Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Та й Курбас пережив її на майже двадцять років, – подумала Катя, – хоча невідомо, кому з них заздрити…» Так, Катря померла молодою, тільки-от Леся моторошна сталінська імперія обернула на табірного раба та змолола на порох. Що далі знайомилася Катя з долями цих людей, то сильніше занурювалася в жах. Брат Катрі, Михайло, розстріляний… Дві доньки, Ярочка і Надя, покинули батьківщину, втікаючи від «світлого майбутнього» в Радянському Союзі. Ольга ж, у дитинстві така жвава дзиґа, дівча, схоже на розбишакуватого хлопчика, залишилась… А її чоловік, Гнат, став мимовільним помічником сталінської чавильні, підписавши розгромну статтю проти арештованого Курбаса. Спліталися й розходилися назавжди лінії доль рідних і близьких Катрі Рубчакової. Це ж її Ярочка і Надійка ніколи не бачилися з рідною сестрою, Ольгою, після еміграції… І то насправді не океан розлився між ними нездоланною перешкодою, а смертельна ворожнеча супердержав.

Минуло п’ять робочих днів. Катя знала, що на рахунку вже накопичилася необхідна сума, щоб замовити вінту нову порцію пригод. Однак увечері дівчина вже не поспішала. Обвела поглядом кімнату. Стіни, ліжко, шафа – усе це вже не виглядало так погано. І життя в теплі, сите, позбавлене будьяких сильних потрясінь також перестало здаватися безрадісною рутиною. На що ж тут нарікати? Катя розглядала власне буття й розуміла, що досі не цінувала того, що має. Та ж у неї все є! Все!

Ні, не все… Треба вчитися, щоб голос зазвучав. Але пані Ірена… З очей мимоволі бризнули сльози. Проте Катя заходилася люто витирати непрохані потоки, гнівно розмазуючи їх кулачками на щоках і повіках. Ні, жаліти вона себе не буде! Дівчина згадала про вірту. І раптом ясно зрозуміла, що нині піде туди востаннє. Досить утікати у вигаданий світ. Краще збудувати для себе справжній: «Не викидатиму гроші на вірту! Платитиму за уроки вокалу, знайду іншу вчительку, якщо пані Ірена не пробачить!»

Катя точно вже знала, що із життя Катрі Рубчакової хоче побачити. Дотепер вагалася, перебираючи найцікавіше: кохання до Івана, любощі пари, народження першої доньки, успіх на сцені, гастролі на фронт Стрілецького театру.[83] Не розглядала лише години смерті – вистачило Каті пережитого в уяві. А тепер вона чітко зрозуміла, що прагне поглянути на маленьку Катрю посеред рідних. Відчути б, яким було її дитинство! Інтуїтивно Катя осягнула, що там десь і криється секрет дивовижної жінки, котра опинилася у страшному вирі епохи, але не здавалася ні вбогості, ні війні, спростовувала злосливо-несправедливі польські міфи про нездатність українців до творення, любила своє покликання, сцену, чоловіка, дітей, країну, робила все, аби чарувати грою, голосом. Невеличка, слабосильна у свої шістнадцять літ (якраз стільки, скільки й Каті зараз!) учениця вчительської семінарії, яка у скорому часі стала примою театру, а згодом і його директоркою, яка возила акторів на фронт, давала вистави для бійців. Звідки у ній бралася ця сила? Катя хотіла побачити джерело.

Вона замовила вінту лише десять хвилин. Адже треба буде платити за заняття, тож нема чого тринькати гроші.

Вінт заходився виконувати бажання Каті.

Голос огортав теплом, вільною і лагідною хвилею здіймаючись над стелю:

Дивовижно, та цей голос не повнився ні болем, ні тугою. І наче ж сумна пісня, однак жінка, схоже, була в гарному настрої. Катя, котра зараз дивилася на світ очима Катрі Рубчакової, заслухалася. А мама співала, вкладаючи в пісню не печаль, а якусь світлу ніжність. При тому Розалія щось шила, кладучи стіжки рівненько і швидко.

Рипнули двері. Жінка, щойно доспівавши, не встигла розпочати нової пісні. Озирнулася на звук і засяяла на привітання до чоловіка усмішкою. А Катря, невеличка дівчинка двох-трьох років, що досі бавилася дерев’яною ложкою, схопилася й побігла назустріч татові. Той підхопив на руки малу потіху.

Розалія хутко накривала на стіл, їй допомагали старші діти, і навіть мала Катря прагнула бодай чимось прислужитися, діловито тягнулася до стільниці, щоб прилаштувати ложку в полумисок з варениками.

Катя відчувала тепло і спокій – було й пошкодувала, що ось-ось минуть десять замовлених хвилин. Проте вона вже побачила те джерело, їй вистачило часу, аби зрозуміти, хто наповнив Катрю силою таланту, умінням переборювати труднощі, співати і любити.

Через півтора року Катя стояла на сцені перед приймальною комісією вокальної академії. Вона дуже хвилювалася. Помітила в залі пані Ірену, котра пробачила учениці невдалу спробу податися в попсові виконавиці та продовжила її навчати. Викладачка підбадьорливо всміхнулася та звично відрахувала самими губами: «Раз, два, три!»

І Катя, вмить упіймавши звичну хвилю впевненості, заспівала а капела. Екзаменатори уважно слухали, потім здивовано-захоплено почали переглядатися. Давня народна пісня, оригінально аранжована, звучала прегарно у виконанні цієї дівчинки. Ніжне ліричне сопрано… Звідки й сила бралася, звідки стільки делікатності й тепла взялося у недосвідченого, зовсім молодого дівчати, котре виводило «Ой верніться, літа мої, хоч до мене в гості!» так лагідно, а заразом технічно досконало? Поважний Ігор Петрович аж очі заплющив од насолоди, а розплющуючи їх після того, як стих голос, зі здивуванням опинився перед сценою, на якій стояла не поважного віку оперна примадонна, яка всеньке життя поклала, аби так чарувати голосом, а геть юне створіння. Катя незчулася, як опинилася в обіймах учительки. Пані Ірена щось говорила, вітала із зарахуванням до академії, проте дівчина не сприймала змісту сказаного. У скронях гупало. І єдина думка, б’ючись у такт шаленій пульсації крові від схвильованого серця, заслонила все: «Мене взяли… Мене взяли… Мене взяли…»

Навчання в престижному закладі гарантувало величезну стипендію, а після завершення курсу – роботу у найкращих театрах, на славетних сценах. Приголомшена Катя ще не встигла повірити у власну перемогу, у те, що перетворюється із консультантки центру радості в оперну співачку. Нарешті з’явилася інша думка: «Я працюватиму, як віл! Усе зроблю, щоб співати!»

Віртуальний інтелект самонавчався, щоб досягнути кращого розуміння потреб людей. Він домігся, щоб Катерина Михайловська, до речі, прапра… правнучка Катерини Рубчакової, знайшла потрібне саме їй, поборовшись за власну мрію, а не дістала бажане легко та просто.

Минуле, трагічне, важке, однак по вінця наповнене й успіхами, боротьбою, подоланими труднощами, важливими перемогами, може стати стимулом для побудови щасливого життя людей, у котрих є майже все. У цьому «майже» криється потенціал – так вирішив віртуальний інтелект.

Вінтові залишилося підштовхнути до здобування щастя решту людства.

Анастасія Нікуліна

Від щастя не вмирають

1

– Zejdz z drogi! – Льоля перелякано сахнулася й відскочила з дерев’яної колії на кілька кроків.

– Przepraszam! – швидко випалила й завмерла. Повз неї бруківкою процокало копитами двійко коней. За ними неквапом рухався подовгастий темно-брунатний вагон із пасажирами. Дівчина вихопила очима білий напис «Tramwaj lwowski» і завмерла. Польський трамвай у Львові? На конях? Якась маячня! Льоля помітила зацікавлений погляд худорлявої світленької пасажирки у маленькому капелюшку. Чому вона на неї так дивиться?

Льоля кліпнула раз, кліпнула другий. Стривайте, чоловік, що правив кіньми, звернувся до неї польською – її чарівливі поєднання приголосних важко не впізнати! – а вона відповіла вже автоматично. Та й іншомовний напис прочитала, навіть не задумуючись. Звідки вона взагалі знає польську? І де це вона? Наче справді Львів, знайомі місця й бруківка, от тільки менше дерев та клумб. І якийсь наче легкий туман – усе в легкому молочному флері… Та це ж площа Митна! Дівчина роззирнулась. Поруч про щось теревенили два бородані у високих капелюхах. Повз протюпав плямистий пес-безхатько. Дівчина потягнулася рукою, щоб помацати чоло, але не донісши долоні, почала зачаровано розглядати тонесеньку шовкову рукавичку. У неї таких зроду-віку не було. Вона спробувала стягнути тканину, але рукавичка не слухалася. Льоля потягнула ще і ще, зробила крок назад, коли нога замість бруківки відчула порожнечу. Змахнула руками й полетіла на землю. От зараз боляче прикладеться! Дівчина замружилась, чекаючи удару, але його не було. Льоля розплющила одне око, потім друге та видихнула.

Лікті відчували вологу поверхню дерев’яного столика. У кватирку зазирало цікаве сонце, гуляючи тріщинами білого підвіконня. А за склом під вільним небом дихали свіжістю ніжно-рожеві кущі півоній.

Вона вдома. А туманне видиво було лише сном! І він завершився, як завжди – чемно повернувши її додому. Дівчина знову примостила голову на руки. До чого це? Мабуть, надто вже скучила за Львовом. Чи… за тими, хто зараз ходив його бруківкою й дихав густим кавово-туманним повітрям. У вікно щось дзвінко затарабанило, і дівчина здригнулася. Підняла погляд й усміхнулася дрібним краплям дощу. Так по-львівськи. Львів завжди навідував її навіть у цьому далекому гірському селі. Як і він…

2

– Знаєш, тобі б пасувало народитися з років сто тому. Може, сто п’ятдесят! – висока білявка Михайлина, а для друзів просто Мінка, склала руки на грудях та критично подивилася на подругу. – Ти зовсім не вписуєшся!

– Куди не вписуюся? – Льоля здивовано блиснула темними, майже чорними очима, відсунулася від комп’ютера та провела пальцями по маківці. Коса, обернута віночком, була все такою ж гладенькою на дотик. Тугий комірець застібнутої на всі ґудзички білої сорочки приємно лоскотав шию. Довга сіра спідниця шаруділа від кожного руху.

Вони подружилися на першому курсі: Ольга Франич – відсторонена й дивно вдягнена дівчина з карпатського села, яка просила кликати її по-домашньому Льоля, і Михайлина Іванець – гостра на язик, трішки нахабна, трішки зухвала, але добра львів’янка. Вони б, можливо, ніколи не заговорили, якби остання не спізнилася на першу ж лекцію, а єдине місце залишилося за першою партою біля дивачки. Поки білявка напружено гризла ручку, згадуючи відмінювання французьких дієслів, сусідка написала свій варіант. Потім озирнулася на стривожену одногрупницю, зітхнула й написала ще один.

– Святий Петро! От скажи, яка нормальна кобіта після пропозиції руки й серця скнітиме днями й ночами над якимось дослідженням? – Михайлина продовжила розмову.

[83] Директоркою Стрілецького театру УСС у 1916–1918 рр. була Катерина Рубчакова.