Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відбули вишкіл, ішли строєм по Львову до двірця, щоб рушати на фронт. У першій шерензі Олена, Гандзя Дмитерко[53] – поруч із жовнірами. Люди попри дорогу стояли зі сльозами в очах, хрестили, благословляли, а декотрі навпаки – гнівливо вигукували та плювали, запримітивши дівчат у стрілецькому війську. Та не тільки посполиті мешканці Львова обурювалися.

Прибули до двірця, вантажились у потяг. Комендант потяга, Михайло Галущинський,[54] як уздрів, що є дівчина у вагоні, страх як розлютився:

– Негайно висадити. Навіть мови не може бути! Які жінки на війні? Геть!

Олена скипіла. Але кому ж доводити, що вона не гірша за інших вояків, вона ж усе вміє, вона ж вправна, сильна, хіба не поклала стільки праці своєї для стрілецької справи, хіба… За неї вступився Іван. Саме йому вичитував Галущинський. Та сотник не змовчав і сперечався – до металу в голосі, до крику… доводив… Проте Галущинський наказу свого не скасував.

– Але я за неї відповідаю. І не можу лишити її тут саму. Москалі наступають! – різко відповів сотник. Комендант від обурення аж заскреготів зубами, а Іван узяв Олену за руку й зійшов з потяга разом з нею. Вірний, добрий, щирий друг…

Вони таки разом потрапили на війну, за кілька днів, добилися дозволу у Бойової Управи. І Олена знову і знову доводила: вона – вояк, вона – дисциплінований жовнір, який не боїться ні військового труду, ні битви. Нікому не звідувала свого внутрішнього переживання, не дозволяла жодних більших емоцій та чуттів на війні. Бо найперше – обов’язок, виконання присяги, служіння, заради якого змінила усе своє життя.

Іван – уже не сотник, а четар – був стриманим і строгим з усіма. І до Олени ставився як до рівні, був таким прикладом, що й інші вояки, здебільшого гуцули, перейнялися повагою до дівчини, котра терпіла з ними разом усі біди і труди війни. Згадати тільки один перехід – п’ятдесят шість кілометрів горами… Жовніри вже падали, уже не могли сунутися, не те що йти. Стерті, змучені ноги боліли і пекли, і сил не було, і тягар ноші зростав щокроку, і кожна купа набитого каміння коло дороги кликала притулити до неї свої плечі. А вони йшли. І Оленка йшла. Йшла. Десь усередині бралося дихання, щоб не стогнати, не шкодувати себе. Тяжко, геть тяжко, ну вже от геть ніяк – але один погляд на товаришів своїх, на скромних та мовчазних побратимів, здебільшого гуцулів, звиклих до гірських стежок, терплячих працьовитих селян, що співчутливо часом позирали на неї – і діставала відрух сили і жвавості. Бо вона ж прийшла воювати не задля того, аби її жаліли. Мусила щокроку доводити – має право бути нарівні з чоловіками. Заради своєї мрії. І ці строгі, скупі на слово, посірілі, злі, замучені чоловіки – надихалися упертим дівчам, навіть усмішка, як плямка сонця, часом лоскотала жорсткі вуса і колючу щетину. І додавалося якогось дивного тепла в їхні м’язи, цівочка невідомо звідки взятої сили розпростувала плечі, давала пружності ногам. Ішли далі, поєднані новим теплом, чуттям, навіть утома торішнім листям падала під ноги. Напористі, вперті, поєднані одним тягарем й одною дорогою – ішли.

Був тільки один прикрий випадок, коли Іван не стримався. Хоча ні – він таки стримався. Прийшов до хати, де на нічліг мала стати Олена. Йшов порадитись, кого відряджати з новонавчених стрільців у патруль. Дівчина змучена, щойно зі стежі,[55] сиділа на лаві коло дверей, пила воду з кухля. Пила пожадливо, великими ковтками. Вода вихлюпнулася, і кілька зрадливих краплин потекло по шиї, у пазуху тонкої домашньої блузки, яку Олена носила попід грубим суконним мундиром. Четар, як зачарований, слідкував за дорогою цих прозорих мандрівниць. Олена повільно відставила кухоль. Глянула на Івана – як обпекла. Аж він відсахнувся, відступився від неї.

– Навіть не думай… – Встала, мовила тихо, глухо, мов камінь важкий перевернула під водою. Опустив очі. Схилив голову. А потім простягнув руку і вхопив дівчину за плече. Зирнув ясно, аж пронизав, як раптовий грім:

– Я – живий! Я – чоловік! І ти ж знаєш…

– І я жива! – перебила його різко, наче відрубала крило тому слову… – Але ж я жін-ка-на-вій-ні, – проказувала поволі, майже по складах. – Я – вояк. І ти це найліпше розумієш. Зламати довіру, повагу – дуже легко. А ти… Йди, Іване, йди!

Видихнув, наче цілу бурю в собі тримав, наче смерч вирвався із тим подихом. Повернувся різко і без слова пішов. Ще кілька днів по тому Іван ходив хмарний та суворий, геть замовк, замурував уста. Але нові походи, окопи, бої… Вдавав, що забув ту прикрість, а може, таки збагнув та й облишив свої намагання?

Олена ще більше трудилася, вчила новобранців військових премудростей. Такої строгості від своєї вчительки не очікували, але стріляти таки навчила, і скрадатися, рухатися перебіжками… Усмішку вперше побачили, як отримала картку від брата. А потім – Ромко Дашкевич прислав вісточку. А вона аж наспівувала…

За бій під Комарниками одержувала медаль за хоробрість – перед усім строєм, від австрійського генерала Фляйшмана. Іван радів, наче то його нагородили. А Олену тішило ще й те, що стрільці-побратими раділи за неї, визнали її заслугу. В додаток – їй надали коротку відпустку. І вона поїхала шукати батьків.

Після несподівано тріумфальної поїздки до Відня в січні 1915 року поверталася на фронт через Сваляву – мала наздогнати свою сотню після відпочинку. З потяга у темний засніжений вечір зійшла тільки вона. Ступала така щаслива і гарна, у блакитному сукняному плащі, який виміняла у хорунжого Яремкевича. Лише приторочена збоку шабля тихо відбивала такт ходу на халяву крага. І тиша довкола. І темрява. Ніч вляглася на дорогу посеред села, як стара велика баба, загорнувши всі хатки у свої широкі спідниці, згасивши усі вогники – анумо всім спати! Степанів йшла ледь видимою дорогою, яку швидше вгадувала, аніж бачила, за порошею на примерзлому путівцю. «Майже як колись у Винниківському лісі!» – всміхнулася своєму спогаду, намацувала ногами стежку, по силуетах хаток та дерев орієнтуючись, куди іти. Та раптом ніч заворушилася. Назустріч Оленці щодуху мчали якісь сіруваті і чорні тіні.

– Г-гав! Р-р-р! Гав-гав! – завалували пси, десь здалека і щоразу ближче. О-ой! Вони вже коло неї! Один, другий, злющі! Позбігалися, напевно, з усіх дворів, збилися у зграю, гавкають, щирять ікла, гарчать. Людоньки, рятуйте! З малої дитини неймовірно боялася собак. А-а-а! Який він страшний, як вовк, оцей найбільший псюра! А ікла які! Побігли дрижаки по тілу… Холодний жах і встид! Отут от серед села візьмуть і загризуть молодого вояку…

– Гар-р-р! Ур-р-р-р! – здоровенний собацюра, певно, вожак, розпинав широкі груди лютим гарчанням, підстрибував і наступав на Олену. Ай! Нога ковзнула, і дівчина шурхнула у примерзле болото дороги. Щось холодне і тверде впнулося у руку. Шабля! Блискавично – плазом – поміж брів тому найстрашнішому псові – а на тобі! Пес аж заскавулів, а Олена ривком скочила на рівні і – ж-жах-ж-жах – широкий миттєвий рух – шабля розрізає нічне повітря, скавчать розлючені псиська. Відгавкуються, але розбігаються. Ну що ж, і цього ворога здолала. «І то немало!» – видихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в руках і ногах.

«А хлопці в таборі не натішаться з моїх пригод!» – всміхнулася подумки.

– То як так, пані кадете, не побоялися з доктором Трильовським сперечатися,[56] не побоялися Пілсудському свої зауваги виказувати.[57] А тут сільські неграмотні пси – і ваших аргументів не послухали? – Іван і далі жартував, тішився, що знову бачив свою ніжну квітку такою щасливою, що повернулася до них. І до нього. А хлопці щиро реготали над її дитячими страхами, аж сльози втирали.

– Овва, та якби я з ними побалакала, то, може б, і з миром пішли. А то ж пси мадярські, української мови не знають, виховання не мають, про те, що я дівчина, не здогадуються, – чоловіки зареготали знову.

– Але то добре – раз прийняли за мужчину – значить останній іспит здала. Маю право бути вояком, рівним із вами! – поміж жартом видихнула наболіле.

– Та якби всі вояки були такі, як ти, то війну б за пару місяців виграли, – обізвався найстарший за віком жовнір, Василь Галущак. – Ти така, як чоловік, у бою, навіть кріпша. А як плачеш над пораненими – вертається в тебе жінка.

Тільки всміхнулася у відповідь, змовчала. Чулася як удома серед цих суворих чоловіків. Гомоніли про справи, у колі рідних облич побратимів, при ватрі, оповідала, кого бачила, як ведеться пораненим у шпиталях, який настрій у віденців, що думають про війну. Рада була оповісти їм про свої мандри, але тільки коротко, про те, що бачила, кого. Про себе майже не оповідала.

А в той самий час у Відні уже готували до друку поштові картки та марки із портретом Олени Степанів – слава цієї скромної дівчини дістала крила, летіла світом, дивувала і захоплювала – незалежно від бажань незвичайно скромної героїні.

Липень. І рік 1963. У Львові несамовито буйно квітнуть садки і парки, липи своїм золотим цвітом, своїм густим медовим духом аж памороки забивають. Але коло цього вікна теплий вітер спинився. Сторожко війнув у напіввідчинене вікно.

– А-аа! Аа! А! – жінка чи то наспівувала, чи то стогнала. Лежала в ліжку і наче витанцьовувала пекельні па зі своїм болем: погойдувалася, скручувалася в равлика, розпростувалася. Біль пронизував її так, що увесь світ – гарний сонячний літній світ – щезав, вибухав гарячим червоним світлом, крутив огненними хвилями і гинув у чорній прірві цього страхітливого танцю. Хвороба геть висотала з неї життя. Шкода сина, Славка. Один він ходить коло неї. Ой! Знову!

– А-аа! Аа! А! Господи, скільки тої муки… Не можу.

Стільки всього витримала, а тепер уже не можу…

О, відпустило. Невже? Почув Господь її молитву? А це що? Славко ж закрив усі штори… Звідки стільки світла? То сонце! Але ж зараз літо. А звідки стільки бозу? І сонце пустує, бавиться в лоскітних дотиках малих, дрібних квіточок, таких густих і одностайних, як її побратими у шанцях на Маківці. Як прегарно вони сміються, ті щирі, ті прості й такі незбагненні квіти! І летять, летять просто в очі спогадами, спалахами з її життя…

Спалах – і ось – маленький німець, білочубий хлопчичок зазирає їй у очі приязно, ласкаво. Таке диво – подарував їй галузку розквітлого бозу, їй, переляканій сільській дитині, що приїхала вчитися до Львова. «Квітка для русинської квітки!» – пробелькотів, червоніючи. Перший дарунок у її житті від хлопця! Скільки ж їй було? Років десять? Більше? Засоромилася тоді, втішилася, а хлопчисько крутнувся і втік.

[53] Ганна (Гандзя) Дмитерко (по чоловікові Ратич) – український педагог, громадська та військова діячка. Десятник УСС, згодом – десятник УГА.

[54] Михайло Галущинський – український педагог, військовик, публіцист, культурно-освітній і громадсько-політичний діяч. Комендант Легіону УСС, віце-маршал сенату Польської Республіки. Член Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

[55] Стежа – стеження, розвідка.

[56] Тут – Олена Степанів сперечалася з д-ром Трильовським після його виступу у 1913 році, котрий дотримувався думки, що війни (світової) не буде і не потрібно до неї готуватися.

[57] Пілсудський Юзеф – польський політичний і державний діяч, перший голова відродженої польської держави. Ініціатор створення Польської Організації Військової, засновник польської армії, маршал Польщі. Після його виступу у Львові 1911 року Олена Степанів висловила зауваження, що його заклик до звільнення території польської та звільнення поляків неприпустимий, якщо йдеться при цьому про загарбання території української.