Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Не плутай життя з виставою, Леську! – вона сердито впекла ляпаса зухвальцеві.

Стояла, важко дихаючи, блискаючи очима, мов розлючена кішка. Ошелешений Лесь сахнувся, наче облитий відром крижаної води. Раптом почулися кроки і розмова: «…наш Рубцьо[72] нічого не помічає…» «Та, – зневажливо пирхнула співрозмовниця, – цей закоханий у Катьку давно! Але Лесько! Чого молодого на стару шкапу тягне?» – голоси двох колєжанок лунали зовсім близько, тож Катря затисла рота долонями, стримуючи схлип, відчуваючи, як спаленіла вся від гніву, сорому, приниження. «Ця відьма мовби причарувала його! Уже їй за тридцятку, уже час поступатися б молодшим і на сцені», – голос віддалявся та тихішав. Катря стояла, скам’яніла від почутого. Схожа на скульптуру ззовні, та всередині вирувала страхітлива буря. Зараз вона голіруч могла б задушити пліткарок, які так легко плескали язиками про її муку, так несправедливо осуджували її талант, котрий всеньке життя плекала, ростила, випещувала, щодень працювала, щоб чарувати голосом і грою.

І ці чоловіки… Кожен лиш думає, що з акторкою можна собі дозволяти вольності! Владислав Оркан[73] теж безумствував, аж із Кракова мчав до Львова, аби тільки «дозволила ручку поцілувати». О, так-так, ручку, аби ж то! Сподівався на більше, звісно… А тепер ось Лесько сказився!

Катря рішуче кинулася геть. Курбас залишився, розчавлений її погордою і розумінням, якого приниження щойно зазнала кохана. Винен. То все він винен, що Катруся змушена таке вислуховувати… Зневажений, відкинутий коханою жінкою, почуваючи себе причиною її мук, стояв німим привидом.

Вона щойно була тут. На сцені він тримав її в обіймах! Анною була, а він – Михайлом з «Украденого щастя»… Вона ж виглядала закоханою, покірною його волі, не здатною опиратися! Невже то тільки гра?! Просто геніальна гра неймовірної акторки…

Він щоразу ловився на цей гачок, як дурень! Лесь зовсім не грав Михайла, ні. Він і був цим рішучим, а навіть жорстоким, оберненим кривдою та помстою на гостру сталь чоловіком, котрий прийшов по украдене в нього кохання, забрав його та згинув за нього, нещадно згубивши ще й дві цілком безневинні душі.

Ще не розвіявся її аромат, від якого Лесь впадав у шал. Він не розумів, як жити без неї. Неприступна прима. Катруся, прегарна, ніжна, слухняна і пристрасна коханка там, на сцені, за театральною завісою ставала… «Що ти коїш?! Я замужня жона! Годі вже…» Ставала замужньою. Чужою жінкою. Чужою – не його…

Лесь заскреготав зубами. Цей «наш Рубцьо» може торкатися її, цілувати, роздягати… Господи, як уява мордує, підсовуючи нестерпні видива! А вона!.. «Івась!» Курбас ненавидів тоді всенький світ за ту виказану її голосом ніжність і веселість, призначену для Рубчака.

Ну за що, за що можна любити того гладкого старого бездарного кабана!

Зодягаючи на сцені життя Михайла, запальний Лесь не бачив (та й не хотів бачити!), що Катря Рубчакова – то не Анна, котру віддали за нелюба, осоружного настільки, що навіть Бог дітей їй не подарував. Катруся ж вийшла заміж за любого. І донечок йому народила… Її очі тепліли, коли бачили Івана.

Катря вирішила не повертатися, хоча чула оплески, що не вгавали. Лесь… Який же той хлопчик гарний… Живий вогонь!.. Чи грала вона роль, зазираючи у полум’я, котре вирувало в його очах?… Катря воліла не відповідати на те питання. Навіть собі. Коли вона опинялася поруч з Івасиком, то чари Леся втрачали силу. Івась завжди вмів її розвеселити, він перетворював життя на сміх, на радість, хай яким важким воно видавалося щойно. Усі довкола любили Рубчака-жартівника, але тільки вона одна знає, що то за душа. Чисте золото! Не позліткою жартиків покрите казна-що, а її тепле сонечко, котре зігріває в найхолодніші дні в житті. От лишень та ватра, той Лесь… «Пекельний вогонь, від якого треба триматися подалі!» – щодень вирішувала Катря. І щодень знову поставала перед закоханими пекучими очима, що спалювали її рішучість… За що їй це?! Навіщо ця мука, що не минає?…

У безладі тьмяного закулісся можна було загубитися, стати невидимкою, сховавшись за сценічний реквізит. Катря Рубчакова стояла тут, ковтаючи сльози. «Ярочка, Олюська, Надієчка… Мої квіточки…» – думала про дітей зумисне, картаючи власне немудре серце. І мимоволі з доброї акторської пам’яті поставали з «Украденого щастя» підтримкою для її вірності мужу слова: «Діти – велика річ. Діти – половина матері. Одна половина, може б, і рада піти, позволити собі, а друга не пускає, кричить: “А ми, мамо! А що з нас буде?” І не пустять тамтої половини…» Рубчакова витерла сльози, рішуче видихнула повітря.

Ні, не буде вона слабкою Анною! Не стане й дурноголовою Еммою, мадам Боварі!

Ледве вичовгала з-за театрального реманенту. На інших, котрі метушилися довкола, не дивилася, перевдягаючись, знімаючи вишиваний одяг, у якому грала Анну. Боялася глянути і побачити в очах акторської братії відбиття підстаркуватої, запухлої від сліз, негодящої, вартої злої насмішки жінки… Скинула й черевичок, що немилосердно наколов п’яту. Могла б грати Анну босою… Але ж який холод. Вугілля мало, то й топлять так, що пара з вуст ішла під час вистави. Катря обгорнула гелер[74] шматком полотна і підклала під п’яту, вирішивши, що попросить Івана завтра щось зробити з тим цвяшком. Він же завтра до Жовкви приїде, про донечок розкаже, бо провідував їх. Катря нишком перехрестилася, проказуючи молитву за здоров’я найрідніших.

За життям Катрі Рубчакової Катя спостерігала із захватом. Ого! Оце так-так! Вона відчайдушно заздрила. У її нудьзі фіолетовій такого й близько не було…

Катря ж помалу заспокоювалася. Її думки остаточно звернули на буденні речі. Думала про одежину для Ярочки – геть нема в що донечку вбрати… Синенька з білим комірчиком сукеночка ще недавно була завелика, а тепер стала куценькою… Як виросла доня! Коли діти приїхали на канікули, то Катря ледве впізнала старшу доньку. Щойно була круглим потішним пташеням із розумними й цікавими до всього, що діється на світі, очима, а зробилася цибатою худою дівчинкою, руки-ноги довгі. Ольга,[75] добра душа, щоправда, обіцяла допомогти, дати на перешиття кілька власних старих суконь для малої. А Ярочка, ох, розумне дівча. І командує як! Умить усіх малих, що прибули на канікулах до батьків-акторів, до вистави прилаштувала, у костюми повбирала і нумо їм ролі роздавати! Режисерка мала! Тут же, після згадки про режисерування старшої донечки, думки Катрі потекли з радості в журбу… Янович[76] знову немилосердно п’є. Лесь, коли бачить батька п’яним, робиться скаженим вовком, здається, що зараз накинеться і горло перегризе… А очі його, щойно іскристо-веселі, наче бульбашки шампана, кров нагла заливає. Тоді Леся взагалі не можна рухати, і словом не варто зачіпати. Ех, Янович… Що та горілка робить!

Хтозна, скільки ринських[77] виділить сойм[78] на театр?… Плітки не втішали. Казали, що сойм зменшить субвенцію. Думки Рубчакової безладно стрибали з одного на інше. Катря знову думала про донечок, за якими сумувала, бо так рідко була з ними. Найменша Надієчка дуже плакала, коли прощалися після канікул… Середня Ольця – то така дзиґа, таке непосидюще. Неню на бігу цьомкнула в щічку і помчала підстрибом до воза, яким дітей везли до стації колєйової.[79] А Надієчку ледве найстарша Ярочка відірвала від мами, вмовила, задурила найменшу, відвела до воза, пообіцявши льодяника…

Театр, аби якось запрацювати на утримання, постійно мандрував, даючи вистави по селах і містечках. Не бачила мати-акторка свою малечу більше ніж два-три місяці на рік… Підперши чорняву голову руками, думала Катря Рубчакова, і то вже вкотре, про всі ті щоденні справи і клопоти, гризлася нестачею грошей, міркувала, як оновити стару сукню, додавши фальбанку до спідниці та вгорі трохи переробити, вирішувала, що треба вже складатися би, бо зрання рушає театр далі, до Жовкви. Згадала про знелюднені села, котрих більшає і більшає… Утікають селяни на еміграцію. Хай як поляки їм утруднюють виїзд, а однак чоловік шукає, де ліпше, і біжить, як заєць від вовка, від тої біди, крайньої вбогості за океан. Ще трохи і не буде для кого вистави грати… Потім пригадала гастролі до Тарнува. Гостили їх гарно… Тільки-от із пам’яті вистрибнула слічнотка Зофія,[80] художниця, з котрою познайомилися на урочистому частуванні після вистави. Оте її вдавано-приятельське поводження, за яким час до часу вгадувалося щось інше, якась пиха, гонор, ледь помітна зневага до русинів-акторів, злиднів, котрих милостиво запрошено було до Тарнува. І, наче в тому черевичку цвях, кололи слова Зофії, що вмить квасним яблуком обернулася, скривилася на розмову про утиски українців, яким і власний університет у Львові не дозволяють запровадити окремо від польського, про засилля польської мови: «Jaka to róźnica?![81]»

Нарешті Катря підняла голову. Глянули карі гарні очі на театральну братію, що метушилася, перемовлялася. На залу читального дому «Просвіти»,[82] нашвидкуруч пристосовану для потреб мандрівної трупи акторів. Рубчакова рішуче підвелася й заходилася складати речі у скриню. Сухий тріск пострілу змусив усіх втишитися, тривожно водити очима по таких же збентежених і здивованих обличчях навколо. Якийсь шарварок зчинився при дверях. Катря озирнулася на ту метушню.

– Лесько застрілився! Почуте відняло ноги.

Катря осіла на лаву. Добре, що стіна позаду втримала тіло від падіння. Чула звідкілясь здалеку голоси: «…повезли… бравнінг… та він собі в серце стрілив, а не в голову… Матка Боска…» Приміщення миттю опустіло, бо люди висипали з читального дому, як горошини з перезрілого стручка. Одна Катря залишилася сидіти на лаві блідою проявою. І життя у ній було з певністю менше, ніж навіть у цій стихлій пустці зали.

І враз Катя опинилася поза Катрею! Година промайнула однією короткою хвилиною… Катя стояла без руху. А потім почала гарячково знімати з себе тактюм, відчайдушно виборсуючись, заплутуючись у тих липучих рукавах-ногавицях. Нарешті звільнилась і кинулася до крісла, вмить розгорнула голографічну пошуківку. Що ж сталося?! Голова розколювалася від роздвоєння! Адже Курбас (здається?…) не помер тоді! Чи то їй щось із історії геть сплуталося?… Хіба ж він загинув не від совітів значно пізніше?… Та ж і «Березоль» був теж пізніше…

Пошуківка хутко підтвердила: Курбас у радянській імперії розстріляний у 1937 році в урочищі Сандормох із тисячами бранців людожерної сталінської системи. Та Катя не заспокоїлася і шукала далі, аж поки не надибала історію про Катрю Рубчакову та Леся Курбаса, дуже схожу на красиву легенду. Буцім Лесь залишив непоступливій Катрі записку: «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!» Він стрілявся через те нещасне кохання. І влучив у серце. Однак вижив, ходив із кулею, бо лікар не наважився вийняти її… А вінт!..

Хіба міг віртуальний інтелект злукавити, повести її у вигадану історію? Катя знала, що вінт – не фантазер, а таки ж машина часу, котра відтворює історичні події. Виявляється, записку Курбаса знайшла донька Рубчакової Ольга вже після смерті матері й зберегла те сумне свідоцтво кохання. Отже, правда… Щастить же людям з життям! Не те, що їй… Катя тужливо озирнулася довкола. Набридла кімната.

Пустка. Пустеля. Тут нічого не відбувається. Порожнє життя в пустій норі. Фіолетова нудьга. Найгірше було усвідомлювати, що у вірту, в життя Катрі Рубчакової можна буде повернутися лише через кілька діб.

Дівчина впала на постіль. Безтямно дивилася в стелю, а сльози котилися щоками, аж доки одна не залоскотала вухо. Катя перевернулася на бік, заплющила очі: «То нічого… нічого… Кілька днів перетерпіти. Зате я щось дізна`юся про Рубчакову, виберу найкращі епізоди з її життя, аби побачити найцікавіше…» Дівчина помалу відпливла у сон. Наступні п’ять днів промайнули швидко. Катя вирішила не брати вихідного. Щодня йшла на роботу зі впертістю зомбі, котрий невпинно рухається до мети. А ввечері вишпортувала з пошуківки відомості про Катрю Рубчакову.

З острахом прочитала про рік і причину смерті. 1919 рік. Тиф. Тиф… Тиф? Що це таке? Що то за хвороба?… Пошуківка люб’язно надавала інформацію. Катя перечепилася за багатство синонімів: європейський, історичний, космополітичний, вошивий, висипний, військовий, голодний тиф, госпітальна, тюремна, табірна гарячка… Ого! Скільки ж їх, назв однієї недуги!.. Війна. Революція. Кілька днів тому Каті ці події здавалися неймовірно цікавими, захопливими, однак тепер дівчина геть іншими очима подивилася на життя тезки, Катерини Рубчакової.

Тиф. Воші. Голод. Табори. Аж долоні похололи від жаских слів, які мовби вбралися в плоть, із сухих фактів перетворюючись на жахіття. Ну… Так, історію в школі вчили, звісно. Але нічого схожого на це страхітливе і потворне, котре полізло зі слова «тиф». На уроках історії в голову цвяшками забивали нудні дати, приторочені до безлічі війн і революцій. А зараз в уяві Каті виразно постала на тонкій шиї схилена жіноча голова з брудним волоссям, по якому повзали мерзенні воші. Дівчина не хотіла бачити того, що вимальовувала уява, але й відігнати видиво не вдавалося. А ще й пошуківка видавала голограми: людина метається в гарячці, шкіра вкрита бридким висипом; ось інший хворий із виряченими очима в паніці б’ється в руках санітарів; трупи, трупи, трупи – голі, висхлі, скинуті абияк у ями. Нарешті Катя порухом руки стерла голограму. Більше не могла дивитися. Рішуче обмежила функції пошуківки до читання. Текст і справді пішов легше, уже не було так страшно й огидно.

З жалем довідалася, що всього лиш через дев’ять років після смерті Катерини Рубчакової професор Львівського університету Рудольф Вайгль уперше в світі винайшов вакцину проти висипного тифу. А ще прочитала, що Катря, розділена з чоловіком лінією фронту, так і померла між чужих людей, навіть не попрощавшись із Івасиком…

І тут дівчина заходилася шукати інформацію про Івана Рубчака. Спершу глипнула на портрет. Кругле обличчя старшого чоловіка. Голомозий, усміхається. Потім глянула на дату смерті. 1952-й… Майже у сімдесят відійшов. Далі довідалася, що цей чоловік зумів вижити й успішно працював у радянській імперії.

[72] Наш Рубцьо – Іван Рубчак, чоловік Катерини, був улюбленцем колег у театрі. Актори лагідно-фамільярно називали його «наш Рубцьо».

[73] За красунею Катериною Рубчаковою упадало багато чоловіків, зокрема й відомий польський письменник і драматург Владислав Оркан.

[74] Гелер – розмінна монета Автро-Угорської імперії, тут йдеться про 2 гелери, монету з міді.

[75] Ольга Кобилянська, котра час від часу опікувалася і Катрею, і її донечками. Між Ольгою та Катериною були теплі дружні стосунки, схожі до майже материнської любові-дружби старшої Кобилянської до молодшої Рубчакової.

[76] Янович – Степан Янович, режисер театру товариства «Руська бесіда», батько Леся Курбаса.

[77] Ринський золотий – у Галичині і гульден, і пізніше введену в обіг крону, грошову одиницю Австро-Угорщини, за звичкою називали так.

[78] Галицький сейм у Львові, представницький орган Королівства Галичини і Володимирії (зараз територія відома як Галичина) в Австро-Угорській імперії, головно складався з депутатів-поляків із середовища аристократії, панства. Кілька депутатів-русинів зуміли добитися фінансування театру товариства «Руська бесіда», в якому грала Катерина Рубчакова.

[79] Залізнична станція.

[80] Кралечка Софія.

[81] Яка різниця?! (польськ.).

[82] Товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка – у той час впливова культурно-освітянська українська громадська організація з власними читальнями, бібліотеками, книгарнями, друкарнями, школами і курсами, музеями, гуртками, хорами.