Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Твоя правда, вар'яти, але де ж на землі того сьогодні немає? І невже тобі невідомо, що без цего зла нині нема держави? Виживають ті поспольства, якими правують сильні руки самоврядців. Тим би кінчив неодмінно і небіжчик Богдан, коли б жив, тим би мусив кінчити і сам ти, коли б став гетьманом, тим кінчив нещодавно бритський Кромвель, небіжчик. Це незаперечна істина, і мусиш її запам'ятати! Козацьке людовладдя, ота республіка, не може і не зможе жити між всевладно свавільними «орлами» і «півмісяцем»!.. Мовлю з тобою так, як говорив би, коли б ти був мені найріднішим братом, бо з нами вам тяжко жить у сув'язі, але із московктами — смертельно тяжче! Їхня віра тільки за назвиськом одна із вашою. Цар у них — деспот і первоієрарх, первопрестолець і Бог! Він міняє і віру, що тобі відомо, і патріарха, як циган сонце, а єретиків-ослушців гноїть у ямах і заточеннях куди жахніше, ніж шпанські інквізитори. Омовлю більше, гетьмане з гетьманів,— нахилився він до Сірка знову.— Ми, поляки, в більшості своїй стали певні, що без вас, як мовив уже, і згинули б давно і згинемо. Тим паче згинемо тепер, коли до ординців, аґарян та свеїв у приховану війну з нами заанґажувалась ненависна та захланна Москва. Царева метода,— був нещадним Собеський,— є нагон і прищеплення страху супротивникам-королям своєю хижою підступністю.

— Даруй, пане воєводо, але, як відаю і без школи, того було аж задосить і з боку ваших в'язничних вельми високих достойників-катів, приміром Лаща, Конецпольського, Вишневецького та інших, як і самих крулів аж до «доброго» Владислава.

— У всякому людові є розбійці, і у вашому також вони були: і Чорнота, і Ганжа, і Кривоніс та іні, то що про них мовити?

— Е-е-е, даруй, мосьпане, названі тобою — захисники, а не нападники, ти мішаєш праведне із грішним,— посміхнувся Сірко, вловивши воєводу на гарячому.

— Я тобі ще не назвав твоїх січців: і Трясила, і Сулиму, і сонм інших, що опановно кінчали і п'яту ступінь — квінту в колегіумі.

— Січ і козаччина, що тобі, велелюбний, добре відомо, зродилися як відповідь на ордо-могольську полонність і ясирність, а не для загарбу чужого.

— Було і є того варварства і в нас, не заперечую, але воно олюднене, відоме, бо на Польщі ніколи не зникали безвісно і безслідно ваші чільці, такі як Іван Нечай, Філон Гаркуша, Матвій Лисовець, Силуян Мужиловський, Антін Жданович, що із Янушем Кеменєм семиградським віроломно напав на нас. А отруєння, які бояри ляхам приписують, чиї, по-твоєму?

— У нас є поговірка, воєводо зацний: не вмер Данило, так болячка задавила. Твої доводи слушні лише частково. Королі нас на пательнях смажили, на палях ораблювали, а царі — у Фроловій вежі гноїтимуть, на болоті четвертуватимуть, як мого побратима Івана Разю, чи в Сибірах катуватимуть. Отож вихід один нам — незалежа.

Прискали свічки в свічниках, час від часу чулися приглушені голоси та гра бурґомістрихи Кароліни на органі, потріскував жар у коминку, і сиділи у фотелях зморені співрозмовці, на мить поринувши кожний у своє, кровне і особисте...

— Достойний воєводо! — оцінив Сірко вміння співбесідця переконувати широкими і глибокими аргументаціями і певністю, що гість і справді буде колись гетьманом.— Наша війна не для війни чи загарбань, а заради місця, як мовив, під небом. Вона — для утвердження свого окремішнього людовладдя на своїх же землях і для спаю нашої сполеченської розпорошеності. А буде вона лише при обов'язкових і конче неодмінних приязних стосунках із усіма сусідами, якщо вони не будуть нас паплюжити, тиранити і привласнювати та згодяться визнати нашу державу як незалежну від них.

— В тому й сенс, дорогий, що до власної держави, даруй, окрім бажань, вам ще треба виробити та закріпити навиклі озвичаєності державного врядування, а для цього потрібні, крім усього іншого, час і сильноруке гетьманство. При сильному гетьманові, який не піддається нікому і вбереже край в незалежі, Польща і Литва, як знаю й певен, та й Ханство, Порта змушені будуть допомагати вашій державі, бо будуть певні, що ви не підете у підданство, а інакше всі ваші сусіди пнутимуться загарбати вас, щоб ви не дісталися супротивникам-сусідам. Ось в чому сенс моїх розмов, повторень і застережень. Зрозумів це, хоч і запізно, небіжчик Хмельницький, уяснив це і Виґовський після свого ув'язнення разом із Станіславом Чернецьким у Кодацькій фортеці. Хочу, щоб зрозумів і ти, бо єдиний єси, що з тим би справився і примусив би сейм з тобою рахуватися. Помисли про своє гетьманство, доблію! Польща і Литва допоможуть тобі вивільнитися від усіх сусідів для державності і незалежі, бо інакше змушені будуть, захищаючи себе, плюндрувати ваші землі, не даючи опанувати іншим, або розірвати Украйну навпіл, даруй за відвертість.

Для Сірка і ця задовга бесіда, і наступна під час прогулянки на конях, а потім і в застіллі, що то погасали, то знову розгорялися, жвавилися емоціями аж до набридливості і роздратувань, були першими отакими в житті. Багато з чим Сірко став згоджуватись, хоч і скупився виказувати те співбесідникові, та ще більше йому треба було обмислити, хоч у щирість і палкість воєводи він вірив беззастережно. Ширина поглядів та далекобачність Собеського, хоч і перемішані з непогамовною ненавистю до царя, охоплювали навколишнє в абстракціях і зримих формах так, що ігнорувати його було неможливо. Те, що було досі в Сірковому нетямі, що ховалося в незнанні й нерозумінні, після розмов спливло на поверхню і стало реальним. Лякала Сірка недопустимістю лише спілка з аґарянами, яку Собеський знову й знову нав'язував, послуговуючись як прикладом Виґовським і Дорошенком. Після розмови із воєводою Сірко ставав іншим, хоч той і був маєтником та дукою. Лише гетьман Юрась та власна Сіркова помилка щодо нього стали нікчемними, шкідливо хибними і аж злочинними, хоч і спинили на час міжусобство. Єдине, про що Сірко не думав, хоч дав згоду воєводі помислити над тим, було його гетьманство, що ніяк і ніколи не вкладалося в його голові...

— Як небіжчик Богдан не був духовно готовий іти із Замостя і Любліна на Варшаву, щоб поставити свою державу між іних як рівну, так і ти не готовий стати гетьманом при отакій же можності, доблію і приятелю. Подумай, як судитимуть нас історія і спадкоємці у прийдешньому. Такого моменту може більше не бути у вашого сполеченства,— добивав Сірка пан воєвода...

Нарешті співбесідники, по чималій перерві та заглибленому роздумові, пробудилися і взялися за поставці, а випивши, припалили вигаслі люльки до свічок і заговорили знову.

— Молю Матку Бозку,— першим обізвався воєвода,— щоб вона помогла мені не спіткатися з тобою у битві, лицарю і ватаже, бо заздалегідь боюся твоєї оборукої двосічності, нашого приязного розпаду та розладу і ставлю тебе так високо над всіма іншими, як нікого і у нас, і у вас.

— Хотів би і я мати, ясновельможний пане Яне, отакого, як твоя милість, гетьмана для нашого страждальця-люду,— відповів Сірко щиро й тепло.— А щодо моєї особи, то ти, дорогий пане, дуже перебільшуєш мої здольності, кміт і силу,— сказав усмішливо від однієї думки про уявну зустріч з воєводою в битві та про Собеського як гетьмана в Україні.

— Ти не кпи з мене, приятелю,— помітив Собеський оте в очах співрозмовника.— Я не перебираю міри, бо тільки маршем на Очаків і Перекоп, а потім на Чигирин ти доказав свою можність не лише мені, без братовбивства лишивши Виґовського і клейнодних штандартів, і гетьманства та становиська, роз'єднавши нас із ханом-спільником, повернувши і Польщі, і рідному краєві не лише тисячі ясирників, а й скарби та худобу. Ні один воєвода не зумів би так удало, швидко і дотепно розладнати та спинити спільний наш похід і на Татаро-Московію, і на міжусобство. Відмітила те і крулева Христина, бо свеї змушені були замиритися із царем після отого твого вчинку,— захвалював воєвода Сірка.— Повір мені, коли не нині, то невбарі оця розмова тобі пригодиться, бо казав я тобі лише щиру правду, навіть не дозволену мені, яко воєводі його світлості круля,— закруглявся, нарешті, Собеський, зітхнувши і явно стомившись.— А синечки твої, як ти нині мав змогу ще раз пересвідчитися,— поміняв нарешті розмову воєвода,— вишколені, вродою заздрісно очарівливі і будуть, маю надію, як і ти, пам'ятати, що борг я тобі сплатив чесно, щедро і щиро, даруй за нескромність.

І у післябесідному вічному безсонні, і при родинному прощанні із воєводою Собеським на світанку у Замості, і в зворотній путі від Кремінця до Кальника Сірка — в супроводі уже п'ятьох вершників — не полишали допізньонічні розмови-бесіди, намагання воєводи налякати співрозмовника нелюдяністю царя і бояр, заманити його у єдиновихідну тепер спілку України з Польще-Литвою, хоч Сірко при тому згадував захланність і Польщі, яка доходила війн вже й за московський трон, використовуючи отих же лже-дмитріїв.

Трясучись і гойдаючись у сідлі-кульбаці та оглядаючи зачаровані поосінні довколи зі сніжинками у затінках, льодинками на річках, забереженнями-попідбережними кригами, Сірко думав і про те, що Ян Собеський у розмові-беседі так був певний у його бажанні стати гетьманом, що марно було переконувати його у протилежному. Протилежне було чужим охвореному чільством і пануванням воєводі, було невірогідним і незбагненним, навіть ненормальним — при непересічному і далекоглядному його розумові. Думав Сірко і над воєводиним застереженням, що відмова від гетьманства буде його помилкою, і бачив у тому якусь долю істини, але чи ж міг він у дійсності стати тепер гетьманом, коли б навіть хотів? Напевне, таки міг би, коли б бажав, хоч і здивував би усю старшину, бо ще й досі ходило за ним тінню дитинно-давнє прізвисько «байстрюк»...

— Не шкодуєте, хлопці, що забрав вас у невідоме із воєводиної розкоші та пишності?

— Не шкодуємо, тату! — відказав за обох Петро.— Адже не забули, що єсмо козаки і не розкіш та пишність — наша доля, а оборона краю рідного і людності. Наш навчитель, пан Марко, щоднини нам те нагадував, прикладом ставив вас та ляхів, що боронять своє, хоч і не подобається нам їхнє бахвальство та чванство.

— Подякували ж належно за вишкіл?

— І від себе, і від вас із паном Гнатом подякували, коли ви були на тих нескінченних розмовах із паном воєводою.

Сірко невпоміт розглядав синів і був задоволений, бо й неговірливі, і вже видорослілі, і кміт мають та вправність неабияку. Випочилі коні ішли легко, а під синами навіть грайливо зривалися вскач, іржали чи, прищуливши вуха, грозили вкусити вершників.

Порушив Сіркові заплутані роздуми Петро, їдучи злівобіч. Порушив якось знічев'я, між іншим, заговоривши про нещасного мальця — татарчука Якуба Чемериса, якого розвідці-ієзуїти якось викрали із мурзиного намету десь під Кам'янцем у таборі Ямгурчі по намові, напевне, самого пана Яна Собеського і привезли його до воєводиного палацу у Варшаві.

Сірко, думаючи своє, спершу слухав, не звертаючи особливої уваги, пропускаючи сказане мимо свідомості, але раптом схопився. Сповіщення про викрадення малюка в мурзи його як стрілою пройняло, мов зненаць ударило, вибивши зі свідомості усе інше. І не тому, що, «завдяки альтруїзму пана воєводи, в Якуба тепер є ще й прийомний брат Мартин Альтамонте, француз, що вдало студіює малярство».

— Якубко? То він не Якубко! Отакий світлий — і татарин?!— завудилив Сірко Велеса, що від несподіванки затупцював на місці.

— Чому ж ви не сказали мені того у Кремінці? — насупив він брови.— В Кремінці чого про це мовчали?

— Про Якубка? Татарчука?! Де ж ми знали, батьку, що вас може цікавити отой малий мурзак-покруч? Мізерія він для вас, отакого привідці! — виправдовувався в спантеличі Петро, також приспинившись,— Та Якубко сам розказав про себе нам із Ромком, хвалячись, а може, видумавши.

— А пригадуєш, Петре, слова пана Марка, що нам слід його доглядати? — обізвався Роман розгадливо.