Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Було та й було їх тоді, чуток. Як пошесті, як повені, як буревії ширились по Україні, розповсюджувані і воєводами, і священнослужителями, і різноликими купцями, і подорожніми коробейниками та юродивими, не кажучи вже про збіглих, які дохлюпувалися аж до Січі і Великолужчини. З'явилися і заклики до переселення нещасної людності в незаселені нічийщини, що тепер ніби належали воєводствам царя і користувалися його пільгами,— в Слобожанщину, Підсмоленщину, Дебрянську Стародубщину, Орелщину, Курянщину, Вороніжчину, Білгородщину. Говорилося в тих чутках і про кару Божу, яка впаде на українську людність за спай із католиками.

Навіть деякі святі отці із вівтарів стали в казаннях пророчити розкол православної віри, викликаючи серед православного поспольства розбрід і непевність, лякаючи його відступництвом від церкви Божої, звичайно, на чолі з єдино праведним патріархом у Москві! І як козацькі старшини та реґіментарі з того не кепкували та не глузували, вони невбарі переконалися, як і Сірко, що то йшла нова зброя, проти якої не знати було, як і боронитися.

Особливо впливали на людність чутки, ніби на Слобідських та й інших займанщинах, нічийщинах, вспольщинах уже діє пільговий царський указ і дозволено створювати слобідські козацькі полки «для захисту вспольщин від агарян!». Ці полки мають очолюватись виборними старшинами, щоб бути прийнятними для всього сполеченства. Виборним старшинам обіцялася великооплатна посадовість і навіть боярство чи дворянство...

Поряд з тим всіляко ганьбилися, охаювалися, паплюжилися найбільш впливові в українському суспільстві старшини, поширювалися чутки, що вони дбають лише про себе, отримуючи таємно ясаки від царя і всілякі данини від ляхів, ординців чи й самих турчинів-аґарян, обманюючи задля своїх зисків усіх простолюдинів.

Турлюн привіз таку побрехеньку і своєму отаманові: ніби він, Сірко, має фільварок, подарований йому князем Ромодановським, і в тому фільварку на нього, яко на боярина якого, працюють полонені ординці та свої ж козаки-підсусідки, а сини його щойно вернулися із Польщі по безкоштовному навчанні у самого воєводи Собеського, закадичного наставника Сіркового у таємній змові його із крулем Яном-Казимиром. Більше того, Сірко ніби намовив «гетьмана-мниха і в'юношу» і на отой Слободищенський зрадницький трактат...

Почувши все те, Сірко збагнув силу дієвпливу чуток на сполеченство, значно сильнішу збройної, і почував себе ні в сих ні в тих, бо був безпорадним і ніби обеззброєним, не відаючи, як заперечити та як з цим небаченим, нечутно-таємним ворогом боротися, ще раз упевнившись у правдивості слів Сави Тарасенка і Собеського. Гнат Стасик, колишній писар в Січі при готуванні Сірка, відвідавши Капулівку, повторив усе, вже чуте Сірком від Гната Турлюна, і розповів, що кошовий Іван Іваненко-Величко мусив заборонити стрільцям Косаґова паплюжити бодай когось із козацьких чільців і в Січі, і на волості, і при гетьманові Юрієві, попередивши привідцю, що він буде змушений покликати на поміч козаків із інших полків і припинити перебування Косаґова близько Коша; що кошовий і цареві послав написаного Стасиком реляційного листа-супліку про недопустимість паплюження козацьких чільців царськими воєводами та шкідливість перебування стрільців біля Січі, яка ніколи не підлягала нічиєму наглядові, а для оборони від Орди Запорозька Січ стрільців не потребує!..

Отак і йшло життя Сірка в гризотах, чутках, плітках і погіршеннях або покращеннях здоров'я батька Дмитра. Тепер, по відправі Нестора в Крим на розшук і, може, викуп Настки, батько жив лише чеканням його повороту...

А Ханство жило тим часом своїм життям. На місце померлих чи звільнених по семи роках ясирства об'являлися на подвір'ях беїв інші нещасні, зокрема ті, що їх обминули базари Кафи чи турецькі каторги.

Капулівська Настка-Настуся, на відміну від багатьох, давно змирилася зі своєю рокованою долею, ставши по чималих супротивах, сльозах і відчаях вірною дружиною, зразковою господинею, старанною і ніжною матір'ю синам Нечах-мурзи, на заздрість сусіднім мурзам і беям. Почувала себе майже щасливою серед одалісок, рабинь та служок, бо не лише бажання, а й вереди її негайно задовольнялися. Вогненно-палюча, огидна образа, що проймала усе її єство, з часом поволі згасла, хоч і залишилася глибоко в душі тліючою стумною іскоркою болю й жалю за рідним їй Великолузьким краєм, за батьками та братами, за любим зведенцем Сірком та коханим Лавриком Гуком. Не вірила, що вони, якби були живі, не спробували б викупити її, а то й звільнити від людолова і ґвалтівника. Та, не діждавшись звільнення, так і подумала: немає їх. А подумавши і раз, і вдруге, і вдесяте, пригасила в собі супротив і стала покірною долі.

Любові до мурзи Нечаха не відчувала ніколи, але з часом, як не дивно, не стало ненависті та огиди, якими була переповнена спершу. «Кохання,— як думала тепер Настан,— марниця молодості. Замість нього з'являються обов'язки жінки турбуватися про чоловіка, матері — жити малятами, господині — вправлятися з господарством, і приходять тоді почуття не менш щирі, сильні та глибокі, ніж кохання».

Колись щира прихильність до батьків, братів, паморочливе почуття закоханості в Лаврика з'єднались воєдино і стали любов'ю до дітей — заради них і в ім'я їх душу віддала б, не задумуючись. Доказом тому — пропажа первенця Якубка, якого вона про себе й досі кличе Яциком. Сприймає її як кару Божу за насильницький злюб, за легковажний опій, за чоловіків нерозумний вчинок — брати дитя у похід.

Не шкода їй, що вона безвідмовно-плодюча. Як не стало Якубка, то збиралася з горя повіситися, але ж коло неї було ще троє малих! Землячка Василина, що в одночассі з нею узята в ясир, уже дев'ятеро народила своєму Утизові, в тому числі чотири доньки, а в неї, як на гріх, усе сини та сини родяться. Та що з тим поробиш?! Видно, Нечахові молитви Аллах приймав краще, аніж її. Отож і з тим озвичаїлася, навіть втішатися почала, бо хлопчики, як горіхи, мідні. Та й чоловік її не абихто, і статків всіляких надбав разом з нею, і синами тішиться, мов янгелятами.

Жилося б їй, як у Бога за пазухою, коли б не болюче та пекуче безслідне зникнення Якубка десь у таборі Ямгурчі під Кам'янцем та не приїзд до них у гостини самого ханового візира, Сефер-Казі-бея, що, мов коршун, упав на її бідну голову...

Чоловік її, Нечах-мурза, не говорить про те із нею, але вона бачить: він теж стурбований тими відвідинами. Як же, Сефер-Казі і очима проймає її так, що тіло холоне, і не соромиться прохати, аби обслуговувала його за столом особисто баш-ханум. Похітливість його бачить у всьому, як і страх свого чоловіка перед всевладцею. Не знає чому, але з'явилася навіть підозра, що викрадення її первінця Якубка з намету Нечаха — справа нечистих рук Сефер-Казі-бея.

Від того й неспокійно у Настан на серці, їй здається, що по кількалітньому спокої в її житті знову почалася пасмуга, тривоги, її врода стала їй загрозою, а діти — пекучою гризотою і мукою. Адже скільки вони не шукали Якубка — дарма, як у воду дитина впала. Від того і Нечах-мурза зітлів у горі, у здогадах, у наріканнях-каятті, що взяв тоді хлопчика в похід. Хоч, як подумати, те могло з ним статися і вдома, коли вже воля Божа. Адже де вони не носяться, ті діти, куди часом не забігають!..

Настан часто втішають і чоловік, і служки надіями на те, що Якубко ще знайдеться. Та що ті утіхи, коли хлопчика немає? Ловить себе Настан і на гріховному помислі, про який нікому й не розповіси, бо й самій від нього і огидно, і соромно, і жаско. З'являється він обережно, невідомо звідки і не знати чому, однак бентежить, бо усвідомлює врешті-решт: то сороміцьке для жінки бажання.

Особливо настирливо лізуть ті помисли до голови, коли Нечаха тривалий час немає вдома, а рабині, ніби навмисне, вимнуть її в мийні з пахучими мастилами і ароматними парфумами. Гріховна суть полягає в тому, що їй — Настан-баш-ханум, непогамовній і жодного разу не задоволеній вповні,— часом хочеться вгамувати в собі жінку сильнішим, молодшим за Нечаха чоловіком.

Ота гріховність стала проявлятися під пожадливо-палючими поглядами молодшого за Нечаха Сефер-Казі-бея, а потім і Бекташ-мурзи та Давлет-паші. Наївний Нечах навмисне кликав їх, щоб подратувати гостей та показати їм баш-ханум. І дивно, Настан знала шкоду, а ішла, виконуючи волю мужа, ловила ті погляди, і вони поволі ставали їй не такими вже й осоружними, злочинними чи й жаскими. Про більше їй жахливо було й думати при отаких гараздах і в гаремі, і в кошарах, і в загородах, і в стайнях-загонищах на пасовиська, й ув обійсті та оселі!..

Приходить те гріховне до неї, слава Богу, нечасто, а злякавши її та сполохавши, відходить, тікає геть, не знати й куди. Баш-ханум Настан тоді палко молиться двом Богам, зітхає, бродячи по покоях гарему, обціловує дітей, приховано плаче у безсиллі, як у опийництві, бо чогось в такі хвилини їй не вистачає чи, може, навпаки, щось було зайвим у такій мірі, що аж змінювало її до невпізнанна...

Нещодавно, перед зимовим байрамом, оте гріховне майже через рік по останніх пологах знову прийшло, мов кара Божа, при гостинах Сефер-Казі-бея, Бекташ-мурзи і Давлет-паші, що навідалися у Нечахів пашалик усі разом. Не лише вона, відчувши в собі той трапунок, злякалася, а й Нечах-мурза від тих гостювальників не міг прийти до тями, бо явно побачив для себе якесь лихо, а ще коли його стали кликати в похід у Гетьманщину за ясирами. Адже він знав: чи ясир візьмеш, а біди на себе накличеш, то навіщо він йому? Приплоди овечок, худоби, коней, слава Аллаху, достатні, виноградники стали давати чималі зиски, а головне — баш-ханум Настан проти всяких походів, стає прямо на дибки після викрадення Якубка.

Осоружний Сефер-Казі-бей підбив тоді Нечаха: «Хай хлопчик-кюпек змалку привчається до походів на ґяурів». І він же, скільки його не просять, не турбується малим, їздячи і в Чигирин, і у Варшаву по кілька разів на літо, а нерідко і взимі, привласнюючи кошти, які йому дає на розшуки сина Нечах. А гарячів скільки віддано йому ні за цапову душу, вина і берчу! Крім обіцянок і натяків, нічого не почули від нього, навпаки, він часто забував, що мав робити. Заплутались вони у павутиння Сеферове, а він же візир у хана, то добра від того не чекай, жди напасті великої...

Настан знову в тяжі і, мабуть, знову сином, хоч вони із мужем, а найпаче вона, воліли б уже мати доньку нарешті. Сидячи в натоплених пахучими чагарями побоях гарему і прислухаючись до студених вітрів із рідного краю, Настан згадує зими з суворими морозами та хуртовинами і у душі тужить по них. Відсутність тут снігу робить рідні вітриська ніби суворішими і палючішими, холодно-сирими і острашливими.

Є в неї й утіха, бо щойно вишила хлопчикам модрею-заполоччю манишки до сорочок, а Нечах-мурза цього разу послухався її і, прикинувшись хворим, не пішов за ясиром, відпровадивши про око один булук охочекомонців зі свого пашалику. Правда, манишки і герданики не пасують до фесок і тюрбанців-чалм, а відмова іти за ясиром Нечахові здається гріхом і втратою можливого зиску, та вона про себе тішиться.

Отих гріховностей жіночих, коли Настан стає в тяжі, або зовсім немає, або вони обертаються на огиду, лише дратуючи її в розкоші, в здоров'ї і в чуттєвостях, часом аж болючих і дражливих, чи доводять до вереду і коверзувань. Колишня Настка, тепер Настан і баш-ханум, в такі хвилини починає нудьгувати за рідним краєм, кревними, посестрами, односельцями, а в Рамадани-Рамазани — і за щедрівками, веснянками, колядками, навіть за скрекотом жабок навесні. Полегшею їй, як не дивно, є лише думка, що вдома вже немає нікого в живих, недарма ж Нечах запевняє її, що Україна вшвидці буде належати ханові. Його запевненнями з часом і витиснулося з пам'яті все неприємне, замінившись то гараздами в господарстві, то різними жіночими клопотами, то готуваннями до наступних пологів, то зникненням Якубка і долею решти хлопчиків. Згадуючи Якубка, Настан незмінно шепче: «Спасіть його, Аллаше і Христе-керим, вбережіть та поверніть додому з яничарства!..»

Того дня ніщо не віщувало їй чогось тривожного, поки синичка зненацька не постукала у вікно, і обрадувавши, і налякавши. Василина і Вівдя надали тій події особливого, попереджувального значення, а вона тут же й забула, заклопотавшись дітьми. Алішко, Ярулко і Галірко доводили до розпачу її: перші два канючили дозволу піти із Вівдею в яругу і посковзатися, там — ознаки снігу, а Галірко вередував, бо в нього прорізався зубик, і півторарічний Айдарко у Василини на руках теж не давав спокою...

Щойно Вівдя вибралася зі старшими до яру, Василина заспокоїла Галірка, а Настан вклала, напоївши кефіром, на сон Айдарка, як хтось з'явився у вікні.

— Моя добра пані! — вигукнула Васнлина в тривозі.— Ось глянь, до двору заїхав якийсь козак у білому багатому кожусі і в шапці-вовчузі під башликом! Хто б то міг бути? О, вже розмовляє із паном мурзою! — сповістила, пополотнівши.— Глянь, люба пані!

— Чого ж ви злякалися? Казали-сьте ж, що синичка на радість прилітає,— пішла і собі до вікна глянути Настан, не надаючи події особливого значення.— Козак же не бандюга якийсь, а ясирник, мабуть,— неквапом відкрила вона шовкову паплому вікна.

— Не ясирник, а гонець, видно, Настуню, бо пан мурза гримали спершу, а тепер, бачиш, уздрівши в прибулого ханову пайцзу, стали говорити мирно і навіть привітливо. Бачиш, пані Настко, звеліли коня вести до стайні, то, видно, приймають його належне, як гостя.

— Несторко! Несторко! Брат мій рідний прибився!