— Так-так, я дещо придумав… — Він повернувся, одним махом опинився за столом і з тим самим незрозумілим виразом поглянув на Степана. — Будемо вважати, що твій приятель не доїхав до міста. І що відповідальність за долю Землі навалилася на наші слабкі плечі. Відпочинь хвилин п’ять… — І почав швидко писати у великому блокноті. — Зараз ми придумаємо для них дещо цікавеньке… Жартівники! Навідник їм знадобився… Так зневажати благородний інструмент!
Степан зазирнув через його плече. Він швидко написав угорі на аркуші: “Інструкція, як зіпсувати телескоп” — і відразу ж густо закреслив цей напис. Стьопка подумки похвалив його: про диверсію говорити вголос було не варто. Якщо вже ц є підслухають, не помилують… Він, напевно, вдесяте згадав розмову, яку сам підслухав, сидячи під кожухом Сура. Як Кисельов гримнув, коли Рубченко заїкнувся про телескоп: “Згадай про р-розпилювач!”
Він похитав головою. “Розпилювач” мав бути жахливою річчю — вся компанія перелякано змовкла після цих слів. Було приємно думати, що й вони можуть боятися. Аж ось Степан помітив на перекидному календарі своє ім’я, дрібно написане рукою Портнова.
На календарі було зроблено такий напис:
“1. Степан Сизов, 1,5 м, коренастий, чуб світло-русий, очі сірі, швидко блідне, стрижка “бокс”, 13–14 років.
Надійно ізолювати для акселерації, або +.
2. Завершення підготовки 19.40”.
— Ага, це мої прикмети, — сказав Стьопка. — Це ви писали під гіпнозом, так? (Інженер промимрив щось нерозбірливе собі під ніс). -А хрестик чому?
Перо нечутно бігало по аркушу. Не зупиняючи його бігу, інженер відповів:
— На вічну пам’ять. Ясно тобі? Тоді запни хустку як слід, ти ж дівчинка… — він тицьнув рукою наліво, в куток.
Куток був відгороджений завіскою. Там виявився умивальник і дзеркало. Стьопка зітхнув і вмився, — надто вже брудний був як для дівчинки. Втерся вафельним казенним рушником, запнув хустку. Скорчив у дзеркало гримасу — викапана дівчинка, огидно навіть. Стурбовано вискочив із кутка, підбіг до дверей… В коридорі — анітелець. Якщо т і підслухують, уже давно були б тут. Після пострілів — напевно. А втім, “слимак” сам не повинен нічого чути, для розмови т і лягали й заплющували очі.
Вячеслав Борисович ще писав. З вікна нічого цікавого не було видно — нерухомо стояли припилені берези, а телескоп і прохідна були з іншого боку, за рогом. Монотонно стукотів десь мотор. Стьопка згадав про зброю й зарядив обидва пістолети. В один уклав вистрілені два патрони, а в другий усю обойму. Повагавшись, поставив “посередник” на стіл. Вячеслав Борисович з тріском видер аркуш із блокнота й сказав:
— Дай і мені одну іграшку. Дякую… — і з огидою засунув пістолет у кишеню. — Боюся, що він мені знадобиться ще до заходу сонця. “Посередника” залишаєш, це правильно… А оце, — він простяг списаний аркуш, — прочитаєш за ворітьми, у безпечному місці. Сховай надійно. І тікай звідси скоріше. Іграшку раджу тримати за пазухою, до часу, — прочитаєш у папері, до якого. Сиди в безпечному місці, подалі звідси, на очі людям не навертайся. Годинника в тебе немає? Візьми мого. Йде точно.
Стьопка знизав плечима, але годинник усе-таки взяв.
Лиха година! Як йому не хотілося знову залишатися самому! Він похмуро згорнув аркуш, сховав за пазуху. І раптом Портнов сказав:
— Ти знаєш, хто я? Надувенна жаба.
— Як? — перепитав Стьопка.
— Надута жаба, по-сербському. Я ж забув про Благово!
Він осяйно усміхнувся, і Стьопка зрозумів, що тікати нікуди не треба. Слово честі, це було чудово!
Хитрий Портняжка
Вячеслав Борисович ховав розбитий телефон, примовляючи:
— Добре бути мурахою — колективна відповідальність… Бігай собі по крайку тарілки й уявляй, що тримаєш курс на Полярну зірку.
Стьопка ввічливо посміхнувся. Інженер пояснив:
— Мураха шпарить по колу, а думає, що біжить прямо. Не буду я сидіти в затишному кабінеті — побіжу… Мій номер, здається, Кут одинадцять?
— А що?
— А те, що я — з начальства. Старші від мене тільки Лінія та Крапка. Зрозумів?
— Ага, — кивнув Степан. — Правильно! П’ятикутника вони мають за ніщо. То й що з того?
— Ми їм влаштуємо кімнату для потіння, — сказав Портнов, схиляючись над столом. — Зою! Зоєчко! Агов!..
З динаміка відповіли:
— Слухаю, Вячеславе Борисовичу…