— Машину, Зоєчко. Хай Леонідович піджене, я поведу сам. Швиденько… — Він відпустив кнопку й підморгнув. — Поїдемо до сентиментального боксера, комашко.
— А з інструкцією як же?
— Тримай про запас. Ми поїдемо до розумної людини, Стьопо. Не голова — а трактор. З ним у парі я дещо зможу провернути… якщо він чистий.
— А чому він — сентиментальний боксер?
— Він такий, — відповів Вячеслав Борисович. — Побачиш. Він уже три доби сидить під замком і думає сумну думу. Він фізик-теоретик. Ось і машина…
Водій не помітив Степана і почав було:
— Кут одинад…
— Мовчати! Ви залишитесь… гм… Петре Леонідовичу. Ясно? Сідай, Машо, — це Степанові.
Потім знову водієві, голосним шепотом: — Кут третій викликає…
— Так машину ж розіб’єте! — винувато всміхнувся шофер.
— Пропадай моя підводо, — відповів Портнов і заіржав, підробляючись під загіпнотизованого.
Втретє того дня Стьопка їхав у машині. Вячеслав Борисович справді був кепським водієм-вчепився в кермо й витяг шию. Однак машини не розбив, а досить плавно зупинив її біля під’їзду ітеерівського гуртожитку молокозаводу.
— Кисельов живе тут, — попередив Стьопка.
— Гадаєш, що він і моєму приятелю приклав до замкової щілини “посередника”?
— М-м…
— Перевіримо, — сказав Вячеслав Борисович. — Ти на око їх не розрізняєш, своїх підшефних?
— Поки що ні, — відповів Стьопка.
— Ну, ризикнемо, Машенько. Він дуже метикуватий хлопець, Митя Благоволін.
— Дивне прізвище, — мовив Стьопка.
— У нього прадід був із духовних, із попів, — говорив інженер, пробираючись вузькими сходами. — їм у семінаріях давали нові прізвища, милозвучні…
Вячеслав Борисович трохи боявся і розказував про милозвучні прізвища для хоробрості. Стьопка подумав: нічого, звикне. Він ішов і примічав дорогу. Запам’ятав, що в гуртожитку двоє сходів. Що, крім центрального входу — з вулиці, є ще двоє дверей у двір, просто з нижніх майданчиків. Що на третьому поверсі дуже незручно стоїть ящик із піском, легко зачепитися на бігу. А ось і п’ятий поверх. Коридор був порожній. У просторій кухні дзвінко перемовлялися жінки. По коридору побіг хлопець у довгих футбольних трусах, розмахуючи рушником.
— Кімната шістдесят восьма, — сказав Портнов. — Він дома.
У замковій щілині зсередини стримів ключ.
— Постій тут, — прошепотів інженер. — І акуратно, акуратно…
Стьопка притиснувся спиною до стіни поряд із дверима. Хлопець із рушником уже зник в умивальні. Інженер постукав.
— Благово! Відчиняй, хитрий Портняжка прийшов!
З кімнати відповіли негучним басом:
— Іди геть.
— Відчиняй, кажу! Новий “Нейчур” одержали!
Клацнув замок.