Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О-у-гу! У-гу-о! — підхопив натовп останній вигук старого.

Можливо, ця молитва не так уже й відрізняється від інших молитв, що їх виголошують у церкві чи в костьолі. В основі їх — одні й ті ж спогади?

Я розмірковував над своєю скрутою.

Чи врятує мене маска, чи допоможуть вихиляси і пританцьовування, до яких я мусив був удатися. Можна було б із певністю сказати: “Так!”, аби я знав точно, що на мене полюють поліцейські, а не люди Поводиря. Для тих нема ніяких засторог, маску вони можуть просто зірвати.

Натовп виніс мене на площу. Виправдалися мої найгірші передбачення. Тут таки діяли люди Поводиря. Щоправда, масок вони не зривали, але до кожного, хто видавився їм підозрілим, кидалися з обіймами два дужих молодики, третій тицяв обранцеві до рота пляшку з касфою і непомітно зсував маску.

Я вперся ногами в брук, щоб натовп тісніше огорнув мене, а не виштовхнув, наче корок. У руці я стиснув ніж — великий палець завмер на кнопці, що вивільняє лезо.

Проте доля всміхнулася мені й цього разу. Натовп так ущільнився навколо мене, що здорованям Поводиря важко було протиснутися до мене. До того ж я вільною рукою обіймав якогось високого підпилого акдайця, а з другого боку мене обіймав метис, прикрашений намистом із ложок, виделок та дрібних монет. Мабуть, він начепив на себе увесь свій пабуток.

Аж ось один із молодиків Поводиря зупинив на мені свій погляд і щось мовив до своїх товаришів. Невже упізнав?

Я прихилився до акдайця, підспівуючи його безладній пісні:

— Гой-уе! Гой-у-у!

І все-таки двом хлопцям Поводиря пощастило проштовхатися до нас. Вони подали нам блискуче намисто і, коли ми шанобливо брали його, швидко зазирнули під маски акдайців. Мене вони не зачепили. Нас знову підхопив натовп.

У руках я тримав останній дарунок Поводиря — дешевеньке скляне намисто, як ті, що давно колись заповзятливі люди обмінювали тут на золото. Вони й тепер хотіли б здійснити такий обмін, хіба що трохи складніший: намисто — моє життя — золото…

Посланці Поводиря позирали нам услід, і не знати було, чи таки й справді вони не впізнали мене, чи щось собі намислили.

Разом із підпилими акдайцями я непевною ходою ішов по тихих вуличках, де жили робітники копалень. Для них англійська компанія побудувала невеличкі будинки з гарненькими зеленими подвір’ячками. В тих будинках були всі вигоди — газ, електрика, гаряча вода. Компанія пішла на ці витрати, і прибутки набагато перевершили їх: зменшилася плинність робочої сили, бо, покинувши роботу в копальні, робітник мав негайно звільнити квартиру. Отож “тихі” ніколи не страйкували, не вступали до профспілки.

Чистенькі, обсаджені кущами тротуари скінчилися. Потяглися кривулясті вулички — убогі хижки, сяк-так зліплені із старих ящиків, дощок, дикту, тулилися одна до одної. Тут жили “буйні” акдайці — ті, що покинули роботу в копальнях або їх звільнила компанія. Серед них був усякий люд: справжні бунтівники і п’яниці, організовані страйкарі і сезонні робітники, вчорашні мисливці і шукачі золота, старі, що вже не мали сили працювати, злодії та жебраки.

Мої супутники, певно, належали до останніх двох категорій.

Ми ввійшли у напівзруйновану хатину. В кімнатці на столі в труні лежав покійник. Коло труни стояло кілька порожніх пляшок, які правили за свічники. Правда, були тут і пляшки, наповнені касфою та пивом, а на пощербленій тарілці лежало пригощення — шматочки засохлого на повітрі м’яса. Ще якесь їство лежало розкладене на банановому листі.

В кутку кімнати, рвучи на собі волосся, ридма ридали кілька жінок, запнутих у якесь лахміття.

Чарок чи склянок не було, і мені тицьнули до рук пляшку, з якої тільки-но пив акдаєць. Відмахуючись од мух, що так і лізли до рота, я нив пиво маленькими ковтками, не наважуючись одірватися від пляшки. Адже скорбота за померлим тут вимірювалася кількістю випитого, і якщо хто відмовлявся від питва, то вважали, що він був нещирим до покійного при житті і скорбота його несправжня. Я не хотів викликати ані найменшої підозри, бо акдайці почнуть придивлятися до мене і побачать, що я — білий.

Я допивав уже четверту пляшку пива, перед очима почали витанцьовувати червоні кола й півкола. Ще трохи, і п’яна круговерть підхопить мене. Я зробив кілька пасів самонавіювання.

Тільки-но пляшки випорожнювались, у них одразу ставили свічки. Що більше горіло таких свічок, то більшу шану засвідчували відвідувачі покійному.

Церемонія закінчилася тільки під ранок. Замовкли плакальниці, чоловіки сіли грати в кості. Здавалося, про мерця усі забули. Скориставшися з того, я вийшов з хатини і пішов униз, до пустирища, де було звалище. Доводилося перелазити через купи сміття, покидьків, погнутого залізяччя. Нарешті блиснула річка. На березі стояли човни. Я вибрав собі, як мені здалося, найміцнішого, збив замок і стрибнув у човен. Попереду була недалека, але небезпечна дорога до поселення, де мене ждала людина Густава. Саме вона й мала стати моїм провідником.

Я плив повз низькі, напівзатоплені береги — міріади комарів і москітів населяли цю місцевість. Волога і спека сприяли розмноженню найрізноманітніших форм тропічного життя, тут нестримно множилися, святкували свято життя і жерли одне одпого крокодили, мурахи, мурахоїди й бацили. Із води то тут, то там підіймалося віття напівзатоплених дерев, евкаліпти суцільною стіною вкривали невисокі пагорби — їхнє коріння сягало найглибших шарів землі. Іноді я бачив мангрові гаї, на могутніх стовбурах вирізнялися красиві суцвіття орхідей.

Аж ось потяглися бананові плантації, серед яких вирізнялися невеличкі острівці пальм. Нарешті над річкою показалися дві садиби, обгороджені колючим дротом. Будинки на тих садибах були обшарпані й неохайні. Судячи з усього, хазяї здають їх в аренду. Орендатори буквально наводнювали країну, їх було тут так само багато, як невеличких зелених острівців, що повільно пливли за течією серединою ріки. Острівці складалися з водоплавних рослин, що згодом перепліталися між собою, утворюючи невеличкі купини, які нібито нікому не заважали. Але досить було їм за щось зачепитись, і вони перетворювалися на великі острови, котрі серйозно загрожували судноплавству. Так само і орендатори, дай їм волю, то вони заполонять усю країну. Жадібні, ненажерливі, нерозбірливі в засобах, вони намагалися вхопити ласий шматок навіть там, де, здавалося, взяти нічого. Перевірити б їх моїм апаратом! Цікаво, який у них відсоток У-випромінювань?

Але незабаром мені стало не до роздумувань. Мою увагу привернули дрібні лісові бджоли — тауга. Мільйони їх літали наді мною, немов хмара. Досить було мені якусь мить посидіти нерухомо, як вони заповзали під одяг, обліплювали все тіло. Я, наче млин, махав руками, намагаючись одігнати від себе крилату зграю.

Так тривало щонайменше годину. Нарешті ще один, цього разу рятівний поворот ріки, і — доля таки змилостивилася наді мною — очам відкрився чистий обрій. Щоправда, біля берега на обмілинах вигрівалися на сонці крокодили, але для мене — людини в човні — вони були не такі страшні, як комахи. Тепер я мав змогу нарешті скільки завгодно розмірковувати над цим та над подібними парадоксами.

Бджоли зникли, а натомість з’явилися величезні синьо-зелені мухи. З берегів дедалі частіше чутно було регіт мавп. Іноді тишу краяв пронизливий зойк тварини, що попала в кігті хижака. Почали дошкуляти комарі й москіти. Я не встигав убивати їх, не допомагав і одяг. Тіло у мене нестерпно палало й свербіло, перетворившись на суцільну виразку.

Я ладен був уже на все плюнутії й пристати до берега, попроситися в нершу-ліпшу хижку! Та я надто добре знав, що з того буде, і вже немов бачив злостиві посмішки моїх ворогів, уявляв ті тортури, які чекають на мене.

“Але хіба те, що мені доводиться переживати зараз, не тортури? — шітав я себе. — Чого ж іще боятися після всього, що я перетерпів? Що могло бути гірше за ті два тижні, коли я мав ховатися, підозрювати всіх: друзів, союзників, обслугу, випадкових перехожих — білих, метисів, чорних… А може, покінчити з усім? Розрізати собі вени. Я відчую біль, трохи більший за той, що його завдають мені москіти. Моє тіло етапе здобиччю риб та крокодилів, і таємциця, яку я бережу, зникне…

Справді, іноді я готовий був зробити це. Проте утримала пенависть — нелюдська відраза до тих, хто вважав себе правомочним переслідувати і піддавати тортурам вченого тільки за те, що він не підкорився їхнім застарілим звичаям і звичкам. Ніби тільки вони знали, що дозволено, а що не дозволено робити.