Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Валпол. Слухайте сюди, Ріджоне. Це вже стає серйозною справою.

Бленкінсоп повертається назад, дуже збентежений і пригнічений, намагаючись бути спокійним.

Ріджон. Ну що, наздогнали його?

Бленкінсоп. Ні! Вибачте, що я отак зірвався й побіг. (Він сідає в кінці столу поблизу стільця Блумфілда Боннінґтона).

Валпол. Що-небудь трапилось?

Бленкінсоп. Та ні. Пусте! Трохи навіть кумедно. Але нічого не поробиш. Байдуже!

Ріджон. Щось виникло у вас з Дюбеда?

Бленкінсоп (майже надломленим голосом). Я знаю, було б це тримати про себе. Не можу вам і сказати, Ріджоне, до чого мені соромно тут на обіді, після всієї доброти, що я мав від вас, виставляти все своє вбозтво та злидні. І не тому, що я боюся, щоб ви не покликали мене вдруге; але це все так зневажливо. І я так бадьоро себе почував цілий вечір навіть у цій своїй одежі (хоч вона, як бачите, все ще цілком пристойна), забувши за всі свої тривоги, так, як це бувало за давніх часів.

Ріджон. Але що саме сталося?

Бленкінсоп. Та нічого. Дуже кумедно вийшло. Я ледве вишкрябав чотири шилінґи для цієї скромної прогулянки; сюди дістатись мені коштувало шилінґ і чотири пенси. Отже, Дюбеда попросив у мене позичити йому півкрони, щоб дати гостинця покоївкам, що вартували одежу й допомагали його дружині одягтись. Він сказав, що йому потрібно це на п’ять хвилин, доки не візьме свого гаманця в дружини. Ну, звичайно, я йому позичив. А він забув мені їх повернути. І тепер у мене назад на дорогу тільки два пенси.

Ріджон. О, не зважайте на це.

Бленкінсоп (рішуче його спиняє). Ні, ні. Я знаю, що ви хочете сказати, але я їх не візьму. Я ніколи не позичав і пені, і ніколи й не позичу. В мене нічого не лишилось, опріч друзів, і я не хочу їх продавати. Коли кожен з вас, стрінувшись зі мною, боятиметься, що вся моя люб’язність скерована тільки на те, щоб позичити п’ять шилінґів, то це буде для мене кінець усього. Я швидше попрошу у вас, Коллі, старий костюм, ніж зневажу, заговоривши з вами десь на вулиці у своєму старенькому костюмі, а грошей у вас не позику. Я проїду залізницею, скільки можна буде проїхати за два пенси, а далі пройду пішки.

Валпол. Доїдете в моїй машині до самого дому. (Всім дуже легшає на серці, і Валпол поспішає відійти од цієї прикрої теми, спитавши). А він у вас щось позичив, містере Шуцмахере?

Шуцмахер (з найрішучішим запереченням хитає головою).

Валпол. Мабуть, ви не оцінили його ескізів?

Шуцмахер. О, ні, навпаки. Я дуже хотів би мати його ескіз з власноручним підписом.

Б. Боннінґтон. То чому ж ви не взяли?

Шуцмахер. Ну, бачите, справа така, що коли я стрівся з Дюбеда по його розмові з містером Валполем, він мені сказав, що євреї були єдиним народом, який розумівся добре на мистецтві; йому доводиться слухати ваші міщанські теревені, — так він висловився, — але цінує він тільки мою думку, яку я висловив щодо його ескізів. Він признався також, що його дружина дуже вражена моїм знанням мистецтва, й що вона завжди захоплювалась євреями. Потім він просив позичити йому п’ятдесят фунтів під заставу його картин.

Б. Боннінґтон. Ні, ні! Це серйозно?!

Валпол. (Всі вигукують разом). Що? Ще п’ятдесят? Ну подумайте тільки!

Бленкінсоп. Ну подумайте тільки!

Сер Патрік. (Бурмотіння).

Шуцмахер. Певна річ, я не міг позичити грошей незнайомій особі.

Б. Боннінґтон. Я заздрю вам, що маєте силу сказати «ні», містере Шуцмахере. Справді, я знаю, що не повинен був позичати молодому чоловікові грошей в такий спосіб; але в мене просто не вистачило сили відмовити йому. Я рішуче не міг, ви ж знаєте: хіба я міг відмовити?

Шуцмахер. Я не розумію цього. Я почував, що рішуче не міг йому позичити грошей.

Валпол. І що ж він сказав?

Шуцмахер. Ну, він дав дуже ясно мені зрозуміти, що євреєві не втямити почуття джентльмена. Мушу сказати, що дуже важко прийтися до смаку вашим джентльменам. Ви кажете, що ми не джентльмени, як ми позичаємо вам гроші, і коли ми відмовляємо, ви кажете те саме. Я не хотів через те зробити зле. Отже, я сказав йому, що міг би позичити гроші, коли б він сам був євреєм.

Сер Патрік (пробурмотівши). І що ж він сказав вам на це?

Шуцмахер. О, він почав мене переконувати, що був одним з вибраного народу, що його артистичні здібності про це свідчать, і що його прізвище, так само, як і моє, чужоземне. Він сказав, що справді йому не потрібно п’ятдесят фунтів; що він тільки пожартував; що все, що йому потрібно, — то пара соверенів.

Б. Боннінґтон. Ні, ні, містере Шуцмахере. Ви навмисно перебільшуєте останній пункт. Правда ж?