Стьопка боявся вірити своєму щастю. Невідомо, скільки він іще б вагався, та інженер вийняв з кишені другий пістолет і так перелякався, що ви б тільки глянули! Він сполотнів і жбурнув пістолет геть, а Стьопці стало смішно, що чоловік не злякався зброї в чужих руках і так здрейфив, знайшовши її в своїй кишені. Йому стало смішно, чомусь бризнули сльози, і, захлинаючись ними, він забурмотів:
— Вячеславе Борисовичу, Вячеславе Борисовичу! — а інженер сидів за столом і дивився на нього, відкривши рота.
Стьопка дістає інструкцію
Становище все одно було надзвичайно важке. От-от могли з’явитися інші загіпнотизовані — Стьопка не мав сумніву, що всі співробітники телескопа з тих. Вони могли з’явитися, почувши постріли або просто в справах, могли викликати Портнова по “слимаку”. А Вячеслав Борисович нічого не пам’ятав. Для нього час зупинився у міліцейському сараї, куди його заманили під приводом “голубенького листика”. Він неначе заснув у сараї, а прокинувся в кабінеті. І нічогісінько не знав. А тут іще Степан, перевдягнений дівчинкою, пістолети, подряпана щока й голова, що гула після контузії…
— Вячеславе Борисовичу, я ж вас розгіпнотизував! — кричав Стьопка.
Інженера угнало в піт, він чомусь забурмотів тонким голосом:
— Для хворих, що живуть у селищі, влаштовано кімнати для потіння з платою за ліжко 50 копійок.
— Які кімнати? — запитав Стьопка.
— Для потіння, а ж сказав… Дівчинко, на ласку божу, що сей сон означає?
— Я не дівчинка, — бовкнув Степан. — Це не сон, а пришельці.
— А! Звичайно, звичайно, я й забув, — задушевно сказав інженер. — Пришельці, певна річ! І треба повідомити про них кому слід? Е, телефон мій тю-тю… А я, от невдача, проспав пришельців… Які вони на вигляд? Ти, значить, не дівчинка?
Стьопка зірвав з голови хустку.
— Ага… — Очі у Вячеслава Борисовича зшь ву округлилися. — Ти й справді хлопчик… Ну, ходімо розказувати про пришельців?
Стьопка підбіг до нього:
— Вячеславе Борисовичу! Я не божевільний псих, слово честі! Зрозумійте, ви ж не спали, вас пришельці загіпнотизували в сараї! Пам’ятаєте? А я вас розгіпнотизував оцією штуковиною… Це їхній апарат для гіпнозу, тільки за нитку не смикніть.
Про всяк випадок він не випускав із рук “посередника”.
— У сараї — це точно… — пробурмотів Портнов.
Видно було, що він силкується пригадати й не може. Він сказав:
— Точно… Повели вони мене в сарай, та що було далі, хотів би я знати. Звідкіля тобі відомо про сарай?
— Так я ж сидів за стіною, підглядав. У них у сараї стояв “посередник”, яким вони гіпнотизували! Спершу вас, потім вашого шофера, а потім ви взяли “маленький посередник” і поїхали. Не пам’ятаєте?
— Не пам’ятаю, анічогісінько не пам’ятаю, — відповів інженер.
Він блукав поглядом по столу, намагаючись зачепитися за що-небудь, згадати хоч якусь дрібницю, заповнити бодай чим-небудь чотиригодинний провал у пам’яті. Він знову спітнів, наче викупався, але вже не говорив про кімнати для потіння.
— Вони гіпнотизують, — шепотів Стьопка. — Вони вже всіх-всіх — і міліцію, і пошту, і міськрадівських… Вони хочуть послати сигнал по вашому телескопу своїм кораблям на орбіту, о восьмій вечора. Вони телескоп називають “навідником”, розумієте? Не смикніть!! — Він одсунув коробку.
— Що? — скрикнув інженер. — О двадцятій годині?! — Його погляд нарешті зачепився за щось на столі. — Як тебе звати? А-а, Степаном? — Він узяв зі столу календар, покрутив, поставив. — А оце що — маленьке?
Стьопка заходився пояснювати: радіостанція така, її приліплюють у роті, до піднебіння. А цією, коробкою людей гіпнотизують, вони тільки встигають ухопитися за серце — і все. Але коробка також і знімає гіпноз, якщо смикнути за коротку ниточку. І він, Стьопка, саме так і звільнив Вячеслава Борисовича від гіпнозу. Вони називають штуковину “малим посередником”…
Він розповідав поспіхом, не дуже послідовно, бо дорога була кожна секунда. Чортівня! Портнов виявився дуже дивною людиною. Зрозумівши, що самих пришельців ніде не бачили, він раптом зареготав і крикнув:
— Правильно! Якого біса тягати в Космосі тлінне тіло, коли можна обмежитися свідомістю! Молодці!
Він схопився, пробіг од вікна до стіни, знову до вікна, постукав по склу й пробурмотів незрозумілим тоном, чи то злим, чи то веселим:
— Так що? Проблема контактів! Спершу ти мене повози, а потім я на тобі покатаюся…
— Вячеславе Борисовичу, треба скоріше, — нагадав Стьопка.