— Кому ти пояснюєш, Славо… Он книжка з малюнками, то для її віку.
— Машенька — людина, — мовив Вячеслав Борисович. — У неї із зелененькими свої рахунки. — Він помацав садна на щоці.
— Ну, сиди, якщо людина… Отже, транспортують чисту інформацію. Я мав рацію. Пам’ятаєш нашу розмову про кембріджські спостереження?
— Митьку, я завжди вважав тебе великою людиною. Все правильно. Навіть те, що цивілізації з ядерною енергією не виживають, самоспалюються.
— О, і про це була розмова? Коли?
— Машо, повтори, — попрохав Портнов.
— “Мерзенна зброя, — пробурмотів Стьопка. — Варто дикунам її винайти, як відразу ж пускають її в хід і знищують увесь матеріал”. А матеріал — це що? Уран?
— Це ми. Дикуни. Ми для них — матеріал. Гаразд, Дмитре, що ти пропонуєш?
— А мерзенна зброя — ейч-бамб.
Вони раптом замовкли, неначе злякавшись сказаного. Портнов закурив. Рука із сірником тремтіла. Потім він вимовив через силу:
— Можливо. Знищити всіх одразу. Але ми повинні перешкодити їм розповзтися.
— Яким чином?
— Основні сили десь на орбіті. Я гадаю, що без них Десантники не вирушать із Тугарина. А сигнал вони готуються послати через наш телескоп.
— Можуть і без них. Я обміркував би це діло ширше. Адже й комару дзижчати не забороняється.
— Часу обмаль.
— Стратегію слід обдумувати серйозно, — сказав Митя. — І в казці комарі по дзижчали, обрали стратегію і ведмедя подолали… Портняжко, а навіщо вони пішли в Космос? Чого їм треба, цим Десантникам? Га?
— Перенаселення, нестача корисних копалин… Що ще?
— Хитрий Портняжка вдягає пришельців у земний сіряк… Корисні копалини зручніше шукати на ненаселених планетах. Що ж до перенаселення… Зверни увагу: “зелені чоловічки” уміють стискати особистість до розміру вишні, судячи з цієї коробки. Тож на біса їм життєвий простір, якщо у твоїй кишені затишно розташується десяток живих створінь?
— Інстинкт завоювання, — сказав Портнов.
— Ну! Ти ж марксист, вивчав політекономію! Інстинкти, пристрасті — пан Шопенгауер, ай-я-я… Інстинкт — це для перелітних птахів, а для розвиненої цивілізації потрібно щось серйозніше. Перенаселення, перенаселення… Ось воно — щось. Робоча гіпотеза: вони перенаселені мертвими.
— Оце загнув-ув… — промовив Вячеслав Борисович.
— Лелечко, це ж простіше простого. У тебе в кишені лежить апарат, що списує з живого мозку повну картину свідомості і зберігає її необмежено довго. Точніше, поки не трапиться підходяще тіло, в яке можна вмістити цю консервовану свідомість.
Інженер крякнув.
— А-а, закректав… Відгадка ж лежить на поверхні… Припустімо, ти вигадав цю штуковину… з найгуманістичних міркувань, щоб перемогти смерть. Але що далі? Старих та безнадійно хворих починають рятувати. Ховають їхню свідомість в оцей апаратик, щоб знайти коли-небудь потім вільне тіло. Наприклад, тіло злочинця. Можна й божевільному поміняти свідомість на нормальну, розумієш? Та що буде далі?
— Далі почнуться неприємності, — підхопив Вячеслав Борисович. — Злочинців і божевільних мало. І взагалі це не метод.
— А! Розумієш тепер? Покоління два-три вони могли викручуватися. Можливо, створили касту безсмертних володарів, котрі віками кочували з одного тіла в інше. Можливо, щось іще, однак довго це не могло тривати, бо…
— …коло втаємничених розширювалося, і на планеті зростав запас безсмертних свідомостей!
— Нестерпне становище — друзі, рідні, кращі уми планети томилися у “вишнях”…
— І вони рушили в Космос по тіла!
— Як заморські колоністи по рабів у Африку.