Правда! З півдня, від району, торохтіла зелена бабка, і Стьопка мало не випав із кузова, бо машина стишила хід, мабуть, водій задивився в небо.
У-ру-ру! Вертоліт, військовий! Значить, добралися лікарка з Альохою, і буде тепер порядок!
Він забув, що через Березове вони ледь-ледь через півгодини могли прибути до райцентру, і кричав “у-ру-ру!”, поки вертоліт сідав на радгоспний вигін, розмітаючи пучки торішньої вики. Тільки-но він сів, з поблияшього переліска вихопився міськрадівський газик і підкотив упритул до вертольота, під гвинт, що поволі обертався. Було видно, як тріпоче брезентовий дашок “газика” — машина, в якій сидів Степан, проїжджала зовсім близько від місця посадки.
З пузатої кабіни злізли двоє — військовий і в цивільному. Двоє місцевих зустрічали їх біля газика. Стьопка не роздивився тих, що зустрічали, — заважав кузов автомобіля.
Приїжджих він бачив добре: майор, туго підперезаний ременем, з моложавим гарним обличчям, а чоловік у цивільному — невисокий, з блискучою сивиною, в примітному темно-сірому костюмі, він по-начальницькому тримав голову.
Всі пасажири намилувалися зустріччю, вантажна машина загула, і чи не вп’ятдесяте за цей безкінечний день Степан побачив проклятий жест — обома руками за серце: два чоловіки, чотири руки…
Він забився в свій куток. Два чоловіки, ще два. Раптом його огорнули відчай і безнадія. Так спритно, так спокійно це робилося. Вони брали нас без пострілу. Екіпаж вертольота напевно нічого не помітив: привезли пасажирів, куди було наказано, і — т-р-р! — заторохтіли назад. Т і могли й вертоліт захопити, але чомусь не схотіли. Змилувалися. З усіх глядачів це розумів один лише хлопчина чотирнадцяти років. Він їхав до телескопа, і на колінах у нього стояв чемоданчик із двома пістолетами й сотнею патронів до них. Усе. Більше нічого не було.
Заходь!
— …А яка ото була насолода випити чарчину і капусткою квашеною закусити!..
Від Синього Каменя машина йшла порожня. Стьопку розважав останній попутник т— маленький голубоокий дідусь, пряменький, з високим випуклим лобиком і смішним ротом. Нижня губа — одвисла, як у Валерки, коли він збирається несамовито заревти. Стьопка не знав його, бо дідусь був сільський і просто з села прийшов і найнявся охоронником на телескоп. По дорозі від Синього Каменя він розповідав, який він колись, у селі, був здоровий і як його дві війни не зігнули, а сидяча робота прикрутила так, що він чотири тижні пролежав у районній лікарні. Він од реготу наливався кров’ю, згадуючи, як йому “їжу непосредственно до ліжка підвозили, на гумовому ходу”. І заборонили йому пити і пшеничне вино, і легке вино, і навіть пиво…
Отак він розпатякував, витріщаючи пустотливі очі, а Стьопка думав про своє і, здавалося б, зовсім його не слухав. Коли ж дідусь запитав, чого “мадемазель” їде до телескопа, Стьопка враз бовкнув:
— Посилку везу, дідусю.
— При роботі, значить, — зауважив старий. — Для кого ж передача?
— Для Портнова Вячеслава Борисовича, — знову ляпнув Стьопка.
— Зна-атний чоловік! — захоплено мовив попутник, та на його рухливому личку промайнуло щось іронічне. — Зна-атний… Непитущий.
Мабуть, іронія й стосувалася останньої характеристики Вячеслава Борисовича. Дід не міг уторопати, чому здоровий, молодий і “знатний” чоловік із доброї волі відмовляється і від пшеничного вина, і від легкого вина, і навіть, як казали, від пива.
— А що в посилці?
— Не знаю, — сказав Стьопка. — Моє діло передати.
Він розраховував, що дід, як охоронник, проведе його до Портнова. Дідусь був, безперечно, не з тих, — сміявся весело, заливчасто і дуже кумедно розтуляв великий рот із міцними чорними зубами. Т і сміялися грубо, уривчасто. Неначе гавкали.
— Передаси, передаси, ось зараз і передаси, — просторікував попутник. — Вважай, приїхали… Вартовий подзвонить, Портнов пришле на прохідну Зойку-секретарку, дістанеш шоколадку — і давай дьору… Михаличу! — заволав він просто з кузова до вартового, що стояв біля воріт. — Михаличу, тут мадемазель із посилкою для Портнова!
Стьопка дивився на носки своїх черевиків. Ускочив! Певна річ, він не збирався віддавати чемодан із зброєю одному з тих. Він хотів під виглядом посильного пробратися до Портнова, а ще ліпше — до професора Бистрова, директора телескопа. А тепер що? Казати, що пожартував, тобто — пожартувала, і ніякої посилки немає? Чи вимагати, щоб його самого провели до Портнова?
Він сидів у машині, аж поки водій його витурив. Зіскочив. Пістолети глухо стукнули в чемодані. Дід-попутник метушливо обтрушувався. Охоронник від воріт пробасив:
— А я гадав, що ти з онукою приїхав. Здоровий?
— Е-е, була у собаки хата… — заторохтів старий.
— Завівся, — сказав охоронник. — Йди у вартівню, Прокоф’єв… Статут тобі прочитають… новий. Ха, ха…
Степан, напевно, побілів: він-бо знав, який “статут” прочитають веселому дідусеві у вартівні. Охоронник кілька секунд розглядав Степана з похмурою цікавістю.
— Що привезла?
Стьопка промовчав, виграючи час.
— Ану покажи! — Охоронник простяг руку по чемодан.