Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Шуцмахер. Ні. Ви не можете поліпшити природи, розповідаючи всякі речі за таких джентльменів, як містер Дюбеда.

Бленкінсоп. Ви так поставилися, напевно, тому, що самі з вибраного народу, містере Шуцмахере?

Шуцмахер. Ні, зовсім ні. Особисто мені англійці подобаються більше, ніж євреї, і я завжди з ними товаришую. Це цілком природно, бо сам я єврей, а тому для мене нема нічого цікавого в євреєві, тоді як в англійцеві для мене завжди є щось цікавого й нового. Але грошова справа — цілком відмінна. Бачите, коли англієць позичає, він знає й пильнує про одне, що йому потрібні гроші; і він підписує все, аби тільки дістати гроші, анітрохи не роздумуючи про те, як повернути їх, і нітрохи не піклуючись про угоду, коли справа повернеться для нього на гірше. І він уважає вас за падлюку, коли ви за таких обставин просите повернути йому гроші! Точнісінько, коли хочете, як венеціанський купець. Але коли єврей робить угоду, він намагається додержати її і сподівається, що й ви її додержуватимете. Коли йому потрібні на якийсь час гроші, він, позичаючи їх, знає, що мусить сплатити, як настане кінець реченця. Коли ж він знає, що не може сплатити, то просить їх подарувати.

Ріджон. Ну, Луні! Невже ви хочете сказати, що поміж євреїв не буває шахраїв та злодіїв?

Шуцмахер. О, зовсім ні! Але ж я не говорю про злочинців. Я порівнював чесних англійців з чесними євреями.

З готелю крадькома входить одна з покоївок, вродлива, світловолоса жінка років близько двадцяти п’яти. Вона підходить до Ріджона.

Покоївка. Пробачте, сер.

Ріджон. Ну?

Дівчина. Прошу пробачити, сер. Я не в справі готелю. Мені не дозволено виходити на терасу; і щоб мене не звільнили, що дозволила собі говорити з вами, будьте лас-кові сказати, що ви покликали мене спитати, чи вже повернувся зі станції автомобіль!

Вілпол. А він уже тут?

Дівчина. Так, сер.

Ріджон. Ну, то що ж вам потрібно?

Дівчина. Ви не розгнівались би, сер, що я дозволю собі просити адресу того джентльмена, що з вами обідав?

Ріджон (різко). Ну, певна річ, розгніваюсь, і дуже. Ви не маєте права питати.

Дівчина. Так, сер, я й сама знаю, що не годиться мені питати. Але що ж я можу зробити?

Сер Патрік. У чому тут річ?

Дівчина. Нічого, сер. Мені потрібна адреса, тільки й усього.

Б. Боннінґтон. Того молодого джентльмена?

Дівчина. Так, сер, того, що поїхав до потяга з тою жінкою.

Ріджон. Жінкою. Ви хочете сказати, з тою пані, що тут обідала? Дружиною джентльмена?

Дівчина. Не вірте їм, сер. Вона не може бути йому за дружину. Дружина його — я.

Б. Боннінґтон (із здивованим докором). Моя мила дівчино!

Ріджон. Ви йому дружина?

Валпол. Що? Що таке? Ну, так це ж стає надзвичайно чарівним, Ріджоне!

Дівчина. Я можу збігати вниз і за хвилину принести своє шлюбне посвідчення, сер, коли ви не вірите моєму слову. То — містер Луї Дюбеда, правда ж?

Ріджон. Так.

Дівчина. Ну, сер, вірите мені чи ні, але я законна Дюбеда.

Сер Патрік. Чому ж ви не живете із своїм чоловіком?

Дівчина. Ми не маємо на це змоги. Я заощадила була тридцять фунтів, і ми все це витратили за три тижні свого медового місяця, а ще більше того, що він позичив. Потім я знову стала на роботу, а він поїхав до Лондона писати свої картини; і відтоді він не написав мені й рядочка й не сповістив мені й адреси. І я ніколи не бачила й не чула про нього, аж доки не помітила його з вікна, як він від’їздив з тою жінкою в автомобілі.

Сер Патрік. То він живе з двома жінками?