Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Буду і я відвертим, аманате: вже шкодую, що дав тобі слово і пообіцяв відпустити тебе, але, слава Богу, ти поки що хоч говориш, не з того глаголу почавши, та добре знаєш, що ми, запорожці, нікому не піддані, гетьманів вибираємо, вдалих чи невдалих, підлягаємо їм і коримося тільки тоді, коли того хочемо і багнемо...

— Оце ж і є ваше найбільше лихо,— не втримався воєвода, перебивши Сірка.

— Коли того хочемо і багнемо? — повторив Сірко з притиском.— Вам, лупіжцям, що до того? Хто ви і що для нас, коли ми самі по собі поспольство, а ви — самі по собі? І Будь чемним, воєводо, не глумися, бо ми нікому не підлеглі, по-перше, а по-друге, зрадивши своєму кровному людові, ти зрадиш отак же і московському, уже зрадив, бо не бився на смерть із ординцями, а здався їм у полон, порушивши присягу цареві,— аж налякала дорікниця воєводу, бо в ній був дійсно привід до гніву царя і, може, навіть його кари.— А ще хочу тебе запитати, чому ти дозволяєш собі говорити зі мною від імені царя, клятвопорушнику? — піймав Сірко страх в очах воєводи.

— Говорив з тобою про те, що думав, у вас же звичай не таїтися із щирим, бо воно не карне. І зрадником мене не називай, бо ще батько мій служив цареві.

— Не карне для своїх людей, а не для чужинців і ворогів наших,— не визнавав Сірко оправди боярина.

— Дозволю собі ще сказати по щирості і відверто: на мій і царський розсуд, ви не поспольство, як мовиш, а самочиннна череда чи отара, в якій усякий кулик — панок і отаман на тимчас, і хоч би був він здольний щось корисне зробити поспольству, то не встигає, бо при бажанні будь-якого горланя і гультіпаки він не отаман. А самодержець всієї Русії тим і моцний, що незмінний, то й творить добро ойчизні.

— Щодо всієї Русії, воєводо, то теля ще в череві, а ти вже стоїш із довбнею, щоб його убити. А що ви сліпо слухаєтеся самодержця, то що ж у рабському вашому послушенстві людського? Адже рабство протирічить заповідям Божим, за якими всі людини є рівні на землі. Яке ж то добро ойчизні, коли воно анцихристове, добуте грабуванням, острожними загарбами та нацьковами інородців на міжусобства?

— Ми — держава, отамане, яка шириться і росте, а цим усе виправдується. Ми і невірних поган притуляємо, охрещуємо і оббратовуємо, творячи Божу волю.

— Божу?! То для тебе, шубравцю, полонення народів є Божа воля? Воно — порядок і лад?

Сіркові Шереметєв здавався пришельцем із іншого світу, з іншим баченням речей, з особливим правом і дозволом на все. Он як обертається: Московія — держава, якій в ім'я ширення її просторів усе дозволено?

— Тебе, воєоводо-перекинчику, мені навіть слухати спокійно несила. З твоїх слів, є лише один праведний люд на землі — московський, лише одні в Бозі пастирі на чолі з самочинним царем і Никоном, лише одна церква — ваша, рівна небесній,— заокругляв Сірко бояринову мову.— Їдь, воєводо, не з Богом, бо з ним тобі не по путі, а з бісом до свого опікуна і повелителя-царя. Відпровадять тебе мої козаки аж до князя Хованського в Ко-Луги, але знай: поки живий буду — Київ твоїм осереддям, хоч би як ти того хотів, не буде, бо належить із корінням козацтву, а не твоїм боярам, цареві і патріархові. Вони для нього — приший кобилі хвіст. А на твою викличну й зверхню похабність відповім тобі, крім охоронного козацького рундового супроводу, ще й прощенням лицарським твоїх ґвалтів над митрополитами і архімандритами. І не тому, затям собі, що ти налякав мене погрозами, а по наших поконах козацьких. Милостей від тебе я не чекав і не чекаю, бо ти їх не відаєш, нещасний. Не цікавить мене і твоя проноза стати боярином при цареві, бо вона мені ганьбно-огидна. Огидна мені і твоя нагла вимога вернути тобі, як ти називаєш, прозрілих смердів-московитів, бо вони людини, а не речі, щоб їх без їх згоди можна було б комусь передавати.

Сірко, не попрощавшись, вийшов із хати.

— Ми ще зустрінемось, Бог дасть,— кинув йому вслід Щереметєв, також підвівшись і постукавши патерицею-посохом у діл.— Ти ще пошкодуєш, що був зі мною непоштивим,— апелював він до мовчазних господарів.— А таки так, буду просити царя розділити Гетьманщину навпіл, а відтак вибити спільно з ляхами вас, лотри, по обидва боки Дніпра-ріки дощенту,— направився він до дверей, які заступив козак, що мав його супроводити.

— Ти, воєводо, щось дуже розійшовся,— звернувся до нього козак.— Маю вказівку отамана правити тебе як аманата, то можу і прикінчити в путі в разі неповаги до нас, козаків. Коні вже впряжені в сани, то милості прощу. Коли ж захочеш у князя Хованського завдати нам шкоди, то ми викажемо, що ти зрадив цареві і тому приправлений нами як арештований і ув'язнений сановник для скарання,— поступився козак з порога, щоб дати воєводі врешті можливість вийти з хати...

5.

Надворі тихо сипався густий і лапатий сніг, і Сірко, пошкодувавши, що витратив стільки часу на розмови з воєводою, дав наказ сотні козаків зніматися із полоненими ординцями з місця і спішно правитися на розвилок Самарської сакми.

Того ж дня, але вже пізньої ночі, загін досяг розвилка в голому полі під таким густим снігом, що козакам вершникам не було видно навіть своїх товаришів, а батовим-валковим — передніх саней. Отож і козаки, і пов'язані бранці-ординці купчилися хто де і влягалися на ніч прямо на пухкий сніг. За якусь годину все спало, і лише варта пантрувала з боку Слобожанщини сакму. Невбарі і батови, і коні, і козаки та полонені ординці були густо накриті снігом. Сірко, викушкуючись раз по раз із-під вовчуги-бурки обік Велеса, і тішився, що вони прикриті так старанно та замасковано, і печалився, бо ординці могли обійти засідку, скориставшись снігопадом та тихою теплою погодою.

Під ранок змінилася варта на сакмі, та про людоловів не принесла вістей, і Сірко чув себе вже мало не злочинцем, проклинаючи в душі воєводу, що затримав його під Валками. Розвидень врешті спинив той пеленастий сніг і посилив морозець східним, аж колючим вітерцем, і він наказав козакам горнути попонами сніжні вали і обносити себе ними з боку Слобожанщини. За його наказом працювали і полонені ординці майже до обіду. Якщо козацькі коні були вкладені за оті вали, то ординських бахманів, покритих сніжком, довелося Сіркові направити з кількома батовами в Томаківсько-Буцьку Січ, щоб не розмаскували засідки.

Під вечір чекання людоловів зовсім розчарувало вже Сірка. А снігу все підсипало і підсипало, то спокійніше, то завійніше, уже, правда, не м'якого і пухнастого, а сипучого і колючого. Щоб чимось зайняти козаків у безділлі, Сірко наказав їм різати ятаганами сніг, насипати його на попони і носити на валки. З настанням ночі посилився сіверець, і вали стали захистом і для козацтва та ординців, і для коней. Непоява орди пантеличила Сірка і переконувала, що людолови обійшли засідку, лишивши засаду з носом. Не принесли і вечір та ніч жодних ознак ясиру, і Сірко вже не знав, що й робити, в безнадії.

Та не обманувся він у сподіваннях і передчуттях. Ординці дійсно здогадувалися, що на них готується засідка, і навмисне, пересидівши дві доби в байраці, рушили додому таки Муравською сакмою. Отам третього дня, нюшкуючи слідів, які замів сніг, ясирик і попався Сірковому загонові, як у саку. Справжнього бою не було: чатові пообіч шляху пропустили людоловів аж до спуску вниз, тут козацька сотня обскакала їх вмент, і валочка ординців з ясиром, поклажами на санях і худобою зарепетувала, що здається на милість. Роззброєні ординці зізналися, що вони — тіуни Нечах-мурзи, а їхній булук із Рустем-агою був змушений іти в похід за вимогою Сефер-Казі, Бекташ-мурзи та Давлег-паші і у виправі захопив лише ніщицю людей, скарбу та худоби для годиться. За наказом Сірка, людоловів було нагодовано і відведено у сніжну засіку до їхніх побратимів із-під Валок.

В наступну північ на роздорожний бивак до Сірка прибула сотня січовиків у супроводі тих, що відводили полонених, і Сірко під ранок відпровадив частину їх назад з усіма полоненими людоловами, розмістивши решту до ранку пообіруч сакми в сніжних засіках, не залишивши жодного сліду до засік від шляху, на якому вже були заметені сніжком сліди попереднього ясиру. Той рясний снігопад, що то затихав, то посилювався, був щастям для козаків, бо замітав сліди по узбіччях і підсипав сніжні засіки все вище й вище.

Згадуючи в клопотах воєводу Шереметєва, Сірко не забував і за Настку, батька, Нечах-мурзу, про що згадав у розмові Рустем-ага. Відгадкою були слова Нестора про те, що візир зачастив до Нечаха із-за Настки, ця ж причина пояснювала Сіркові і відпущення візиром на осликові свого бранця-пастуха Стохати в Капулівку.

З приходом сотні січовиків із Коша Сірко на кілька поприщ посунув засіки на узбочинах сакми в бік Валок і Змієва. Це виявилося настільки вдалим та вчасним, що він і сам потім дивувався, як і його козаки. Передбачливий задум виправдався уже другого дня: серед мертвої тиші почувся спершу галопний несамовитий гін вершників здаля, потім скрип снігу на паланковім шляху, і нарешті в присмерках показалися людолови.

Ті, що сиділи в засідці, здогадалися: татари вирвалися з рук якогось із козацьких загонів і навіть не допускають, простуючи за ледь помітними слідами своїх попередників, засідки. Та, не дивлячись на те, що козаки заздалегідь були зготованими зустріти ординців, без бою зупинити їх не вдалося, бо необтяжені людолови, попавши в пастку, вирішили прориватися, і на сакмі зчинився справжній бій, хоч і нерівний. Помогли козацькі самопали, яких не мали ординці, та град стріл із засідок, що поцілили майже половину булука по відмові здатися на милість і тим змусили агу-тіуна відмовитися від супротиву.

Серед роззброєних втікачів, на радість козакам і їх отаманові, виявився сам великий ханський спахія Давлет-паша, син мурзи і колишньої ясирниці-булгарки. Зсаджений із коня при запасному скакунові, він признався, що в поході ненависного Сіркові Нечах-мурзи немає, що Нечах-мурза прогнівив тим і його, Давлет-пашу, і візира Сефер-Казі-бея, і самого сонцеликого хана Магомет-Гірея, не пішовши з ними в похід і порушивши тим священну заповідь Аллаха. В розмові один на один, почувши Сіркові прокльони Нечах-мурзі, Давлет-паша дав зрозуміти отаманові, що і він, і візир, і навіть хан при певних умовах могли б посприяти Сіркові і віддати до його рук ненависного йому шуряка, що підтвердило Сіркові переконання про загрозу Нечах-мурзі від візира, а відтак і загрозу сестрі-зведениці Настці...

Удачливим виявився Сірків, як називали його козаки, сак, хоч до повернення основних козацьких загонів в нього ловилися лише групки людоловів, які із боями вислизали то в одному, то в другому місці із козацьких полонів. Від отих групок Сірко знав, що робиться з його загонами, йому була незрозумілою лише поведінка Іванця Брюха, що відпустив цілий булук людоловів, правда, без ясирників, не відаючи про Сіркову засідку.

За тиждень, завдяки Сірковим хитрощам, було спіймано більше сотні розпорошених ординців, аж поки в день великомучениці Онисії не повернулися воднораз обидва запорозькі загони із основною масою захоплених ними людоловів. Було радості та втіхи, хоч козаки приправили в санях і кількох забитих січовиків. Та із радістю Васюра Варениця приніс Сіркові і чорну печаль: в бою під Мерефою був поранений його син Петро, ледь не задушений арканом Роман і на смерть забитий при супроводі у присілку Атемівці Артем Нелюб, побратим і управитель Сіркового господарства.

Самого фільварку ординцям, хоч і мали вказівку Сефер-Казі-бея, не вдалося спалити, але пограбувати його встигли, як і решту поселень по Мжі. Дізнався Сірко від Васюри Варениці, що в його доньок при наскоку ординців відбувалося весілля, його зяті-мереф'яни по бойовищу живі й здорові, дружина Софія і Сабрі Берлад з родиною були поясирені, але Варениця із Петром і Романом та козаками звільнили їх і відпровадили з майном, добрами, худобою та кіньми при сотні Гната Турлюна додому...

Невесело було Сіркові від тої вістки, але й тішився, бо врятував родину і обійстя, сотні слобожан від ясирів, бо вдалося захопити майже всіх людоловів, як вияснив тепер по повороті загонів. Неясним лишалося, чому Брюх відпустив булук людоловів, а тепер категорично заперечує, як і те, що лише в його загоні були сани з баулами майна, що належало забитим ясирникам, на яке ніхто із звільнених не зголосився.

Знімалися з бивака неспіхом, хоч і міцніли морози. Попереду відпровадили за наказом Сірка ординські коні з пашнею у саквах, услід їм повели полонених, а в хвості пішли й загони. Сірко планував у Січі звести Іванця Брюха і Бекташ-мурзу, але Іванець навмисне відстав, і Сірко зрозумів, що той взяв із Бекташ-мурзи викуп і боїться, що мурза в тому зізнається.