Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кандіда

Дія перша

Погожий жовтневий день 1894 року в північно-східній частині Лондона; це великий район осторонь Мейфера і Сейнт-Джеймса, у нетрях якого немає скупчености, задухи й смороду. В ньому панує по-міщанськи невибагливий стиль життя з широкими вулицями, незліченним населенням, численними відразливими залізними пісуарами, клубами радикалів і трамвайними коліями, по яких безупинним потоком курсують жовті вагони. Головні ж вулиці утопають у розкішних квітучих палісадниках, де не ступить нога людини поза межами доріжки, що веде від воріт до під’їзду, і де пригнічує сумна одноманітність непоказних цегляних будинків, чорних чавунних штахетів, кам’яних тротуарів, шиферних дахів, добропристойність погано вдягнутих і непристойність убого вдягнутих людей, що звикли тут до усього і переважно безкорисливо переймаються чужими справами. Зачатки енергії та заповзятливости виявляють себе лиш у кокнейській жазі наживи й схильності до комерційних оборудок. Навіть полісмени й каплиці, яких тут побачиш чимало, і ті не порушують місцевої одноманітности. Сонце весело сяє, туману немає, і хоча все оповите димом, через що обличчя й руки, тиньк і цегла — геть усе здається брудним і несвіжим, ця заволока не така густа, аби стурбувати пересічного лондонця.

У цій непоказній пустелі є своя оаза. У віддаленій частині Гекні-Роуд розкинувся парк у двісті сімнадцять акрів, обгороджений не штахетами, а дерев’яним парканом; там повно зелені, дерев, озеро для купальників, квітники, що возвеличують славнозвісне кокнейське мистецтво перетворення газонів на справжні килими, а ще піщаний майданчик, чи то пак купа піску, завезеного колись із морського пляжу на втіху дітям, втім, невдовзі покинутий ними після того, як він перетворився на природний розсадник паразитів, притулок для різних представників дрібної фауни Кінгсленда, Гекні й Гокстона. Павільйон для оркестру, трибуна для релігійних, антирелігійних і політичних промовців, без жодних прикрас, поле для крикету, спортивний майданчик і стара кам’яна альтанка — оце й усі його принади. Там, де місцевість урізноманітнюють дерева й зелені пагорби, — краєвид вельми приємний, а там, де гола земля підступає до сірої огорожі, цегли, тиньку, високо розміщених вивісок, скупчення димарів з їхньою димовою завісою, — краєвид похмурий і одноманітний.

Найкращий краєвид Вікторія-парк відкривається з вікна церкви святого Домініка; звідти не видно жодної цеглини. Парафії належить половина будинку з окремим входом і палісадником. Відвідувачі підіймаються сходами на ганок, крамарі й рідні священика спускаються сходами до дверей під ганком і проходять до напівпідвального приміщення, у передній частині якого розташовано їдальню, а в задній — кухню. Нагорі, урівні з вхідними дверима, розташували вітальню з великим дзеркальним вікном, що виходить у парк. Це єдина кімната, куди не дозволено заходити дітям і де не влаштовують трапез, і саме тут працює парафіяльний священик, превелебний Джеймс Мевор Морелл. Він сидить на міцному, обертовому стільці з круглим бильцем, у кінці довгого столу, що стоїть навпроти вікна, з якого можна насолоджуватись парком, варто лиш повернути голову ліворуч. Упритул до протилежного краю стола стоїть маленький столик з друкарською машинкою на ньому. Спиною до вікна, за машинкою сидить друкарка. На великому столі накидано купи брошур, журналів, листів, картотечних ящиків, тут-таки лежать робочий щоденник, поштові ваги та інше. Посеред кімнати, перед столом священика — стілець для відвідувачів. А зовсім близько, так, що можна дістати рукою, етажерка зі світлиною у рамці. Стіна позаду священика заставлена книжковими полицями, і досвідчене око одразу ж може здогадатись, що священик схильний до казуїстики й богослов’я, про що свідчать теологічні есеї Моріса і повне зібрання поезій Браунінга, а «Прогрес і бідність» з його жовтою спинкою. «Фабіанські есеї», «Мрія Джона Болла», «Капітал» Маркса та ще з десяток інших літературних опусів соціалізму — про його прогресивні переконання. У протилежному кутку кімнати, коло столика з машинкою — двері. А збоку, навпроти каміна, книжкова шафа і поруч канапа. У каміні весело палахкотить вогонь; і цей куточок біля коминка зі зручним кріслом і чорним полив’яним, розписаним квітковим орнаментом горщиком для вугілля з одного боку й низеньким дитячим стільчиком з іншого виглядає дуже затишно. У дерев’яній полірованій рамі каміна вирізані вишукані полички, а у панелі вправлено шматочки дзеркала; на поличці неодмінний подарунок до весілля — будильник у шкіряному футлярі, а на стіні понад каміном — велика репродукція з головної фігури Тіціанового «Успіння». Загалом, це кімната хорошої господині, над якою, принаймні у межах письмового столу, узяв гору безладний чоловік, утім, поза цими межами жінка цілком володіє становищем. Декоративність меблів підкреслює стиль «гарнітурів вітальні», що їх виготовляє заповзятлива меблева фірма з передмістя; проте в кімнаті немає нічого непотрібного або претензійного — іст-ендському священику не по кишені усілякі снобістські дрібнички.

Превелебний Джеймс Мевор Морелл — християнський соціаліст, священик англіканської церкви і активний член гільдії святого Матфея й Християнської Соціалістичної Спілки. Йому років сорок і він міцний, дебелий, приємний зовні, бадьорий, життєрадісний, користується загальною любов’ю і підкупає невиснажною енергією, м’якими приємними манерами, сильним, проникливим голосом, що поєднується з розбірливою дикцією досвідченого оратора і чудовим умінням володіти засобами виразности. Він справжній священик, котрий може сказати що завгодно кому завгодно, котрий уміє повчати людей, не налаштовуючи їх проти себе, уміє тримати людей у покорі, не принижуючи їх, і уразі потреби дозволяє собі без будь-якої настирливости втручатися у їхні справи. Джерело ентузіазму й доброзичливости, що міститься у його душі, не вичерпується ані на мить; однак він не забуває добре поїсти і виспатися, аби з тріумфом виходити переможцем у повсякденній боротьбі між фізичним виснаженням і відновленням сил. Разом із тим він — велике дитя, якому пробачають і марнославство, і несвідому самовдоволеність. У нього здоровий колір обличчя, високе чоло, наче підрізані брови, світлі живі очі, рішучий, хоч і не зовсім гарно окреслений рот, і чималенький ніс з рухливими, роздутими, як у драматичного оратора, ніздрями, позбавлений, так само як і всі інші його риси, будь-якої витончености.

Друкарка міс Прозерпіна Гарнетт — маленька моторна жіночка років тридцяти, з міщанської родини, одягнута охайно, але не вишукано у чорну спідницю з мериносової вовни і блузку. Вона вельми метка й гостра на язик, не дуже вихована, проте чуйна й віддана людина. Вона діловито вистукує на машинці, поки Морелл розпечатує останнього листа з вранішньої кореспонденції. Він пробігає листа очима і кумедно зойкає з відчаю.

Прозерпіна. Ще одна лекція?

Морелл. Так. Гокстонська спілка борців за свободу запрошує мене виступити у них у неділю вранці. (Він зробив особливий наголос на слові «неділю», як на чомусь недоладному). А що вони за одні?

Прозерпіна. Здається, комуністи-анархісти.

Морелл. Ці анархісти, певно, не знають, що священик не може виступати на мітингу в неділю! Перекажіть їм, нехай приходять до церкви, як хочуть послухати мене: це буде корисним для них. Перекажіть, що я можу прийти до них у понеділок або у четвер. Календар у вас?

Прозерпіна (бере календар). Так.

Морелл. У мене є якась лекція наступного понеділка?

Прозерпіна (заглядає у календар). Клуб радикалів у Гемлет-Тауер.

Морелл. Ну, а у четвер?

Прозерпіна. Англійська Ліга з благоустрою земель.

Морелл. А далі?

Прозерпіна. Гільдія святого Матфея — у понеділок. Незалежна робітнича партія. Гринвіцька філія, — у четвер. У понеділок — соціал-демократична федерація, філія у Майл Енді. Четвер — перший урок з конфірмації. (Нетерпляче). О, я ліпше відповім їм, що ви не можете. Ця купка зарозумілих і малограмотних вуличних крамарів не має ані шеляга за душею.

Морелл (насмішкувато). Так, але бачте, вони — мої близькі родичі.

Прозерпіна (зачудовано втупившись у нього). Ваші родичі?

Морелл. Так, у нас спільний батько — на небесах.

Прозерпіна (з полегкістю). А, тільки й того!

Морелл (з прикрістю, що утішає людину, яка уміє так добре висловити її голосом). О, то ви не вірите. Отак і всі — тільки кажуть, а не вірить ніхто, геть ніхто. (Знову хутко переходить до справи). Так, так! Ну, то як, міс Прозерпіно? Невже ви не можете знайти вільний день для крамарів? Що як двадцять п’ятого? Позавчора цей день був вільний.

Прозерпіна (гортаючи календар) Зайнятий — Фабіанське товариство.

Морелл. Скільки ж клопоту з цим Фабіанським товариством! А двадцять восьмого теж нічого не вийде?

Прозерпіна. Обід у Сіті. Вас запрошено на обід до Клубу сталеливарної компанії.

Морелл. Ну, годі з цим: натомість я піду до Гокстонської спілки борців за свободу. (Прозерпіна мовчки занотовує, і в кожній рисі її обличчя проступає ледь помітне презирство до гокстонських анархістів. Морелл розпечатує конверт з пересланим поштою примірником «Церковного реформатора» і пробігає очима передову статтю містера Стюарта Гедлема й новини гільдії святого Матфея. Це його заняття оживляється приходом помічника Морелла, превелебного Олександра Мілла, молодого джентльмена, якого Морелл віднайшов у найближчому університетському поселенні, куди цей молодик прийшов з Оксфорда, аби поділитися своїми університетськими знаннями з лондонським Іст-Ендом. Це самовдоволено-добродушний, схильний захоплюватися юнак, позбавлений будь-яких неприємних рис, за винятком хіба що його звички говорити майже не розтуляючи рота, що буцімто сприяє більш вишуканій вимові голосних, чого навчали в університеті, і саме цим поки що обмежуються усі його спроби прищепити оксфордську витонченість (на його погляд) на противагу гекнійській вульґарності. Морелл, якого він підкорив своєю по-справжньому собачою відданістю, відриває погляд від «Церковного реформатора» і, поблажливо дивлячись на нього, зауважує): Ну, Лексі? Як завжди, спізнюєтесь?

Лексі. Боюся, що так. Як би мені хотілося навчитися уставати раніше.