Б. Боннінґтон (захоплено). Чудова пара! Чарівна жінка! Талановитий юнак! Надзвичайний талант! Прекрасний ескіз! Божественний вечір! Блискучий успіх! Цікавий випадок! Славетна ніч! Вишуканий пейзаж! Чудовий обід! Захоплені розмови! Заспокійлива прогулянка! Добре вино! Щасливий кінець! Зворушлива подяка! Щасливий Ріджон...
Ріджон (повернувшись). Що саме? Ви мене кликали, Б. Боннінґтоне?
Він іде на своє місце поруч із сером Патріком.
Б. Боннінґтон. Ні, ні! Тільки вітав вас з найщасливішим для вас вечором. Чарівлива жінка! Чистої породи. Благородна натура! Виборна...
З готелю виходить Бленкінсоп і бере порожній стілець поруч Ріджона.
Бленкінсоп. Мені шкода було залишати вас у даному разі, але мене викликали телефоном з поліції. На залізничній колії знайшли покаліченого молочаря з моїм рецептом у кишені. А де ж містер Дюбеда?
Ріджон. Поїхав.
Бленкінсоп (устає дуже блідий). Поїхав?
Ріджон. Щойно.
Бленкінсоп. Може, я ще наздожену його? (Він кидається бігти в готель).
Валпол (гукає до нього). Він поїхав машиною, чоловіче, вже далеко звідси. Ви не можете... (Втихаючи). Дарма!
Ріджон. Обоє, справді, приємні люди. Зізнатись, я боявся стрінути якого-небудь шахрая. Але він по-своєму майже такий самий чарівний, як і вона на свій лад. І він безперечно геніальна людина! Це з тих хворих, яких, справді, варто рятувати. Хтось інший повинен поступитись своїм місцем, але в усякому разі легше буде викинути гіршу людину.
Сер Патрік. А ви в цьому певні?
Ріджон. Ну, годі вже вам, сер Педді, бурчати. Давайте краще вип’ємо!
Сер Патрік. Ні, дякую вам.
Валпол. А ви нічого лихого не бачите в Дюбеда, Б. Боннінґтоне?
Б. Боннінґтон. О, чарівний молодий чоловік! До того ж, кінець кінцем, що може бути лихого в ньому? Гляньте на нього. Що може бути лихого в ньому?
Сер Патрік. Є дві речі, за які можна вважати кожну людину за лиху. Одна з них — гроші. А друга — жінка. Доки ви не знаєте, як людина поводиться щодо цих двох речей, ви нічого не знаєте про неї.
Б. Боннінґтон. Ах ви цинік, цинік!
Валпол. Ну, щодо грошей, то з ним усе гаразд, як у даному разі, так і взагалі. Перед обідом він говорив зі мною цілком щиро про грошову скруту артиста. Він каже, що в нього нема ніяких пороків, і він дуже ощадливий, але що є однє марнотратство, якому він все ж не має змоги опиратись — це одягати гарно свою дружину. Отже, я сказав, раптом випаливши: «Дозвольте мені запропонувати вам позику в двадцять фунтів, — заплатите мені, коли досягнете тихої пристані». Він узяв їх, як личило справжній людині; і було приємно бачити, як щасливо засяяв він, бідний чоловік.
Б. Боннінґтон (слухаючи Валпола з усе більшою й більшою тривогою). Але... але... але... Коли саме це було, хотів би я знати?
Валпол. Коли ми стрілися з вами там унизу, біля річки.
Б. Боннінґтон. Але, любий мій Валполе, він тоді ж позичив і в мене десять фунтів.
Валпол. Що?
Сер Патрік (бурчить).
Б. Боннінґтон (виправдуючись). Ну, ну, ледве чи це була справжня позика, бо він сказав, що сам Бог відає, коли він міг би заплатити мені. Я не міг відмовити. Він натякнув, що місіс Дюбеда симпатизує мені.
Валпол (мерщій). Ні, то він про мене сказав.
Б. Боннінґтон. Напевне, не про вас. Ваше ймення не згадувалось між нас. Він так заклопотаний своєю працею, що повинен залишати більшу пору її саму; і бідний наївний молодий чоловік — він, звичайно, й не уявляє собі мого становища або того, як я зайнятий — справді хотів дати мені нагоду погомоніти з нею.
Валпол. Точнісінько те саме сказав він і мені.
Б. Боннінґтон. Те, те, те! От так штука! (Дуже збентежений встає, йде до поручнів і засмучено споглядає краєвид).