"Головний полудень": читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я натиснув на важкі скляні двері й нерішуче вийшов із схованки.

Розуміючи, що пришельці відступили, я боявся в це повірити, хоч і бачив яскраву райдужну пляму, що зникала в зеніті. Від неї кільцями розбігалися по небу веселі кучеряві хмари.

Відтоді я не люблю дивитися на хмари, що швидко біжать по небу.

Ще кілька хвилин я був при пам’яті. Стояв на ґанку і намагався збагнути, хто переді мною — Десантники чи вже люди. З натовпу на мене дивився полковник Ганін.

Він крутив головою, поправляв галстук, немов його душило, і струшував об коліно кашкет. Полковник попався пришельцям пізніше за всіх і тому дещо розумів.

Побачивши, що я вийшов із дверей, він наблизився до мене і спитав:

— Ти що-небудь знаєш? — і показав рукою на небо.

— Здається, вони відступили, — сказав я.

Він кивнув. Пробурмотів:

— Коли б знаття, де впадеш, — знову поправив галстук і крикнув: — Увага! Увага! Військовослужбовці, до мене!

Стало тихо. Або ж у мене в голові стало тихо. Пам’ятаю, Ганін наказав кільком військовим і міліціонерам зібрати зброю і швидко пішов до воріт. А я біг за ним, щоб розповісти про плани пришельців, але в мене язик не повертався, бо годину тому сам полковник запропонував цей план — захопити Москву, Нью-Йорк і Лондон, — і я все ще не зовсім вірив, що полковник більше не пришелець. Отак ми й вийшли до воріт, назустріч броньованим машинам парашутистів, що розверталися довкола загорожі телескопа, а далі я нічого не пам’ятаю. Тільки великі колеса та синій дим вихлопів…

Решту я знаю від інших людей. Як парашутисти оточили машинами пагорб і попередили4 в мегафон, щоб ніхто не виходив за ворота, інакше стрілятимуть. Полковник не зважився порушити наказу, а я проскочив у хвіртку і побіг до найближчого бронетранспортера, під дулами кулеметів, навпрошки. Кажуть, я виліз на броню, як жук, і заходився кричати: “Де у вас командир?” — і мене з’єднали по радіо з командирською машиною й переконали, щоб я все сказав у мікрофон. Я розповів про пришельців, а потім згадав про Сурена Давидовича і так загорланив у мікрофон, що командир полку наказав відвезти мене у лісопарк. Я знепритомнів аж у яру: показав на Сурена Давидовича, який лежав у руслі струмка, і сам упав.

Сурен Давидович вижив, у нього навіть астми не стало.

Він одужав раніше за мене. Ми з ним лікувалися в одній лікарні, і він приходив мене провідувати, коли я ще не міг голови підвести з подушки.

Вячеслав Борисович

Ну от, я написав про все, як було. Досить нудне заняття — писати. Нудніше, ніж розв’язувати задачки з алгебри. Та Стьопка, який сам нічого не написав, а тільки втручався — тут я наплутав, тут забув, — Стьопка каже, що треба ще написати про нас. Виходить, піби ми герої. Те розвідали, там попередили, тут бабахнули і таке інше. Дурниці, звичайно. Степан правду каже. Ми ніякі не герої, просто нас — дітей, я хочу сказати, — нас “посередники” не брали. В нас не можна було підсадити Десантників. Тому Степан зумів пройти на телескоп, а я — побувати біля корабля і все запам’ятати. Як це виходить, я не дуже розумію. В такого, як я, не можна підсадити Мислячого, от і все. А справжній герой був один. Вячеслав Борисович Портнов. Писати про нього важко.

Через нього я не можу бачити цей проклятий телескоп. І ніколи не прощу собі і всім іншим, що ми кричали, тішилися, перев’язували подряпини. Згадати цього не можу. Ми були живі й раділи, а він, врятувавши всіх нас, був мертвий і лежав біля столу радіостанції, випроставши руку.

Він повернувся на машині до телескопа і пішов просто в апаратну. Вартового знешкодив “посередником”, зачинився в апаратній і викликав Москву.

Він устиг передати майже все, одного не встиг — сказати, щоб вимкнули високовольтну лінію, й цієї миті пришельці висадили двері, схопили його, а він вирвався і застрелився.

Пришельці вийняли у нього з руки пістолет і залишили Вячеслава Борисовича в апаратній. Ми не знали, що він там. Ніхто не знав, що Вячеслав Борисович застрелився, щоб не видати Стьопки, і цим врятував його, а можливо, і всіх, хто живе на Землі.