 1632, сиріч — 6140 от сотвореній світу, у реєстри наші вписан єсмь нікий Іван, єго же рід — безрід, називаємий Сірко, з конем і нарядом власним... Проживав оний у славного, блаженної пам’яти кошового, а по скончанії оного у зацного отамана нашого Кривошапки, рекомого єще Гундою, в Мерефі, чого ми свідущі єсьмо...

Олекса Семирозум — писар Війська запорозького, верхнього, середнього і низового, славного...

Петро Шуліка — сотник і наказний кошового, донде же оний в поході пребиваєть...»

22.

Скупане десь у розливних заплавах Дніпра-Славути, що скільки оком глянеш розляглись на обширі, осіннє сонце зводиться велетенською вогненною діжею із-за багряних дібров, лісів і гаїв, опалюючи промінням кручі, могили і узгір’я, вершки дерев і крутосхили степів...

З Черкаської камінної вежі, що височить над самим урвищем гори, його видно чатовим ще як в погнутих вуличках міста, наче у риболовних сітях, туманцем бродить сонний світанок. Та видно їм його і тоді, коли починає просипатися, випочивши, міський люд, заблимавши каганцями і скіпочками у вікнах, нагадуючи про себе зведеними стовпами диму над крутими чи пластатими дахами, поодинокими голосами, звуками.