Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гонивітер! — гукнув сотник другого згодом, піднявши голову.— Гонивітер! — повторив осерджено, не дочекавшись виходу з юрби молодика.— Де ти там занапастився?

— Може, Вітрогон, прошу пана сотника? — обізвався з юрби юнак.

— Який там Вітрогін ще? — нагримав на хлопця Шуліка.— Казав же тобі, забудь про свого Вітрогона, бо в компуті ти Гонивітер.

— Та я нічого...— пішов хлопець.— Мати казали, що Вітрогін.

— Побазікай мені! Смикодуб!.. Ей, Смикодуб! Скорше виходи, бо... По два там ставайте в лаву, чота за чотою. Та пустощі киньте, бо матимете! — глянув він на викликаних.— Шевчик! — погукав він голосно, заглядаючи в компут.— Де ти там, Шевчик? Матері твоїй парена ковінька...

— Я ось де, дядьку! — дзвінко обізвався названий, на диво малий на зріст хлопчина.

— Я тобі, ідолів сину, дам дядько! Ану підійди сюди,— кивнув він клично головою.— Пан сотник я. Тобі який пішов уже?

— Щось питаєте, чи що? — переступив з ноги на ногу розгублено юнак.

— Питаю, коли народився ти?

— А-а-а, мати казали, що в той день, як ряба теличка знайшлася.

— А, нехтемська теличка, ставай у лаву, Ряботеле,— посміхнувся у вус сотник, проводжаючи очима молодика.— Піддубний, Базіка, Замниборщ, Мірошник, Піймайвовк, Дерев’янко, Нечуйвітер, Мірчук, Квочка, Нетудихата, Нечай, Біда, Голуб, Русалко, Варивода, Недідько, Головокрут, Солонько, Чумак, Золотаренко, Сопілчук, Яненко, Балика, Ковбуз, Шинкаренко, Орловець...— викрикував він повільно, кожного оглядаючи і затямлюючи прізвища.

— Не Орловець, а Рябов я, ваша барська свєтлость,— заперечив і собі московською мовою останній.

— То ти там був Рябовим, а тут — Орловцем уписаний і не вередуй мені! — нагримав на сміливця сотник.— Сірко! — гукнув він згодом, оглянувши малу купку тих, що лишилися не в лаві.— Сірко! — повторив він нетерпеливо, ждучи відклику.— Ти де там, стонадцять кіп пшениці твоїй матері? Чому не озиваєшся, коли кличу? — кинув він гнівний погляд на Івана.

— А хіба я — Сірко?..

— А то ж яка ще мара?.. Тебе ж так пан писар вписав,— пояснив він докірливо.

— Не знав, пане сотнику...— почервонів новоназваний Сірко і пішов до лави...— Да-руй-те-е!..

— Тож знай мені,— пригрозив услід сотник, знову називаючи прізвища останніх новачків: Гутник, Шкляр, Глоба, Коряк, Власенко, Лимар, Сідляр, Коваль, Ободнюк, Бондар...

— Цей бурсак, видно, зозуленко, коли не знає свого прізвища,— сказав хтось із лави назустріч Іванові уїдливо.

— Він і коня, і збрую власну має...— заперечив йому інший...

— Йому це — Сірко, як мені — Шуліка липне,— чи то підтримав глузівника, чи то заступився за Івана сотник, і пішов поволі понад лавами оглядати молодиків.— А тобі хто гаплика відкусив... а бабку куди заподів?.. А ти чого скривився, як середа на п’ятницю?— прискіпувався він до молодиків.— А тобі ж хто це балабуху на губу посадив? — порівнявся він з Квочкою.

— Упав, пане сотнику, їй-богу,— зам’явся хлопець, кинувши недобрий погляд у бік Івана.

— Це ти вже йому тамгу наклав? — глянув глузливо Шуліка на Івана.— Зріж сьогодні ж чуба, бо ворони загніздяться,— скубнув він його, відходячи.— Відведи його, Квочко, до голяра.

— Слухаю, пане сотнику.

— Зараз усі ідіть на покорм, а по тому будуть вправи в стрілянні і на конях. Та хутко мені повертайтесь! — роблено грізно нагримав він, відходячи до канцелярії.

Молодиків як вітром здуло, а згодом, як заграли на збір сурми, вони всі кинулися до стаєнь. Іван також підбіг до буланого та зупинився, бо хтось із вельми спритних молодиків уже заклав ногу в його стремено.

— Ти чого тут?.. Не бачиш хіба, що це мій!?..— обурився Іван.

— Як твій?.. Проснися...— полетів юнак, шарпнутий господарем, із сідла.— Ти ба! Це правда не мій, бо мій такий сірий, аж вороний,— юркнув той по стайні шукати щастя...

— Всі коні розібрали?..— гукнув сотник до молодиків, сидячи верхом на своєму рослому білаші посеред майдану.— Безкінні ідуть з тобою, Несвітайле, на лучне поле. Пищалі і луки в комірного. Та не гайтесь і дивіться мені там, щоб не довелося потім кому скидати штанів!..— гукнув він весело.— Чота на конях, мені вслід! — повелів і погнав коня із Січі через вал, в бік моста над ровом.

Вистояні коні, і ті, що були власністю молодиків, і січові, ішли жваво, форкаючи та витанцьовуючи клусом під вершниками.

Тупіт кінських копит, іржання і форкання, а ще ясність заспіваного птаством дня збудили в молодиків цікавість очікуваного. Позаду залишилися січові вали, сторожові бекети. Сховався поволі і битий шлях за пагорбами та балками.