Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пам'ятаю, але що з того? І що, тату, сталося? — побачив він гнів у Сіркових очах.

— Як те сталося із хлопцем? — спитав із притиском Сірко.

— Хвалився, що хоч наш батько — великий козацький отаман, але й він — син не меншого татарського мурзи Нечаха, а мати в нього і багатша, і ліпша навіть за саму пані Марію.

— Нечаха?! — спинив Сірко Велеса, пополотнівши.

— Та що сталося з вами, тату?.. Чим ми вас прогнівили? — спитав здивовано, стримавши коня, Роман.— Чим ми прошпетилися перед вами?

— Брат він двоюрідний вам!— ледь видихнув Сірко, переймаючись і образою на воєводу, і жалем до малюка та його матері, а своєї любої зведениці Настки. То було воєводине ошуканство, шулерство, підступність. Сірко лише згодом утямив, що воєвода навмисне утаємничив все те, тримаючи хлопця як предмет шантажу в будучині.

— Наш брат? — спантеличено закрутилися сини на своїх скакунах-конях, різко завудилюючи їх.— Як те може бути, батьку?! — спитали разом.

— Його мати — мені рідна сестра по дідуні Дмитрові, взята в ясир кільканадцять літ тому...

Три вершники-супровідці, які їхали услід, не розуміючи причини раптової зупинки, також приспинилися. Але Сірко ошаліло заострожив Велеса, і той, зірвавшись з місця, із усіх ніг понісся вперед, скіском великого ока обурливо оглядаючись на вершника. Переглянувшись між собою, подалися йому вслід і всі інші, кожний по-своєму відгадуючи причину отаманової вихопи...

Що ближче під'їздили вершники до Вінниччини, то відчутніше спадали морозці, а вдень навіть підтавала земля, коли показувалося низьке сонце. Кавалькада попутно відвідала кілька сотенних реґементів, перевіривши бекетну варту і чатівників. І Сірко приходив до розуміння того, що він на перепутті, що, врешті, із гетьманом Юрієм йому не по путі, що січовики на постоях в розгубі, а сотники і отамани їхні в спантеличі, хоч, правда, належно готові до зимівлі. Сірко відчував свою Вину і перед запорожцями, і перед поспольством та старшинами, бо підтримкою дій гетьмана допоміг розколоти Гетьманщину навпіл, а поїздкою за синами до Собеського пристав ніби у його табір, був ніби причетний до Слободищенського трактату...

В Кальнику і Вінниці не було снігу і стояла наче осіння погода, хоч і з колючими вітерцями. Тут, як зрозумів Сірко, чекали на нього. Навіть однорукий Оксен Спичак, не кажучи вже про Василя Татищу могилівського, що ждав Сірка у замку «для вияснення становиська», дивився на нього розгадливо, очікуючи пояснення...

Вирішили ситуацію Сірка дві наглі новини, одна — стумна і невідворотна, друга — радісна. Першу привіз йому брат Нестор із Капулівки про те, що дуже слабий, геть хворий після ясиру і уже навіть висповіданий батько просить його приїхати невідкладно, щоб побачитись перед смертю. Друга була в листі, пересланому через січову канцелярію від дружини Софії із Артемівки, в якому писалося таке:

2.

До весілля часу в Сірка лишалося мало, але й побачення з батьком не міг відкладати, мусив негайно вирішувати, куди спершу їхати. Смута за батьком геть заступила і затінила весільну радість доньок, щоправда й сприяла, не вдаючись до роз'яснень, порвати з гетьманом Юрієм всякі стосунки з вагомих немовби причин.

Отож в другодень Сірко спішно відпровадив у Артемівку в супроводі двох вершників із щедрими весільними подарунками-вінами сотника Гната Турлюна, а сам, з'їздивши до гетьмана в Брацлав та передавши за його згодою всі регіменти Васюрі Варениці, із джурою Архипом Равою, братом Нестором та синами спішно виїхав у Великий Луг і Капулівку, переказавши через Гната вітання Лайзі та малому її синові Яцю, уклін Гудимові, Дані, Пуру, Шамо, їхнім жінкам і дітям, ґратулювання підсусідкам, запевняючи всіх, що, незважаючи на становисько, він якось навідається із синами додому...

Що далі спішно їхали на полудень вершники, то відчутніше теплішало і чарівною, ніби осінньою, ставала погода. Часом в степу стояла така тиша, що і подзвони вітерцю у примерзлих високих травостоях та в кінському скачі були чутні вершникам. То там то сям в ярах і байраках чи по заплавних левадах Задніпров'я звіддалік маячили пагорби посивілих згуртованих дерев, ніби розцвічених лискучим ряхтом у павутиння бабиного літа, що при появі сонця вигравало перлами відсвітів. Вершників, а особливо Петра та Романа, чарували і обвішані та обсіяні туманцями далечіні крайнеба, і обрійні прути борів, і самі обрії, яких вони у Варшаві не бачили. А вже коло самих Запорогів, крім острашливих грюкоту і гримоту, почали їм зустрічатися досі ще не обпалолисті гаї та пущі, темно-зелено-смарагдові острівці соснини, вільх, верб, зовсім руті та аж соковито-шелестливі трави — утіха для коней і перепочинок для вершників.

Низьке і ніби вичахле сонце, мов соромлячись, ховалося за темну караванну паплому-ширму хмарищ, за густу їх похмурість, а крикливі зграї птаства носилися над степом неспокійно і мовби вичікувально.

Календарна пора осені уже давно скінчилася. В Кремінці впав сніг, крига скувала Вілію, а тут цього року осінь, на втіху пташиним зграям, деревам, водам та травам, як і вершникам, не хотіла здаватися суворій зимі, яка десь на північному сході міцно прив'язалась у забарі...

Всяка пора року по-своєму чарівна, але ця для Петра і Романа була казкою, бо їхали вони до заповітної легендарної Січі козацької, і хворий дід не міг так турбувати їх, як попутні безмежні навколи і громообвали чутних уже порогів. Вони кипіли десь осторонь не водою, а кров'ю у їхніх грудях, аж лякаючи уяву. Знали-бо, зближаються з краєм, де тече вічна ріка життя — Дніпро, плещучись об круті береги свої, як об тисячоліття...

3.

Поки Польща урочисто відзначала в королівському палаці під Варшавою підписаний у Сливі вічний мир із Швецією, розв'язавши собі руки для війни з Московією, Кримом і Портою, а понад тисяча білгородських козацьких родин справляли в новому, ними збудованому міському соборі Покрови поминки по своїх ватажках — Кизимові, Кизименкові, Скидану і Остряниці (останній послав їх сюди); поки гетьман Юрій писав і слав ординанси-листи із Брацлава і Чигирина до лівобережних і інших полковників про поспольне і сполеченське згуртування сіром і старшинства та за батьковим і царським прикладом роздаровував сіножаті, пущі, угіддя, міста і села, над якими не був володарем, церквам, монастирям і знатним та ведучим чільцям, почавши із дядька — батькового наказного Василя Золотаренка в Батурині і Ніжині, шуряка Павла Тетері в Переяславі, Богдановича-Зарудного в Чигиринщині, Опикієнка в Стародубщині-Дебрянщині; поки хан Мухаммед-Гірей готував в Україні надійнішого за Юрія гетьмана — медведівського сотника Степана Опару і тримав його в запасі, наказавши Карач-беєві зібрати орду і напасти на Січ, а розбивши її, піти в поміч ляхам; поки в Запороги надійшли прислані Золотаренком дві гармати, кадуб пороху і інші озброєння з Ніжина; поки завершувався кінцевий розгром воєводи київського Бориса Шереметєва і його полонення під Чудновом; поки йшла тяжба в полкових судах між шуряком Хмельницького Якимом Сомком і полтавським полковником Витязенком за Воронків, Нянькове та Рогізне на річці Сулиці під Лохвицею; поки в Польщі ошляхетнювався уманський полковник Іван Лизогуб, а його брат Яків у Каневі відстоював свої володіння в Полтавщині і Чернігівщині; поки гетьман Юрій, не ввійшовши в ролю верховного реґіментаря та отримавши погрозливого листа від кошового Січі Іваненка-Величка за спай із ляхами, безсило відбивався ще й від інтриг чотирьох високих дворів, домагаючись від круля. Яна-Казимира дотримання Гадяцько-Слободищенських трактатів,— поки те все відбувалося, козацька рада в Ковельську під призвідством царського дворянина і стольника Кикіна скинула Юрія Хмельницького з гетьманства і обрала наказним Якима Сомка Переяславського, а щоб він не зазнався і не здружився із іншими, царські думні посланці одноразово обіцяли булаву та клейноди і ніжинському полковнику Золотаренкові та Іванцеві Брюхові, який брався об'єднати і Запоріжжя з усією сіромою, і старшин у новій столиці Гадячі, перекресливши заодно осоружні для царя Гадяцькі домови Виґовського з ляхами...

На землі не було рівних у підступностях московським думникам-дякам і дворянам, бо вони ніколи не спинялися в шельмуванні для вигод свого государя і ніколи не стояли за ціною, давали слово і тут же відбирали його, як свою власність.

Чи знали про це козацькі старшини? Знали, але лише в певній мірі. Знав і Сірко з оповідей та попереджень, однак менше, аніж слід би було знати. По Слободищенській домові Юрія магнати і шляхта верталися в «свої» володіння на Правобіччі, не рахуючись зі статтями трактату, а сіроми тікали у пільгову Слобожанщину і в Запороги з батьками, дітьми і дружинами, і Сірко нехотя став не вибраним, а признаним полковником-гетьманом на Запорозькій волості, домігшись від Січі варти на розширених запорозьких землях, помочі тяглом для новоселів, будувань толокою помешкань збіглим сіромам, для яких у резерві були колиби, хати і бурдюги та такі-сякі обійстя у Великому Лузі і на Лівобіччі — по Конці і Самарі.

По Слободищенській домові Юрія та «виборах» Сомка в Козельці Сірко доходив висновку, що найкраще йому за цих обставин перечекати, тим більше, що від хворого батька він не міг відлучатися, та й хлопці, пропустивши разом із ним весілля сестер, на його гадку і їхнє бажання, мусили пожити в Січі, покуштувати мамалиги, пастроми, затірки і кулеші-кандьору.

Гнат Турлюн по поверненні із весілля Сіркових доньок був посланий у Вінниччину та Брацлав і привів звідти у Запороги понад дві сотні козаків. Він же оповів Сіркові про розпач по всій волості — і Лівобічній, і Правобічній, бо підступностям сусідів не було меж. Мало того, що по Слободищенському трактату шляхта почала знову заполонювати Правобічну Україну, царські посли заманили гетьмана Юрія в Переяслав для «обговорення чотирнадцяти пунктів», виставлених схимцем цареві у подальших стосунках і співжитті з Московією, і замість обіцяних потрактовок по чотирнадцяти пунктах повели розмову про прийняття Юрієм присяги цареві в присутності стрільців і князя Трубецького, який з допомогою наказного полковника Тодося Цюцюри окопував Переяслав. Повідомив про окопування гетьманові запопадливий на ясаки місцевий протоієрей Максим, що вже був у змові із обома Юрієвими духовниками та з деякими його генеральними старшинами. Від Максима і Владикіна гетьман Юрій дізнався також, що стрільці Трубецького зі стрільцями Шереметєва захопили гетьманів Ржищів і що в нього є лише одна можливість: підписати угоди, давши згоду цареві і на підданство, і на розрив із ляхами, і на введення воєвод царя в Переяслав, Київ, Ніжин, Чернігів та Брацлавщину, що фактично позбавляло гетьмана всякої влади. По цій умові зборонялося приймати стрільців у козаки, а збіглих — у Запороги.

В розмові, ніби між іншим, Владикін купно з протоієреєм Максимом по-приятельськи нагадали Юрієві про Фролову вежу і анафему, як і про те, що по цій домові козацькі війська мають бути виведені з усіх належних Гетьманщині міст Смоленщини, Стародубщини-Дебрянщини, Західної Курянщини, Білгородщини, ба навіть деякі волосні міста мають підлягати віднині не гетьманові, а царським воєводам, як і вся Січ та Посіччя.

Сумні то були новини, надто для Сірка. Розумів-бо, це не просто початок — вершина царської гри з Гетьманщиною, потвердждення засторог Собеського і виказувань Тарасенка, як і прикре свідчення, що недавні Сіркові старання підтримати Юрія були смертельно шкідливі для всієї людності в Україні, а проголошені в соборі Переяслава проієреєм Максимом статті — ще одна певність, що навіть духівники, куплені хабарами царя і Никона, пішли в поміч московським кабельникам.

Не меншим дивом було для Сірка й те, що гетьман Юрій пішов із воєводою Шереметєвим на поляків, а Іванець Брюх, ніби на запрошення Трубецького, подався із січовиками, оголивши Кіш, у Гадяч; натомість же у Запороги прибув із п'ятьма сотнями стрільців отаман Григорій Косаґов, і новий кошовий Іван Іваненко-Величко змушений був прийняти його як «захисника від Орди», розмістивши, правда, не в Січі, а неподалік. У хворого Дмитра Прихідька від тієї новини стався напад серця, і він цілу добу не приходив до себе, особливо як почув, що тих стрільців немовби прислано на прохання Сомка замість десяти тисяч, на щастя, не приведених Ромодановським!

Відносно теплі зими не спиняли битв в Україні, загострюючи їх і між Польщею, Московією та Гетьманщиною, і між полковниками Сомком, Золотаренком та отаманом Іванцем Брюхом-Брюховецьким, яко представником «всієї сіроми»!..

З чиєїсь злої волі по селах, містах та й у самій Москві ширилася чутка-пророцтво про прихід на Московію Ваньки Каїна, який знищить і слід на землі від царства. Тим Каїном спершу малювався Іван Брюх, та невдовзі ним став напостійно іменуватися Іван Сірко. Підтверджували та радо ширили оте пророцтво і ченці.