Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сірко слухав воєводу уважно, і підігрітий тим Собеський згадав, ніби хизуючись знаннями — а таки хизуючись! — і «Чарівну ніч» Корреджо, і куперівського «Олівера Кромвеля», і «Положення в домовину» Крафта, і «Астронома» Конінка, і «Лютністку» Лейстера, і «Епітафію фельдмаршалові Спарру» Квелліна, перейшовши на особливості періоду бурхливого Ренесансу, який підніс світ, а найпаче Європу і Скандинавію, на «неосяґальносць небйос склєпеннє»...

Найцікавішими були його оповіді про земну кулю, яка, за Миколою Коперником, обертається, «яко пілка-м'яч на цеповиську», навкруг Сонця разом із іншими землями, та про Галілея, який нещодавно, після засуду на скарання його інквізицією, сказав: «А Земля пшецєж коловує!..» Оповіді були різноманітні, і Сірко, подивляючись знанням воєводи, слухав уважно і про Люблінську та Брестську унії, і про фортецю-темницю Бастилію в Парижі, де круль Людовик тримає і гноїть, як і цар у Фроловій вежі, своїх недругів.

Розповів Собеський чимало й про черкасів-козаків, яких Еріх Лясота — «амбасадор круля Рудольфа австрійського відвідав у Черкасах, у Стеблеві і на Січі», про де Боплана, «цо в описанні Украйни» згадував їх; про «пам'ятник-денник» Окольського він знав із «Ксєнжки мандрів» воїна Челебі турського, і венецьку ксєнжку Контеріні «Мандри в Персію», і «Записи про московитські страви» Герберштейна, та про черкасів-козаків Гваньїні читав. Говорив воєвода Сіркові, нагадавши полковника Андрія Одинця, і про старосту черкаського та канівського Остапа Дашкевича, про ведені при них «люстрації», і про старосту чернігівського Михая Глинського та їхні сподвижні походи з козаками на Очаків і в саме Ханство. Знав він і залоги на ординських перевозах та сакмах, аж Сірко йому в тому заздрив...

— Ти, воєводо зацний, твоя милість,— звернувся Сірко до співбесідника,— мовив про Людовикову Бастилію і Фролову вежу на Москві як про однакові заточниці-темниці, то чи православного царя ти рівняєш до абсолют а франкського?

— Не рівняю, бо цар — незрівнянно більший абсолют уже тому, що оточений боярами, які відібрали у азіатів всі їхні азіятства, а не сенаторами цивілізованими франкськими. Людовик будує вежі своїм людом, а цар Олексій — найманим, а решті вони, повір, без мала ідентичні. Коли король польський, ваш гетьман і твоя милість, доблію,— слуги держав і поспольства,— сів Собеський на свого коня,— то цар — персоніфікований Бог і деспот. Круль та гетьман дотримуються законів держави і поспольств, а цар їх видає за своїми примхами, як і Людовик. А що гірше для людності і що краще? Правда, цар — персоналіст-ієрарх, обожнений церквою, а франкський король-імператор обмежений нею, а тому йому до царя так далеко, як куцому до зайця. З цього вчини собі конклюзію-вньосек: із Польщею вам іти в дружбі, сподіваючись назвою суверенну державу в прийшлості, а чи із Московією і царем, не надіючись на неї ніколи? Ти, доблію, генерал із генералів і тираноборець, то це мусиш знати досконале! — запив воєвода сказане ковтком вина.

Розійшлися Ян Собеський і Іван Сірко по покоях на сон пізно і в доброму настрої. Балюнок у палаці ще гучав і музикою, і танцями, і гомоном, але співрозмовники обійшли його і направилися за служкою у відведені для них покої, розпрощавшись взаємними подяками за бесіду...

Сірко за коляцією невільно шукав у мові воєводи підступність, мало вірячи чи й не вірячи чутому. Вбачав він її навіть у непомірних знаннях Собеського, в його вмінні показувати себе значно вищим і знатнішим за співрозмовника, хоч і ховав він те за приятельством, що, правда, не обтяжувало Сірка анітрохи і не зачіпало, бо був байдужим до знатності чи гонору особистого, а вражала його пристрасність і небайдужа палкість воєводи до козацького стану і поспольства.

Вже в пухкому, розкішному, напахченому парфумами ліжкові, повертаючись до коляції, Сірко знову й знову морочився умінням Яна Собеського бути надзвичайно приязним, шляхетним та приятельським і родинним в захопливих розповідях про всіх і все, дивувати витримкою, яка допомагала йому не обмовитися тим, що нагадувало б сьогоднішні болючі події, які спалювали навіть на балюнку Сірка своїми рокованими поворотами.

Клопотався попутно, а скоріше підспудно, Сірко й тим, що ледь пізнавав синів, ошатнених у коштовне вбрання, подорослішалих і змужнілих, та зовсім не схожих, як на вигляд, так і в рухах, поставах, голосі та поведінці, на тих, що лишав тут. Думаючи про них, Сірко усвідомлював, як він за той, здається, невеликий відрізок часу постарів у безперервних гризотах і турботах, тратячи життя не для сім'ї, власного обійстя, дорогих батьків, що ось-ось можуть померти, а для поспольства і рідного краю.

Турбувало його тепер, яким буде життя синів на Січі чи в Артемівці, адже звикли до розкоші, достатку, до вишуканих обходжень, а козацьке життя — гризотне, часом нужденне, повне прикрощів і злигоднів. Яка їм і іншим готується будучина при наміченому вже розколі Гетьманщини, при старанні і Польщі, і Московії приєднати Україну до свого осоружного лона як не києм, то палицею. А основне, що Сірко, як чільник, чув і свою вину в чомусь не так зробленому для будучини...

І прийшло йому до пам'яті в засипанні, в завлягах-передсоннях позіхних, що і його, і синів, і навіть «схимного» гетьмана Юрія, ба й усе українське поспольство в житті веде якась надлюдська сила, якась недоля...

«І та сила не Божеська, а сатанинська, зла і недобра. Була б, може, і несмертельною, коли б ішла в одному руслі для всіх навзаєм, а то ж — у різних, розмаїтих, що несила людинові ні второпати, ні зрозуміти, ні спрямувати їх, ні вирватися з них»,— згадав Сірко побратима Богуна, осліплого і закинутого долею аж у Новгород-Сіверський до Богуна-Борсука, царевого прихвосня.

«Всьому виною найперше ляхи-дуки, ці, як мовить Собеський, цивілізовані сенатори, зі своєю підступністю, вічними катуваннями, облудствами, зрадами, свавіллями, визисками. За ними — цар і бояри, а про хана і говорити нічого,— зробив Сірко висновок, протилежний всьому сказаному вже.— Собеський щирий і шляхетний, але нужди народної не розуміє, і паче всього нашої, бо наш народ не може допустити сув'язі із ляхами, адже та сув'язь — неминучий поворіт до підданства їм. У сув'язі з нами вони підуть давніми путівцями нашого поглину, навіть у машкірній Гадяцькій домові. Їхні полки вже на Правобіччі як вдома, а що буде весною? Про загарбання мріють і бояри та цар, плануючи, напевне, на весну похід на Лівобіччя, тепер за „проханням“ наказного Сомка. Бідний гетьмане Юрію і нещасний наказний Якиме Сомку, небоже і дядьку, до чого ви дійшли зі своїми старшинами і куди йдете?» — подумав Сірко, засинаючи.

Наступного дня, довідавшись від гостя, коли той має намір від'їхати, Ян Собеський запросив його на недовге полювання і, ніби жартома, попросив у нього згоди на «парогодзінну настемпну аудієнцію», якщо Сірко не перечить. Не будучи тими пропозиціями приголомшений, гість так же жартома дав згоду «на все, що буде приємним панові воєводі і його вельможній родині». Полювання минало розважливо-приємно та щасливо, найпаче через те, що ясна пані Марисенька, цудно пєнкна панна Ядзя і малий Якубко приїхали в берлині пана бургомістра, а сини пана воєводи і доблієго гостя, як і вони самі,— вершниками на добротних конях. Розважально-виправна прогулянка-шпацірка у ліс та назад на свіжому морозному повітрі і частувальна перекуска, пропахла димком багаття, були аж романтичними.

Хворобливо небайдужого до гарних коней Сірка особливо вразили арабські скакуни під синами, подаровані воєводою ще до його приїзду сюди. Вони чарували красою, хоч і уступали козацьким в роках, у виучці залягати чи брати різні перешкоди в бігові, як Велес, Шайтан та інші козацькі коні. Темно-попелясті, з буйногривими, високо піднятими гордими головами, вони кокетно танцювали під хлопцями, казково гнучи дугами шиї.

На полюванні, в розважальних вправах молодиків за пікнічком Сірко зауважив, що його сини і з пістолів стріляють влучно та мітко, і арканами володіють на диво, і в шаблюванні вправні та тямливі, хоч обидва в сутичці з батьком були переможені, як і воєводичі. Воєвода із Сірком не вправлявся, об'явивши зарані свою поразку. І своїх синовців, і Сіркових хлопаків він переміг, а силу гостевих ударів він знав ще від визволення з полону.

Вертали додому, хоч і добренько вимореними, збудженими та вдоволеними. Пані Марися і панна Ядзя горіли рум'янцями. Малого Якубка посадили поряд із візником-фурманом, дозволивши поганяти цуг коней, і він, бідака, був на десятому небі від щастя, а Сірко бентежився, бачачи в його радощах щось до болю знайоме, так і не відгадавши, що ж власне. Отак і наблизився отой довгопам'ятний вечір, що потім протягом життя був для Сірка незабутнім...

Наливаючи в поставці вин і ятранівки, ніби настроюючи себе, Собеський неквапом розпитував Сірка про те, як живеться тепер його родині на Помежжі, у Капулівці та у Великолужжі. Воєвода навіть несподівано поцікавився Сірковою зведенкою-сестрою Настунею, яка живе у неволі ясирній, спершу дивуючи, а потім спантеличуючи і приголомшуючи гостя своєю обізнаністю. Виглядало все так, ніби Собеський був не лише воєводою польським, а й побратимом чи родаком Сірковим, який знав усе з його власного життя і буття його ближніх.

Було те неймовірним, дивним і незрозумілим Сіркові, бо в розмові проривалися такі ознаки, про які і сини його не відали. Сірко не міг повірити, що Собеський, при постійній завантаженості воєводством, справами держави, родинними і господарськими обов'язками, знаходить час жити і його родиною!..

Розпитування та скупі оповіді воєводи про хурем-веселу Настку надзвичайно насторожили Сірка, бо Ян Собеський попутно проговорився, що в Настки нещодавно народився вже чи не п'ятий малюк та що вона тепер, як наймиліша баш-ханум, у заздрісному розквіті краси і сили, незважаючи на майже щопівторарічні приноси Нечах-мурзі спадкоємців.

Сірко всього чекав від воєводи, але його знання про життя Настки уже не приголомшували, а прямо вражали отамана неймовірністю, хоч він і намагався не подати вигляду співбесідникові, пробуючи вин та наїдків чи запалюючи файку-люльку і смакуючи тютюн.

Не знав Сірко, як і реагувати, коли Собеський, як вони вже трохи випили, ситно закусили та запалили люльки-файки, перейшов у розмові на січові великолузькі і русинсько-польські справи. Воєвода ніби жив ними, як і Сірко, бачив усе Сірковими очима, ошелешуючи тим співрозмовця.

Єдине, що було все-таки чужим Сіркові у воєводі,— це дивовижно непогамовна і невтримна споконна його ненависть до царя, бояр і взагалі до московитів та непогане знання русинського говору, який, видно, він навмисне вивчав, поки вони не бачилися...

— ...Здивувало і мене осібно, і не одного із наших зацних вельмож, і навіть круля твоє дивне, нелогічне небажання стати гетьманом України, коли фортуна була на твоєму боці,— сказав Собеський, споважніло відкинувшись у м'якому кріслі-фотелі. Повіки його, що часто кліпали від короткозорості, спинилися, очі запитливо і серйозно вперлися в Сірка, погляд був виповнений чимось, ніби шкодуючи співбесідника.

— Ясний пане воєводо, що ж в тому дивного? — трохи збентежено заперечив Сірко.— Казав же і кажу, що прецінь не чую себе гідним того становиська і реґіментарства. Не маю бажання до такої високості, бо дужче вправний у шаблюванні, прагну турбуватися, в міру малих сил моїх, долею-льосом краю і люду мого більше, аніж своєю власною,— при цьому Сірко подумки допустив, що Собеський затіяв цю розмову розраховано і не лише від себе особисто.

— Шкода, шкода, гостю дорогий! Вашому тепер розпорошеному людові як ніколи потрібна тверда і вправна рука та здоровий, не зв'язаний маєтностями глузд у гетьманській булавній особі, а крім тебе та заплутаного боярами Богуна, у вас таких чільців я не бачу. Про свої сили, ти, даруй,— притишився Собеський,— певне, й сам не відаєш досконало. А покращити долю краю і люду ти значніше і таланніше зумів би з булавою і штандартами гетьмана. У вас, чільців України, є тепер лише один, найкращий з огляду на обставини шлях — іти з нами у федеральній сув'язі, як рівні з рівними, спинивши і смертовбивства, і розор краю, і розпорош люду.

— Казав же і повторюю, зацний пане воєводо, що нині жодний порядний русин не вірить і не може вірити в оте твоє «рівні з рівними»,— заперечив ожальливо Сірко.— На перешкоді стоїть ще й різність наших вір, та ще коли цар завбачливо вирішив поки що не чіпати, на наше нещастя, нашої...

— Не перечу, мілосний, наші вельможі-маґнати, клерикали і навіть ясні крулі дали вам немало приводів до того, але чого з недосконалими людинами на світі не буває, а віра вам не перешкода, якщо вона буде в рівних правах, бо ж і литвини православні жиють з нами у дружбі і спокої, і це тобі доказовість моїх слів.

— Додай, милостивий пане, жиють простолюдини-хлопи, яко раби, а ми, волелюбні козаки, жити так не можемо,— не стримався Сірко, дорікнувши собі за нестрим.— Невибрані чільці — вар'яти!