Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1.

Що й казати, обізнаний екзарх Йосип з минувшиною в рідній землі. І запитував, і відповідав на власні питання мов по писаному. Начитався, либонь, і «Пересторог», і «Треносів», і «Люстрацій» старшинських та ратушних, і компутів козацьких та гетьманських, і рішенців-вироків суддівських та прав магдебурзьких. Аж зазаздрив йому Сірко. Час від часу хрестячись, кошовий ловив на собі якісь на диво недобрі й колючі екзархові погляди, чимось схожі на ті, що ними бентежила кожного парсуна Мамая.

Храмові свята, а по-чигиринськи Медові неділі, віддавна святкуються в Україні, чи не з дохристиянських часів. Так уже повелося, що вони — найбагатші з усіх свят, бо випадають на осінь, коли збирають урожай і є достаток.

Сірків джура Архипко Рава, хоч і змужнів за це літо, олицарився та домігся вправності у вершникуванні, шаблюванні, арканенні, у стрілянні з лука і пістоля, почував себе на святі хлопчиськом і не міг натішитися видивами. Сам дивувався і інших дивував, об'їжджаючи по церковній відправі Чигирин і його околиці. Лишенько! Скільки їх є тутки, повних, мов напханих скарбами-статками, рундуків, лавок, яток, шинків, шинквасів, корчем, скільки всіляких гойдалок та ігрищ, співанок, гри троїстих музик та співу кобзарів, розцвіту розмаїтого, найвишуканішого шаття на молоді і старших — із перкалю, шовку, саєту, фелендишу, єдвабу, соґотису і камлоту, не кажучи вже про домоткане полотно, уфарблене дрібними вишивками і вистьобами, на подорожніх, прибулих бозна-звідки сюди на громадську святкову учту.

Меди в Чигирині, як завжди, заворожливі традиційною святковістю: розваг, забав, співу, пиятики та безкоштовних цілоденних обідів із просяним берчем та ячмінним пивом — у броварів чи й просто на вулицях, навіть на передцерковних майданах, влаштованих церквами, монастирями та окремими маєтними людьми для сиріт, прийшлих, калік, погорільців, музик, а біля них — і для нероб-ледарів.

Меди чарували всякого, паморочили і туземця-тубільця, і прийшлого, то як би ж не заворожили Архипа Раву розмаїттям, повнолюддям, суцільним гомоном, гамом і гулом, що лунав навіть у завулках та околах. Оті барви, танки, співи, забави, штукарства, спроби хлопців вилізти на стовпи за дарунками для дівчат ошелешували джуру своїм огромом, бо куди його рідній Вінниці було до Чигирина!

Невпізнанне навіть для Сірка, місто тріщало й репалося від гараздів, від мешканців, від ремесел та всіляких приростів. Воно розширилося за його відсутність аж за ізвори-міжгір'я, покрило не лише береги Тясмину, а й кучугури та крутосхили Камінної гори, мов ластів'яними гніздами, обліпивши її боки хатами. Забудовуючись бурдеями, хатами чи й палатами, воно розгорталося, розтягалося і розпластовувалося, хорошіло до викличності, даючи можливість кожному мешканцеві, не лінуючись, зажити добра-статку чи й маєтності, товарисько-родинного побратимства та компанійства, супряжества і сяберства. Яких лише цехів, мануфактур та братств не з'явилося тут по повторному введенню гетьманом Богданом магдебурзького права і виборах магістрату! Не перелічити їх, не запам'ятати було не лише джурі, а й великому реґіментареві Іванові Сірку. А шкіл тих — і церковних, і монастирських, і магістратських, і цехових.

Впадало у вічі, як і повсюдно,— коли не рахувати прийшлих у Чигирин січовиків,— що чоловіків було тут мало при помітній зайвині жінок і особливо дівчат. Парубки були на розхап — навіть невродлнві, калікуваті. Дівчата — мов квіти вродливі, мов ягоди стиглі, мов пави чарівні, від одного погляду яких туманієш,— плакали навіть у співах, танках і забавах. Для них меди в Чигирині цього року із приходом січовиків були даром небесним, і Сірко ловив себе на тому, що затримується тут не лише для полагодження всіляких справ військових, а й для отих дівчат, спражних до всякого козака.

А що вже вдовиці, найпаче молоді, та дівчата-переростки, сміливіші та щасливіші, святкували, то й не переказати, бо їх угамовувала присутність козацтва не лише духовно, а й тілесно при потуранні матерів. Адже сам екзарх в казаннях своїх те не осуджував, як богопротивне, а благословляв як «нагодну потребу збереження роду рідного», люструючи народжених байстрят материнськими прізвиськами. Звідти й пішли Горпиненки, Мавренки, Вівденки, Ликеренки, Марієнки, Васьченки, Софієнки, Мотренки, Одарченки, Оксаненки...

Вирувало свято Медів у Чигирині в цю неділю, кипіло, буяло, перевалювалося і переливалося через край, гучало і в місті, і поза ним, на кутках та присілках. Сірків джура, жердикуватий Архип Рава, оп'янений видовищами, на свій страх і ризик — звичайно, не без клинів пана полковника — умудрився загубитися, навмисне відставши від кошового на переповненому людом Соборо-Успенському майдані, у вирах забав та розваг, забувши і про свої обов'язки, і де він та що з ним. Вабили його і видовища та штукарі, і дівчата, хоч і горів увесь соромом. Водночас не мав сили відірвати погляд від пишної, розошатненої, геть підпилої шинкарки Вустини, яка, найнявши музик, танцювала під їхню гру, пристукуючи червоними патинками, і співала, зібравши до себе чи не все майданище, сороміцьких співанок, вихором крутячи навколо себе дебелого і заповзятого козака-нетягу:

Та козак за словом не ліз до кишені і під загальний регіт та захоплення, підморгуючи очима навколишнім дівчатам, продовжував:

Метнувши знову знадним лукавим зизом великих чорних очей на напарника, Вустина не здавалася, а ще завзятіше співала.

Козак, танцюючи, зняв із себе розшитого череса і подав його Вустині, аж навкілля ахнуло. Шинкарка, як у вогні розпалена, стала перед козаком, узявшись руками в боки, щось на ходу звеліла гравцям і зготувалася ще співати, та козак не дав їй продовжити, схопив у оберемок, затис, мов у кліщах, і при всьому людському тлумищі почав палко цілувати в уста.

Чи то вже вона була геть знесиленою, чи п'яною, але не боронилася від цілунків, а лише зойкнула під регіт натовпу і покірно повела козака в свій шинок, по путі припросливо звелівши челядникам викотити кадуб пива на громаду без кошту...

Архипко ледь і собі не подався за Вустиною і козаком, але в коло стрімголов, мов на кін, від лавок і столів Вустининих відскочили підпилі вже немолоді міщани: чоловік і жінка і, кинувши гравцям на ходу таляра, пішли в танок, співаючи, мов прив'язавши джуру до себе.

заводила, обходячи чоловіка, жінка.

Не дослухав того співу Архипко, бо раптом зі страхом згадав про свого пана полковника, якого ніде не було видно, і хоч хотів по путі ще спинитися біля потороч, які показували із дощатого високого кону різні лукаво-глузливі добрі смішки з чужої лемішки, не зміг, подався в розпачі до Шайтана, що був прив'язаний до тину і виявився самотнім, бо Велеса обік нього не було.

А Сірко, мовби утішившись загубленням джури, заострожив Велеса, тікаючи від галасливого виру і реву, і подався понад заплавою вподовж Тясми до Діброви. Баглося йому побути наодинці, в тиші, зосередитись і вивільнитись від присутніх, просто спочити від гомону і гамору. Зупинившись далеко від міста, він висів із кульбаки, зняв вуздечку із любого коня і пустив його на попас в отаву, а сам, потягнувшись, побрів у травостій і, розглянувшись навколо та впевнившись, що він тут, на щастя, один, приліг горізнак на чепрак. І хоч трави вже пахли осінню і були прим'яті, духмяна пахкість ще чарувала єство, туманячи і паморочачи голову на неспечному, привітному сонці, що обігрівало його голілице.

При забігах вітерців, що часом пробивалися крізь травостої, зі стариці до нього неслися гострі запахи куги, куширу, рогозу, ряски, очерету та крокосу, а із заплави вони приносили охмелену ромашку, дикий кріпець, нетрів батіг, уже присохлі васильки, конюшину, жовтиці, і те все було під казковим небом, яке він хтозна-коли й бачив прямо над собою велетенським, голубим, сірими хмарками полатаним. Густа, ледь прихоплена золотом осені пасмуга Діброви зобіч здавалася йому вабливою прошвою, нагадавши Мжу і її околи і вільготою, і запахами, і небом...

Обійшлося те «загублення» Архипові незвично щасливо,— навіть словом не згадав про нього пан кошовий, хоч минуло вже три доби по Медовому святі і вони спішно правляться на Брацлавщину. Архипко Рава радий тому, як дитя, бо по довгій перерві і він мандрує ближче до власного дому. «Звідти, чей же, рукою подати й до рідної Вінниці!» — втішливо думає хлопець у дорозі.

Попереду їхньої довгої і громіздкої козацької стрічки ось-ось покажуться звіддалік бекети Черкас, де вони мають зупинитися на тимчас. Кошовий у путі, як завжди, мовчазний, зосереджений і замислений. «А чого б йому клопотатися, як так подумати, коли всі його слухаються, навіть і боячись, виконують притьмом, без роздуму його накази?»

Такої вже, видно, він вдачі,— роздумує джура, міряючи очима широкі плечі пана кошового.— Ніколи не взнаєш, що він гадає собі і що йому може забагнутися кожної миті. Ось хоч би й нині: ні з того ні з сього хіба ж не він понісся, кинувши козацькі сотні, стрімголов уперед і заїхав аж у містечко Боровицю? До смерті налякав там і залоги козаків, і сотника та війта, а чого там був, не второпаєш. Не зійшовши із Велеса, поспитав те-се в чільців, наказав боровичанському сотникові Солонькові не супроводити його, звелів йому, Архипкові, як об'їхали Урочище, переміряти кроками потічки-ручаї Гречанки і Боровички, оглянув приплав та пором-переправу і, постоявши укопано на кручі, понісся мов опечений доганяти сотні, та так, що Архипко не міг його і наздогнати своїм метким Шайтаном...

Черкаси зустрічали січові потуги звіддалік, аж із степу, розкрученими на вітрі млиновими крилами по Горі над Митницею, при наближенні — ґвалтами собак і оравами крикливої дітвори, меканням черед та отар, які вертали із пасовиськ, а насамкінець — козацьким, учтом на чолі із самим полковником Андрієм Одинцем і його свитою, людськими вервечками пообіруч Чигиринського шляху, новими білими хатами, поставленими рівно, як по шнурові, при шляхах-дорогах. Було навіть тріскотливе паління із мушкетів, були сальви гармати із фортеці-замку в замур'ї і музика дзвонів спершу з монастирської, а потім соборної та інших церков.

Сірко не міг пізнати навіть околиць міста, які він бачив колись у пекельному пожежищі, відступаючи із-під Кумейок та Мошен на Боровицю при гетьманові Павлюкові-Буту. Не міг пізнати, бо розрослися вони, хоч і не так, як Чигирин, але задосить у порівнянні з іншими містами. Розбудувалися гінко навіть у Постеп'ї та Підліссі-Діброві, повторюючи собою оту чигиринську, хоч і менш людну, околицю.

Об'їжджаючи другого дня із Одинцем і його сотником Низ-Митницю, Гору-Хрещатик від колишнього домініканського монастиря, побудованого Миколою Потоцьким, і до Діброви рівними, як нап'яті струни, вулицями, Сірко, слухаючи оповіді Одинця, який знав, здавалося, все про це місто — колиску козацьку, згадував вітчима Корнія Слимаченка і диву давався, що з його розповідей він багато чого пам'ятав саме таким, як тепер бачив...

Затрималися вершники у дворищі наново відбудованого нагірного замку-фортеці, обнесеного муром, який перісто рябів свіжозакладеними пробоїнами, чорними отворами-бійницями. Та хвалився полковник Одинець не фортецею, а свіжозбудованим на двох товстелезних стовпах-слупах мостом через Хрещатий Яр, по якому навмисне проїхав верхи із гостем і його супровідцем до палацу.

— Побувало тут гетьманів і до Байди, і по Байді,— говорив він хвалькувато, водячи гостя по палацу.— Започав оце все ще князь Дмитро, а добудовували, мурували та ширили і старости, і гетьмани: Богдан Ружинський, Іван Підкова, Лукіян Черницький, Самійло Зборовський, Михайло та Кирик Ружинські, Захар Кулага, Богдан Макошинський, Лукіян Черницький-молодший, Войтех Чоповицький, Кшиштоф Косинський, Григор Лобода, Федір Полувус, Матвій Шаула, Мусій Кремпський, Кшиштоф Ничковський, Гнат Василевич, Тихін Байбуза, Антін Шаховський, Самійло Кішка, Гаврило Крутневич; Івани: Куцкович та Косий; Григори: Ізопович, Зборовський, Олевченко; Каленик Андрієвський і Григорій Тискиневич, Петро Сагайдачний, Дмитро Барабаш, Яцько Бородавка, Олефір Голуб та Михайло Дорошенко, не кажу вже про решту, яких, сливе, твоя милість особисто знає: і Кулагу, і Федоровича-Трясила, і Гуню, і Бута-Павлюка, і Сулиму — куди вправніших за мене, грішного,— передихнув Одинець.— Недарма ж черкасами увесь люд наш іменується при дворах!..

Більше за всіх черкаський полковник розхвалював Дмитра Вишневецького, Підкову, Лободу, Кішку та Кулагу-Петражицького — і за будівлі, і за рівні вулиці, і за насадження дерев та Діброви, і за цехи та магдебурзьке право, і за всілякі люстрації. Митниця, Старий базар, Перевіз, Поділ і Новий базар під Василихою, Гуляй-городок в яру під Дібровою не сходили із його вуст.

— В цьому ж палаці Тарас Трясило — може, чув? — готувався із Сулимою в напад на золоту ровту Конецпольського під Переяславом,— говорив він так, ніби й сам був при тому,— Бог не підтримав у подальших сукцесах Тараса Федоровича-Трясила, і він у лютому осліпі розбратався, як, мабуть; знаєш, із лицарем Кривоносом.

— Тут же і славний твій навчитель Іван Сулима після кодацької зради пробув ніч під ув'язненням-арештом по дорозі до Польщі, на страту. Тут і Павлюк-Бут отримав підкріплення, ідучи в Мошни на ляхів, уже не кажучи, що й сам Хмельницький не однораз бував тут, розсилаючи свої універсали і перед погромом ляхів у Гороховій Діброві, і під Корсунем, а в останні дні і пан Виґовський навідувався,— не знав Одинець, як і назвати останнього гетьмана.