Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перебуваючи у якомусь захваті і ніби збавляючись від своїх обізнаностей, які прямо розпирали його на заздрість Сіркові, Одинець не говорив, а сипав такими відомостями про велич Черкас у спротивах поневолювачам, про які його гість і.не здогадувався, та було від них і оповідачеві, і слухачеві тільки боляче, бо кінчалися вони ніби й лицарством, але смертельним для цілих поколінь.

— Не кажу вже тобі, ватаже, про славного боярського сина Івана Підкову. Він молдаванин, Сап'ягою писався змалку, а народився і виріс на Брацлавщині над Бугом, ближче до Уманщини. Трохи вишколювався, але як спалили ординці Брацлав і взяли там ясир, то в полоні опинилися батьки хлопця та люба наречена. Поклявшись помститися за рідних і наречену, він прибився до козаків-черкасців і пристав у їхні загони. Отут неподалік тоді,— показав він рукою вгору по Дніпру,— у Василисі, була найперша козацька Січ (засіка, заслона), а по всьому березі Дніпра, отуди, на полудень,— вежові бекети,— тикав він пугою в пониззя...

Сірко скрушно зітхав у подиві, аж очі вирячував на співбесідника, слухаючи про далеке минуле, відсвіжене його пам'яттю.

— За те, що міг зупинити берлин, запряжений шестериком, ламав таляри в пучках і підкови в одній руці, козаки прозвали Іванця Підковою. В мене є його патретик-парсуна,— хвалився Одинець,— вигляд халявний, як і в тебе оце, з довгими та пишними вусами, що ті крила врозліт, з копинястим чубом, з горбатим носом. А силищу мав, чувати, таку, як і ти ото, кажуть... У Василисі Підкова запізнався і побратався на крові з черкасами Яковом Шаулою, Гнатом Силою, Северином Наливайком, Дмитром Бутом та Самійлом Кішкою, а тим уже і з рядовим козацтвом. У визвольних походах на ординців вони ходили не однораз у Кафу і Очаків; Підкова водив своїх побратимів, уже ставши отаманом, і у Ясси, в боях звільнив усю Молдову, в якій став на прохання поспольства господарем. Бувши там із покійним Тимошем Хмелем, ти, напевне, про те чув,— ніби перепросився Одинець.— Домовник і спільник султана — король Баторій звелів Підкові, яко підданому, вийти з Молдови, а за відмову послав рейтарів на його козаків із брацлавським воєводою Янушем Збаразьким. У перемовах той підступно заманив лицаря, схопив його, оланцював і закував у диби та перевіз у підземелля до Львова. Катували, царство душі його,— зітхнув Одинець,— і тортурували в присутності короля, якому султан за страту дав п'ятдесят биків, чотири кадуби вина і два маринованих цитрин та арабського скакуна,— спинився, ніби щось призабувши, Одинець. — «Я вмираю за люд наш і батьківщину!» — гукав лицар перед стратою в останньому слові до присутніх, між якими були прощеними Яків Шах, Самійло Кішка та інші, що продовжили його священні битви за волю краю і люду,— перехрестився полковник святебно.

Розповідей про Черкаси і черкасців годі було переслухати. Одинець те все ніби сам бачив, так уміло оповідав. Він був перейнятий і життям міста, і турботами про поспольство, як рідко хто дотепер на Сірковій путі. Отож перейшов до розхвалювання Кшиштофа Косинського, коли вони під'їхали під тиху Діброву, що буяла осінньою міддю посаджених Кулагою дубків.

— Отут відбулася наша перша смертельна битва за волю із ляхами невбарі по смерті Баторія, за Сиґізмунда Вази в 7101 році від сотворіння світу, і в ній наклав головою після вивільнення не лише Черкас, Канева, іних міст, а й Києва Кшиштоф Косинський. На його честь цей обшир міста, оця його білостінна церква, цвинтар при ній, де він був похований, і вулиця та отой майдан іменуються відтоді Косинськими, межуючи із вірменськими рядами, шинками і торговими ятками Казбетовими. Було те давно, ще як цвітнем рік починався, а бач, живе в людові несмертно! — тішився полковник, як хлопчак.— Було тут всього: і якийсь Стрийковський писав про Черкаси у «Кроніках», і ординські баскаки сиділи тут, вигнані в Синьоводську битву, і двотижневу облогу хана Сайдет-Гірея Черкаси одні у всім краї витримали, не здавшись аґарянам, і литовського старосту Тишкевича вигнали, і сотні нападів витримали. Отам, на Бешті-Горі, є руйнища фортеці, ще князем Святославом Ігоровичем зведеної, кажуть. Її сто разів палили і відбудовували знову. Жив тут, як я ще був підлітком, дід Чигир, як світ давній, так він запевняв мене, що його прадід знав своїх родаків, воїв Чигирів, дід яких ще за князя Святослава був засновником і цієї фортеці, і тієї, що в Чигирині на Тясмі...

— То скільки ж літ оцьому замкові? — запалився оповіддю і Сірко.

— Достеменно того не відаю, але, думаю, за кількасот буде,— розвів руками полковник Одинець.

— Черкаси і започалися із замку?

— Пуповина, думаю, була у Василисі, а місто почалося із Замкової гори. Є тут гармаш і коваль, геть літній уже Давид Ворона, так його рід навіть мушкети вміє кувати, а Гора і Яр Хрещатий ще із хрещення Русі, кажуть діди, називаються так. Був цього літа в Києві, то бачив у Антона Ждановича малюнки святих пагорбів і інших місць, які він купив у якогось маляра, Абрагамом Вестерфельдом нібито прозивається. А наші парсунники повтікали із Києва в Московщину, бо там платня велика і братовбивства немає поки що. Де тих, кажуть, тепер черкасів немає тільки! Преподобний Діонісій повідав мені, що одних назв із осідками їхніми більше ста вже повсюди...

Верталися надвечір до замку, в якому на тимчас оселився Сірків реґімент, у розмовах та розглядинах. З оповідей Одинця перед Сірком мов живі стояли достойники, зводилися один поперед одного велетнями.

— Он скільки поклали їх, а що добуто нашому поспольству? — ніби вирвав Одинець у Сірка думку.— Отож-то й воно, ватаже!.. Таке братовбивство! І слава Богу, що ти трохи впорався з ним на днесь. Пишуть же і далі ієзуїти, як покійний війт полтавський Семен Горбань цареві лживі крамолки на чільців своїх і на мене дряпав. А навіщо? Об'являють, хоч тепер і обережно, себе гетьманами на радість ворожих достойників... А твої вчинки в поміч Юрієві всі тверезі чільці нині одобрюють, хоч він гетьман і не який там, а все ж спадковий і по покону та по закону визначений, бачився з ним у Києві, то дитя дитям, та й годі! Та й покійний батько його, як повернув із-під Замостя наші потуги по повному розгромі польських армад, не був уже мудрим, обкручений тією замтузною Геленою, позбавившись одного гріха, він пішов на другий, ще більший, підписавши трактат із царем... А це, кажуть, знову Виґовський вернувся в Умань, чи що, то послав я туди дознавачів учора і чекаю вістей.

— Виґовський в Умані? Хіба він не у Варшаві?! — аж зблід Сірко...

— Вернувся. Король пообіцяв йому, що, може, сейм ще затвердить Гадяцькі домови. Але я думаю, що те неможливо, хоч і було б спасінням для ляхів, та й для нас, коли змушені спинятися на Юрієві як на гетьманові...

Того ж вечора вернулися дознавачі-черкасці, підтвердивши чутки, що Виґовський знову формує козацтво і найманців навколо себе яко гетьман, перебуваючи при полку Ханенка. І Сірко в другодень знявся з бивака в Черкасах і спішним маршем пішов не в Брацлав, як говорив усім, а, вшанувавши за Мошнами полеглих у боях під Кумейками, круто звернув раннім досвітком на Городище. Далі путь його лежала вже прямо на Шполу, Тальне та Умань. Сотники лиш потім довідалися, до чого йдеться. Цим походом вони мусили оточити Уманщину, не зробивши жодного пострілу, щоб попередити навіть натяки на братовбивство. Той факт, що Ханенко прийняв Виговського, признавши напередодні Юрія як гетьмана, говорив Сіркові про небажання полковника затівати міжусобство...

Розділивши січове військо на три рукави і виславши наперед розвідку, кошовий пішов ярами і байраками на оточення Уманщини. Коли розвідники забачили бекети сотень Ханенкового полку, Сірко зупинив похід і наказав січовикам створити биваки в яругах і лісках, а до Виговського послав сотню розвідників на чолі з Гнатом Турлюном та листом від себе до сотників та полковника Коханка і окремо — особисто до Виговського:

Першим прислав гінця до кошового Ханенко із запевненнями, що він «підтримує Виґовського лише з поваги до його особи яко уболівальника Гетьманщини» та з «дотримання неміжусобства», оголошеного запорожцями... Услід за тим гінцем прибув самоосібно із супроводом корсунський полковник Яків Петренко, як опора Виґовського, а наступного дня — генеральний осавул Григір Дорошенко з листом Сіркові від самого Виґовського. «Здаюся на силу і ласку твою у безвиході, хоч і не бачу в тому спасіння рідній отчизні і краєві та її людові, бо згодився б на те тільки тоді, коли б ті клейноди взяв у свої руки ти або пан Богун принаймні, хоч останній в осліпі до моєї особи і скомпрометував себе...»

Четвертого дня в містечку Гарманівка найманці Виґовського об'явили себе послушними січовим військам, прибічникам Юрія Хмельницького, а вслід і сам Виґовський не забарився приїхати, покликаний Сірком. Тут же привселюдно відбулася і передача шкатул і клейнодів Юрію убитим горем Виґовським. Юрій від радості пустив сльозу, а у Виґовського після розмови з Сірком один на один сталася запинка серця і задуха. Розмова в них була на диво спокійною і діловою та відвертою, як ніколи досі.

— Ознаймую тебе, лицарю,— говорив Виґовський потиху, облизуючи геть зблідлі уста,— що печуся і смертельно стумлю я не від утрати стану, булави та реґіментарства, бо не під силу вони мені, а від того; що вони потрапили не тобі до сильної длані, а отрокові, який керується, як переконався ще раз, своїм сповідником. А воно: на Бога май надію, а сам іди невтомно в дію... Не зумів я прихилити тебе до себе, як радили мені польські зверхники та навіть сам король. Позарився на химерні маєтності, повірив магнатам і реґіментарям польським та власному кмітові, відірвавшись від свого люду, отак спантеличеного моїми останніми діями...— в ожурі витирав чоло хустинкою Виґовський.— Безталанний ми народ між отакими підступними сусідами, та й тільки! Уповаю на Бога,— перехрестив себе, глибоко зітхнувши, Виґовський,— і тішитимусь, як по моєму відході ви вчасно спохопитеся і зрозумієте, що тепер наше спасіння у спаї із ляхами та литвинами, а Гадяцькі трактові статті в суті — їх вершина на днесь!.. Повторюю: вершина на днесь, яка може утримати нас і дати нам можність в подальшому звільнитися і об'єднатися із усією рештою русинів. І ще одно, звитяжцю! Виборність зверхників у державі надовго можлива навіть у такому оточенні, яке склалося в нас, але маєтна рівність, як і звитяжна, не лише неможлива, а й шкідлива, бо породжує самозванство і обезособлюе постатність здібних і нездібних,— витирав знову лице хустинкою Виґовський.— А ще прошу тебе, яко зацного лицаря,— додав він по мовчанці, не дочекавшись реакції від Сірка,— відпустити мене при охороні до Польщі із жоною Катериною і дітьми та з належною їй пайною частиною батькових Богданових спадкових скарбів і воднораз, даруй, застерегти від помсти мою велику і дурну родину, бо, врешті, дбаю не про себе осібно, у що настійно прошу мені Ласкаво повірити.

— Щодо твоєї, зацний пане, особи,— по мовчкуватому роздумові відповів Сірко, вперше зрозумівши досі недоступного йому Виґовського,— то обіцяю домогтися від гетьмана і скарбової помочі тобі, хоч ти й не просиш, і негайного відпущення до Польщі з охороною, а щодо твоєї жони Хмельниківни, то, даруй, її долю краще вирішувати рідному братові, гетьманові Юрію. Рішенець його, гадаю, буде справедливим,— аж тепер збагнув і відчув Сірко вповні траґедію Виґовського, його щирість в отій плутанині подій, мученицьку траґедію Богданової родини і відчайне становисько таки справді, мабуть, не достойного гетьманської булави Юрія.

Після одужання Виґовський був відпущений разом із найманцями — ляхами і чехами, навіть із коштом на прожиття до Польщі, де отримав далекоглядно завбачливе ляхами звання ще одного київського воєводи і державного сенатора, невільно ставши картою у гральній колоді ляського сейму. Не обійшлося без жертв по його відбутті з родиною, бо кимось нацьковані і намовлені душогуби, за чутками — ворохобники, а по царсько-боярських наклепах — козаки-богунці, вночі вбили, як співтворців Гадяцької домови, Юрія Немирича і Панька Верещака та охорону при них. Скільки Богун не обурювався тими наклепами, вони жили при ньому, як гріх, до самої смерті і по смерті. Ходили чутки, що те вчинили лазутчики Шереметєва, а Виґовськнй навіть на сеймі про те оголосив як про вірогідне. І коли в польських люстраціях та подія лишилася на віки як злочин лазутчиків Шереметєва, то в московських джерелах вона приписувалася всіма «сториками» Богунові за принципом: з поганої вівці хоч вовни пелешок!..

Гетьман Юрій Хмельницький, умовлений своїми схимними радниками, не став належно того розслідувати, яко кари Божої, хоч Сірко і наполягав неоднораз...

Як-не-як, а Гадяцькі домови змусили непрямо царя і бояр продовжити пільги на всіх оседках черкасів, відмовитися поки що від перепису поспольства і вводу воєвод у козацькі міста, а в Польщі і Литві — зняти повністю із русинів «поволовщину» та обмежити переслідування русинської церкви. Обмежив свою владу на тимчас і воєвода Шереметєв у стольнім граді Києві, найпаче над митрополитом, архімандритом, ректором колегіуму, духовенством і ченцями, урядом бурмистровим і цехами та всілякими школами — «розсадою ворохобства, клинів, непослушенства і вольниці!..».

Напередодні свята архангела Михаїла Юрій Хмельницький у супроводі свити старшин і всієї запорозької армії, уже при власному полкові, переїхав у Брацлав, осівши реґіментом у наспіх відбудованому міському замкові. На скликаній Великій Вальній раді — звичайно, під Сірковим впливом — його було потверджено гетьманом «всіх земель і осель України, як і всього війська козацького». В число генеральної старшини на тій раді були обрані: обозним — Павло Тетеря, писарем — Михай Ханенко, суддею — Іван Безпалий, бунчужним — Самійло Богданович, осавулою — Юрій Міневський, сотником — Юхим Коробка...

Били й били урочисто на знак цієї події церковні дзвони уже другого дня спозаранку у Брацлаві, то лише бемкаючи, то і басаламкаючи, ніби переінакшуючи життя не лише міщан, а й козацтва по тих виборах. Зміна гетьмана Юрієм ніби спинила в шаленому русі всіх і все, мовби змусила замислитися та згадати пройдене.

Ще на раді, та й по ній, усі стали небайдужими, бо знову був отруєний Іван Богун, хоч і не смертельно, та все ж не міг навіть піднятися з постелі. Іван Сірко, відмовившись, як кошовий, від усякої причетності до генеральної старшини, хоч і брав участь у виборах із усіма сотниками та іншими зверхниками, був у подяку за поміч призначений наказним гетьманом і кальницьким великим полковником, тобто воєводою цілого краю із запорозькими та іншими козаками і поспольними сторожовими чатами, з реґіментом у відбудованому Вінницькому замку. Лавро Гук знову став сотником міста, а Гнат Турлюн і Іван Стягайло зі своїми сотнями — наглядцями в усім краї і розвідниками. Вернув Сірко і старого однорукого Оксена Спичака у вінницькі бургомістри і почав дбати про підготовку до зими, гуртував козаків до походу...

То Гнат Турлюн, то Іван Стягайло постійно зносилися із Січчю, возячи туди і звідти звідомлення. І ось неждано-негадано до Сірка прибули січові старшини: Васюра Варениця і Адам Сулимко. Вони розповіли, що Іванець Брюх кошовує від Сіркового імені, прикриваючись ним у своїх невдачах на промахах, а вказівки його виконує для вигляду, боячись Сіркового повороту чи хоч наїзду. Гості з Січі вияснили достеменно, що Брюх отримав гарач від Маґомет-Гірея, коли той повертався із Слобожанщини, гнаний Одинцем та Лизогубом, і навмисне відійшов із Муравської сакми на Кальміуську, щоб дати ханові вільний прохід у Ханщину із ясирниками.

Неприємними були повідомлення і про решту порядкувань Брюха на Січі, та Сірко вважав, що вони до пори терпимі. На прохання приїжджих Васюру Вареницю Сірко призначив сотником у Пальник, а Сулимку — в Гайсин.

Клопотів було досить: надходила зима, і треба було турбуватися прокормом коней і людей, про взуття і вдяганки, про пастрому та всяку сушеницю, про запаси борошна і солонини, а головне — чимало міщан треба було прилаштувати до якихось цехових зарібків. І в цьому бургомістр Оксен Спичак був помічним не лише у Вінниці, а й повсюди, куди його пан полковник просив навідатись...

Зразу по виборах гетьман Юрій Хмельницький послав у Переяслав до князя Трубецького, який довго гостив там у полковника Якима Сомка та Петра Дорошенка, своїх депутатів для вимогливих потрактувань «про негайну відмову царя від його наказного Трохима Цюцюри». Депутати повезли з собою і вироблену на раді вимогу цареві із чотирнадцяти пунктів, передавши її Трубецькому для негайної передачі самодержцю і пригрозивши, коли той спробує не згодитися, то і Трубецькой, і Шереметєв, будуть взяті негайно під чати як аманати.