Стьопка відступив на два кроки.
Охоронник усміхнувся і, схиливши голову, почав дивитися на дівчинку. Стьопка рішуче витримав його погляд. Дожени, спробуй… Михалич повів плечем, сплюнув і показав на ворота:
— Біжи он туди, ліворуч, у лабораторний корпус, по сходах на другий поверх і наліво до кінця.
Стьопка пішов. У ворота і ліворуч по бетонній чистій доріжці, по непевних смугах тіні, що падали від сталевих ферм телескопа. Він ішов у клятому платті, й не можна було засунути руки в кишеню, і позаду, від воріт, на нього дивився похмурий Михалич. І неможливо було знати, що чекає попереду. Цілком вільно невідоме дещо, яке вміло гіпнотизувати людей за частку секунди, мало бластери, зелені радіостанції-“слимаки” та іншу чортівню, — цілком вільно, думав Стьопка, воно змогло простежити за кожним його кроком, і дізнатися, що він везе в чемодані, і зумисне наказати, щоб його пропустили.
От і корпус. Двох кроків вистачало якраз від однієї смуги тіні до іншої. Ось корпус і двері. Заходь! Скільки часу ти мріяв про пістолет у правій руці і пістолет у лівій, — заходь! Ти вмієш стріляти лівою, стріляти швидко і несхибно. Охота тобі стріляти, Степане? Не звертай на ґанок, іди прямо, довкола пагорба і до паркану… Тобі ж зовсім не хочеться стріляти…
Він увійшов. За скляними дверима м’який синтетичний килим зовсім глушив кроки. По сходах, немов річка, збігала м’яка доріжка. Стьопка підіймався через силу, неначе плив проти течії. Корпус стояв тихий і безлюдний, тиша аж дзвеніла у вухах. Порожній коридор дивився на Степана блискучими очима ламп… Двері були товсто оббиті кремовим пластиком.
Таблички висіли похило на випуклій оббивці: Стьопці відсвічувало, на зріст він був малий. Спинався навшпиньки, щоб прочитати: “Липилієнь Р. А.”, потім “Кротова З. Б.” і нарешті “Портнов В. Б.”.
Степан озирнувся. Здалося, що невидимі пришельці-гіпнотизери висять над дверима, як повітряні кулі, і дивляться невидимими очима. І він, рятуючись від цих невидимих очей, смикнув двері й опинився в темному, вузькому тамбурі. Набравши повні груди повітря, штовхнув другі двері й опинився в кабінеті, навпроти письмового столу.
Ви думаєте, що вас не можна вбити
— Добридень, добридень! — Портнов усміхався й кивав, виглядаючи з-за настільної лампи. — Ти до мене, дівчинко?
Сліпуче сонце пронизувало скляну стіну кабінету. Стьопка примружився.
— Ти до мене? — повторив Портнов.
Він, підвівшись, поглянув на чемодан. Стьопка кивнув: він не міг одвести голосу.
— Ну, розповідай…
Стьопка швидко сів на стілець праворуч від дверей, смикнув чемодан на коліна, прикрив. Портнов, посміхаючись, поставив руба на стіл плоску зелену коробку завбільшки як від цигарок. Таку саму коробку гітарист прикладав до дверей тиру. Стьопка впізнав її, та вже ніколи було лякатися. Він притримав кришку чемодана лівою рукою, правою намацав рукоятку “Макарова”, вихопив його і застеріг:
— Спуск із “шнеллером”, стріляю без попередження… Руки!
Руки інженера як неживі лежали на столі. Сірі, безкровні губи промовили:
— Пістолет — не іграшка для дівчаток. Дай сюди.
— Ще б чого… А тій штуковині дайте спокій!
Рука відсунулася од зеленої коробки. Інженер глибоко зітхнув, щоки немов порожевіли.
— Бавишся в розвідників, дитя віку? Чого тобі треба, власне?
— Стривайте, — перебив Стьопка. — Я вам спершу скажу ось що. І не забувайте про “шнеллер”. (Той обережно кивнув). Я знаю: ви думаєте, ніби вас не можна вбити. Ви оживете, так?
— Ти з глузду з’їхала, — прошепотів інженер. — Ти щось плутаєш…
— О ні. Це ви не розумієте, що на такій відстані вашу голову рознесе на шмаття…
Інженер знову кивнув і примружився. Стьопка подумав, що даремно він почав про оживання.
— Припустімо, я це розумію, — мовив Вячеслав Борисович. — Що ж далі? Звідкіля ти взяла, що мене не можна вбити?
— Це для вас не має значення. Ви повинні вивести з ладу телескоп.
— Навіщо?
— Ви самі знаєте.
Інженер осміхнувся: