Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від отруйних укусів у мене тьмарилася свідомість. Розрекламована мазь анітрохи не допомагала. Довелося прислухатися до порад мого провідника і лишати на шкірі гидотну мішанину з розчавлених комах.

Я звик їсти сире м’ясо й рибу, швидко й спритно розриваючи пальцями свіжину, як це робив Етуйяве. На дивні перегуки нічних тварин я вже не зважав, і тільки кожен підозрілий звук примушував мене напружувати слух. Тут моя інтуїція діяла безпомилково, чим я немало дивував акдайця. І тим, що мене не вкусила річкова гадюка, котрих тут кишма кишіло, що не вхопила пантера, коли ми виходили на берег відпочити, не перекусив пополам гігант-алігатор, коли я купався, — всім цим я маю завдячувати насамперед своїй інтуїції.

Це вона врятувала мене й Етуйяве від найстрашнішого хижака, котрого навряд чи комусь доводилося бачити.

Мені давно розповідали акдайську легенду про те, що за відступництво від колишньої язичеської віри бог Узамба створив злого річкового демона Губатрама. Цей демон нібито живе в річці Куянуле і вистежує грішників. Він підступний і хитрий. Його сила дорівнює силі найбільшого слона. Сам він страшенно потворний. Голова схожа на людську, тільки набагато більша, з рота стирчать ікла; очі палають, тулуб Губатрама риб’ячий, а хвіст крокодилячий. Він плаває, мов риба, але має й перетинчасті лапи з пазурями, в яких довго держить жертву, перш ніж її з’їсти. Уява акдайців була щедра на жахливі подробиці…

Мої друзі сміялися, слухаючи цю вигадку, а Густав казав, що вполює Губатрама, і щороку вирушав на полювання туди, де “бачили” річкового демона помсти. Та це не давало наслідків, якщо не брати до уваги того випадку, коли один із мисливців безслідно зник у джунглях. Трапилося це вночі, коли табір міцпо спав. Вартовий навіть бачив у напівсні, як довжелезне риб’яче тіло на кривих лапах метнулося в хащі. Потім він почув приглушений людський зойк…

…Того дня ми урізноманітнювали своє меню двічі. Етуйяве вдало кинув з човпа списа і вбив чималу рибу. Трохи згодом ми натрапили на колонію черепах. То тут, то там підіймали вони з води свої зморшкуваті шиї і напівсонно розглядали нас. На мілині, поруч із лігвиськом, ми швидко зібрали понад сто яєць.

Але, як виявилося, не тільки ми полювали на річці.

У напівтемряві, коли Етуйяве вибирав, де краще влаштувати нічну стоянку, я помітив, як з-під величезного листа латаття виринула й одразу сховалася чиясь голова. То могла бути видра, але я чомусь згадав Губатрама. Передчуття лиха охопило мене, страх перед невідомим скував мою волю. Я ледве вимовив:

— Етуйяве повинен тримати зброю напоготові. Нехай Етуйяве та його білий друг будуть готові до нападу.

Я вже засвоїв звички та забобони акдайців. Знав, наприклад, що Губатрама не можна називати на ймення, бо провідник вирішить, ніби навмисне накликаю біду.

Акдаєць здивовано глянув на мене:

— Етуйяве не відчуває ворога. Чи не помилився часом білий друг Профейсор? — так він переробив моє звання на ім’я.

Я нічого не знав напевне, тому показав очима на латаття. Етуйяве обернувся в інший бік, але поглядав туди, куди показав я. За хвилину він упевнено мовив:

— Там ховається величезна риба. Вона пливе за нами. Але човен і два чоловіки в ньому непідходяща пожива для неї.

Минуло ще кілька хвидин. Я не міг позбутися передчуття, що насувається небезпека. Кілька разів помічав, що лелеки-жарибу, найвірніші з усіх пернатих подружжів, закликаючи своїх подруг, поспішали відлетіти ближче до берега. Етуйяве занепокоївся і ледь чутно прошепотів:

— Ні, то не риба. Там людина, воїн. Він ховається під лататтям і дихає через тростину. Не знаю, великий він чи малий, глибоко занурився чи ні…

Етуйяве, як кожен акдаєць, мислив завжди конкретно, і його описи чи то людини, чи звіра завжди були послідовні. Так звик він міркувати в джунглях, де все живе розміщувалося у просторі по вертикалі, де видимість була гранично обмежена зеленими стінами. На різних ярусах віття гніздилися різні птахи, літали вони теж на різній висоті. Сила, могутність звіра цінувалася залежно від його величини передусім у висоту, оскільки довжину приховували зарослі. Зрозуміло, оцінка така не завжди була правильна, і помилка часто коштувала мисливцеві життя: закони хащ були для всіх однаково немилосердні.

Справді, я теж помітив, наче з води стирчить тростина.

— Може, вистрілити? — запитав я акдайця. і

— Заждіть! У цих місцях полюють пігмеї, не варто сваритися з ними…

А що, коли це плем’я бачула — пігмеї-людоїди? Я чув, про ями-пастки, які вони влаштовують на мисливських; стежках. Той, хто попаде в таку яму, сам не врятується. Канібали вбивають його, відрізають руки й ноги, засмажують і з’їдають. Жах!

— Пливімо до берега, — запропонував я.

Не знаю, чому я так вирішив. Мабуть, тому, що на плесі ворог бачить нас з усіх боків, а серед прибережних зарослів йому важче було б підкрастися до нас… До того ж я весь час пам’ятав про Губатрама, який найбільш небезпечний у воді.

— Пливімо ж! — наполягав я.

Обличчя Етуйяве було незворушне, але він став правувати до берега. Нам лишалося підпливти всього кілька метрів, коли човен струсонуло. Удар був такий сильний, що човен мало не перевернувся. Потім ударило ще і ще раз. Здавалося, хтось намагається перевернути човен або відігнати його якнайдалі від берега. Раптом удари припинились, і з води показалася перетинчаста лапа з довгими лазурями. Вона вчепилася в борт і рвонула човен до себе. Нас залило водою. Тієї ж миті Етуйяве вдарив ножем по лапі, бризнула майже чорна кров. З води виринула лиса кругла голова з хижими очима.

Акдаєць зблід і відсахнувся. Я майже автоматично вистрілив з пістолета у голову чудовиська. Воно роззявило пащу і пронизливо заревіло. Я вистрілив ще і ще, але з жахом пересвідчився, що кулі ковзали по шкірі не завдаючи хижакові шкоди. Тоді я спробував поцілити в око. Не знаю, чи влучив, але чудовисько зникло у воді.

Я відчував, що сили мої підупали, більше того, мене почало лихоманити, стало важко дихати, холодний піт виступив на лобі.

Етуйяве підігнав човен до берега, прив’язав його до велетенського дерева і мовчки поліз угору. На міцних гілках почепив два гамаки. Я ледве дістався до свого “ліжка”. Тяжкий сон одразу здолав мене. Усю ніч мені здавалося, наче хтось важко дихає в обличчя, щось тисло груди. Привидівся Генріх, він дорікав мені: “Ей, ти, недолюдок, унтерменш! Чи дуже допоміг тобі твій апарат, чи врятував? Тобі завжди не вистачало уяви, чуття міри й часу, і от тепер ти нарешті в пастці. У тебе немає майбутнього…”

Я розплющив очі й побачив жахливу пику, що схилялася наді мною. Смердюче дихання забивало мені дух. Задніми лапами і хвостом чудовисько вчепилося за гілляку, передніми уже встигло підтягнути до себе мій гамак. Від жаху я не міг закричати, але Етуйяве якось відчув моє благання про допомогу. Долаючи страх і вікові забобони, він виліз із свого гамака і дістався моєї гілляки. Кілька сильних ударів ножем, і задні ноги чудовиська було перебито. Воно заревіло, випустило мій гамак і обернулося до акдайця. Чудовисько ще трималося на хвості, боком впираючись у стовбур дерева. Тоді Етуйяве схопив гілляку і швидко відпустив її. Вона хльоснула хижака по очах. У ту ж мить Етуйяве кинув ніж і влучив йому в горло. Бризнула кров, чудовисько почало падати, чіпляючись за гілки і ламаючи їх. Аж ось почувся глухий удар об землю, потім зойк і — тиша.

До світанку лишалося години дві.