Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Уперше вона порушила і святі звичаї, і неодмінні порядки в Нечаховому гаремі, бо, не накинувши навіть паранджі, бігом збігла по сходах у дворище та й упала в обійми брата.

— Нес-тор-ку-у-у, бра-ти-ку-у! — горнулася і тряслася в плачі.— Живий-таки! Почув Бог мої молитви! — мов не бачила вона поряд Нечах-мурзй.— Прийми, муже, гостя і шуряка свого належне! — стала благати чоловіка, що в розгубі переступав із ноги на ногу, відчуваючи безпорадність.— Прийми, муже,— скиглила і стогнала, заливаючись сльозами та перейшовши на татарську мову.

— Не плач, люба сестро,— втішав гість господиню.— Не могли відшукати тебе раніше, а тепер візир поміг нам,— витирав Нестор сльози на лиці Настки.— А гарна ж ти яка! А пишна! Аж не віриться,— горнув її на радощах.

Обоє плакали від розчуленості...

— Не тисни мене так, братику, бо в тяжі я,— попросилася молільно.— Змарнів, аж пізнати не можна,— зсунула вона Несторові з голови шапку.— Слава Богові, що привів тебе до мене!

За кілька хвилин вони втрьох сиділи у прийомному покої на міндерах, збуджені, радісні і щасливі. Говорили недовго, бо гостеві треба було з дороги поголитися і помитися, а господареві замовити щось із їжі і питва на сніданок. Отож, порозумівшись, розійшлися, щоб зібратися знову у трапезній, яка іменувалася в Нечах-мурзи айчийницею.

— ...Допоміг мені добратися сюди, спасибі йому, з хановою пайцзою-перепусткою перекопський мурза Карач-бей за порадою візира Сефер-Казі-бея, коли зведенець-брат наш листовно звернувся до нього з проханням,— оповідав Нестор неспішно за питвом і наїдками.— А гроші на можливий викуп виділив також Іван. Путь сюди була цілком безпечною, їхалося легко, бо що кінь у мене добрий, а що весь час мене штовхав у спину вітер,— не міг надивитися Нестор на сестру.

— Чому ж ніхто із вас раніше не навідався до мене? — не сказала «не вивільнив», хоч гість те зрозумів і без пояснень.— І чому так прислужились Іванкові, та й тобі, Карач-бей і сам Сефер-Казі?— окинула господиня загадковим поглядом Нечаха і знову вп'ялася очима у хворобливого на лиці брата.

— Не відали ми, де ти поділася, хоч і шукали. А восени повернувся додому пастух, дід Стохата, відпущений Сефер-Казі-беєм, то й довідалися від нього, як вас було оясирено, а вже від Сефер-Казі зведенець дізнався, що ти тепер за жону у Нечах-мурзи, то і маєш мене перед собою. А як Данка-христопродавця судили в Капулівці, то і той розповів, як достеменно все відбулося.

— І Данко зізнався? — вихопилося у Нечах-мурзи питання.

— А зізнався. Привезли його січовики за наказом Івана із Мерефи в Капулівку, там сотенний і волосний суд засудили його на смерть, то так і сконав, закопаний по шию на перехресті доріг у землю.

Довгою була розповідь його про батьків, Максима, потім про каменоломню та соляну копальню Кучук-бея, болгарського багача, що купив Нестора і перевіз у трюмі на вітрильній фелюзі у свій пашалик, про викуп його Іваном через кобзаря-подорожника після року знемог у непосильній праці, про похорони діда Луки і баби Теклі в позаминулому літі, про слабість батька. А ще Нестор розповів, що, як підозрює Іван, Нечахів і Настчин син Якубко, викрадений з намету у таборі Ямгурчі під Кам'янцем, тепер окатоличений, живе і вишколюється у польського воєводи Яна Собеського...

Жахною блискавкою упало те повідомлення на голови Нечахів, громом вдарило в їхній оселі. Оніміли з подиву, з радощів і печалі. Перепитували Нестора, поки таки впевнилися, що син живий та здоровий, але ополячений і охрещений в Чемериса.

— Чому ж Іван не вступився за малюка-небожа свого? Чому не викупив, не взяв його до себе? — мліла в муках мати, ламаючи руки.

— Він не знав, хто той малюк, як гостював у воєводи, а вияснив те від синів лише по путі із Польщі,— захистив Нестор брата,— а коли б і відав, то чи ж віддав би воєвода хлопця, коли вже усиновив його? — розвів руками Нестор.— І чи згодився б Якубко піти від воєводи, коли він жиє там у розкоші?

— Ти це мав на увазі, Несторе, коли говорив під ворітнею, що станеш нам у пригоді? — поцікавився зрештою Нечах-мурза.

— Саме це, мурзо.

— Живи в мене як шуряк і найдорожчий гість, Несторе! Моя родина віднині — твоя родина, ваше горе відтепер буде і моїм! — ледь не плакав Нечах, зашептавши молитву Аллахові: — Інч Алла! Інч Алла! Хай буде великим Аллах-екбер!..

Знову говорили про все — співчутливо, приязно, як рідні. Нечах-мурза трохи заспокоївся, став хвалитися табунами, отарами, чередами, гаремом і нарешті пішов, знесилений, зі слугою в селямник заснути, лишивши гостя й дружину на самоті.

— Знаєш уже, люба сестро, мету мого приїзду, знаєш і те, що ледь жиють наші тато, знаєш, що і матуся, і тітка Домна, і брат-зведенець та односельці тебе чекають, вболіваючи. То що скажеш, бо не лишатимусь у вас тут довго?— дивився Нестор молільно сестрі в очі.— Адже мушу застати тата ще живими!..

Довго схлипливо плакала Настка в тиші ойчинниці, не знаходячи стриму від горя, щастя і розпачу. Нестор розумів: їй не лише нелегко, а й смертельно тяжко визначитись, та ще й в додаток, як на біду, обтяжілій.

— Жию, братику, в повній довірі, хоч і після довгих мук, чекань, надій, ґвалтів і розчарувань. Жию у великій, як бачиш, розкоші і шані, в гараздах, які й не снилися мені, а головне — маю синів і чекаю, мо', ще й доньки, тож, прийнявши віру Маґометову, послану мені долею, не буду віддячувати мужеві, який любить мене, віроломною зрадою, бо й сил на те не маю. Зрослася я тут за роки із усім, спаялася, як дитя з пуповиною. Мати ж я п'яти синів! — боляче схлипувала вона.— Господиня у багатому обійсті при статках, розпорядниця над нашими нещасними ясирниками-слугами, яким намагаюсь покращувати нелегкий пай, користуючись довір'ям свого чоловіка-мурзи. Чи люблю його? Не знаю, що тобі й сказати. Ні, люблю, напевне, досі Лаврика, але він — журавель у небі, і така доля жіноча — родити дітей тому, кому належиш. Отож прости і ти, любий, мене, і батьків навколінно прошу простити, і Івана-зведенця благаю, і інших молю о прощенні, бо пізно вже мені вертати в Капулівку, та й муж мій, Нечах, певне, ні за які гроші мене не відпустить. Як по щирості та по правді, то що я принесу додому? Зраду милому, дітей-покручів односельцям на глум і батькам на горе, свою ганьбу і неславу посестрам? Треба було одразу рятувати мене, не гаючись так довго, брате! Це не докір тобі чи комусь! Це — істина! Літ же, літ скільки збігло, братику Несторку! — схопила вона в муці руку гостя і залила її сльозами.

Довго ще Настка схлипувала, не витираючи сліз, які скочувались по її чарівному лиці, час від часу судорожно стискала Несторові руки своїми, мов оксамит, ніжними пальцями.

— Хотіла б навідати матусю, тата, та боюсь — муж мій, Нечах, не пустить. Тож і за це прошу прощення. Прошу й благаю всіх вас допомогти нам вирвати Якубка-Купку, як називаю його досі. Очі ним виплакала, душу висушила, серце жалем опекла, не знаючи досі, де він подівся так нагло. А ще і я, і Нечах підозрюємо, що Сефер-Казі мав якусь мету, коли підказав вам, де я і що зі мною. А коли між нами, брате, то зачастив він у наше обійстя і дивиться на мене, як вовк на ягницю, даруй за відвертість. А це ж не рядович якийсь, а візир! Йому й сам хан піде в поміч при потребі! Отож зважте й на це, а найпаче брат Іван.

— Передам братові, а щодо малюка, то, як зрозумів, не в біді він тепер там, сестро, а в розкоші, як і ти оце, у вишколі, якого у вас бракувало б йому.

— Прости, братику,— обірвала Нестора на слові,— але хіба ж від цього легше мені, матері, чи йому, сироті? Допоможіть нам вернути його додому за будь-які кошти на наш спокій і радість, а Христос і Аллах вам віддячать сторицею! А за ваше старання мене викупити — сердечно і доземно всім вам дякую і наколінно прошу прощення того гріха, що не покінчила з собою, а стала дружиною людолова, зрадивши і родині, і любому Лаврикові,— кинулася вона знову цілувати огрубілі Несторові руки.

Нестор губився, не маючи сили чимось обнадіяти її. Та ось у їхню задушевну бесіду в ойчинниці гамірно забігли запалені морозцем, розрожевілі і мов намальовані сини-малюки: Алішко, Ярулко і Галірчик, зворушивши і матір, і гостя своєю появою. Дядько Нестор цікавив їх як козак, захоплював він і їхню няньку Вівдю, яка наговорила дітям на прогулянці цілу казку про свого земляка і брата їхньої матері. Несторові було соромно, що він не мав для небожат жодних гостинців. Довелося виправдовуватись, вибачатися і запевняти хлопчиків, що він свою нечемність виправить наступного разу, навідавши їх. Тепер же, трохи оговтавшись, він зняв череса і обдарував хлопців грошима, хоч Настка і перечила. Дитячий гамір приманив і Василину із малим Айдаром. Не знати вже було, кому більше радості приніс Нестор: дітям а чи матері та обом служкам, бо жінки так розчулилися, що не знаходили стриму своїм радощам, аж діти в подиві стихли, не второпавши, чого дорослі сміються і плачуть воднораз...

4.

Влігшись у сиву імлу зачаклованою і завороженою казкою, безпробудно спала у рідному Великому Лузі тиха, повномісячна зимова запівніч, коли Нестор, геть спітнілий під кунтушем і буркою і вибілений снігом-памороззю, як і Сивко, доправувався до рідної Калулівки. Підкопитний рип снігу вже при наближенні до села будив псів і спричинював їхні зледачіло-сонні погавкування, які то обривно стихали в закутках села, то знову нагадували про себе. Собаки у великолужан були обов'язково в кожному дворі. Вартівники чатували волость на бекетах, особливо з боку степу, собаки — обійстя. Чей же, Запорожжя тепер, завдяки Сіркові, було державою в державі, не підлеглою нікому із сусідів.

Добравшись нарешті в Базавлук, вершник відчув себе у повній безпеці, бо йому все тут було рідним. Шкодував лише, що запізнився і не потрапив на Свят-вечір...