— Знову сенсація? — спитав бас.
— Тут красива місцевість, — швидко мовив інженер.
— Що-о? — здивувався бас. — Сла-авко, та ти ж білий, як стіна!.. Заходь, кави хочеш?
Вячеслав Борисович схопив Степана за плече і підштовхнув у кімнату, мимо господаря.
Це був височезний і широчезний, дуже красивий чоловік. Великий, як шафа, весь у коричневих мускулах. Біцепси — кожен як Стьопчина голова. Золотава чуприна. Сонце немилосердно пекло у вікно, і господар був у трусах і пляжних капцях-підошвах. Він жалісно поглянув на Степана і напівголосно запитав:
— З нею щось сталося? Потрібні гроші?
— Тут красива місцевість… Га?
— Ти що, знущаєшся?
— Гаразд, — сказав Портнов. — Якщо так, налий кави. Це Машенька, для неї теж кави.
— Ну, знаєш, Портняжко… Це ні в які ворота не лізе!
— Лізе, Благово, — промовив Вячеслав Борисович. — І сенсація є. Зелені чоловічки дісталися до планети на ймення Земля.
Сентиментальний боксер
Стьопка сьорбав холодну каву з печивом і слухав. Насамперед він зрозумів, що вчені прозвали інопланетних мешканців “зеленими чоловічками”. Ще давно, заздалегідь. Вони давно припускали, що повинні бути ці мешканці, і для виразності дали їм таке прізвисько.
Потім Стьопка зрозумів, що величезний засмаглий хлопець боїться — обличчя в нього побіліло навіть під засмагою.
“Що ж, і злякаєшся”, — подумав Степан. І тут розмова стала незрозумілою і звернула, здавалося, в інше русло.
Благоволін запитав:
— Отже, транспортують чисту інформацію? — Він обережно доторкнувся до “посередника”, що лежав на столі.
— На якомусь субстраті. Стьо… Маша каже, що оця штука поважчала, коли мене… як би це сказати?
— Зреверсували. Набагато поважчала?
— На трохи, — відповів Степан.
Господар повернувся до нього:
— Ага! На трохи… А в грамах?
Степан знизав плечима. Благоволін ще раз торкнувся до “посередника”.
— Скільки їх там? Сидять і чекають… Скільки їх там, Портняжко?
— Відкриємо й поглянемо, — понуро мовив Вячеслав Борисович. — Помилуємося.
— Мабуть, не варто. А кортить, Портняжко… Покласти б на аналітичні ваги і смикнути за ниточку…
— Поклади, — сказав Вячеслав Борисович. — Мені в кишеню поклади і більше не чіпай, я тебе знаю.
— А хто в ньому сидить? — запитав Стьопка. — Це ж гіпнотизер.
— Справді-бо, хто ж там буде сидіти? — пробурмотів Благоволін.
— Пришельці, — серйозно пояснив Вячеслав Борисович. — Точніше, їхні уми, особистості, розумієш? Ну, зміст їхнього мозку, якщо так дохідливіше.