Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рана була неглибока, але небезпечна. Кістка застряла в оболонці мозку. Потрібна була негайна операція.

Але в мене не було інструментів, потрібних для лобо-томії, до того ж щомиті могли наскочити переслідувачі. Питання стояло так: життя цієї дитини-метиса чи моє власне. А ще таємниця, від якої залежать сотні людей. Вибір визначено…

— Це добре, що ти послав по лікаря, — мовив я до хазяїна.

І тут Етуйяве припустився нетактовності. Навіть більше того, необережності, котра могла коштувати мені життя. Акдаєць з дивною впертістю проказав:

— Але ж ти… ти сам лікар. Так сказав мені Довгий.

Він мав на увазі Густава.

Я напружився. Необачність з боку Густава чи щось інше? Адже це може навести на мій слід і виказати, хто ховається під документами Риваньйолі. Тоді не допоможе і мистецьки зроблена пластична операція. А якщо до переслідувачів приєднається розвідка однієї широко знаної в світі держави, то порятунку мені вже не буде. Невже Густав прохопився? Прохопився, не помітивши того, і лишив у живих цього акдайця? Виходить, що й Густав уже не той, яким я знав його колись. Чого тільки не робить з людиною час, та ще з такими помічниками, як жах і ненависть?

— Допоможіть йому! — благав Етуйяве.

Хіба про це я повинен зараз думати? Отже, про те, що я лікар, знають акдаєць, господар дому і його хатні. Якщо прискочать хорти і почнуть допитувати…

— Етуйяве знає людину, яка має білі горошини. Адже дитина хвора, — вів далі акдаєць.

“Таблетки. Він каже про таблетки, — здогадався я. — У мене теж є таблетки. І порошки. Є таблетки і порошки, і немає часу на операцію…”

Я намацав у кишені пласку коробочку. То був сильнодіючий засіб…

— Довгий помилився, — мовив я до акдайця. — Я не лікар. Але в дитини перестане боліти голова ще до того, як прийде лікар. Ось, нате, нехай вип’є.

Я кинув таблетки в слянку з якоюсь тьмяною рідиною — можливо, із соком манго — і сказав:

— Заваріть для нього трохи чаю. Крутого. Дайте настоятись і охолонули. Потім нехай хлопець вип’є спершу холодного чаю, тоді — оце…

Акдаєць вдячно вклонився і запитав:

— Коли рушаємо?

— Зараз, — відповів я і подумав: а де в мене гарантія, що ні акдаєць, ні родина господаря нікому нічого не скажуть?

А хто ще може знати, кого треба остерігатись? Та одну помилку Густава я все-таки виправив.

Я все думав і думав про це, коли ми вантажили човен. Господар весь час запобігав переді мною, пропонуючи в дорогу то те, то інше. Він ладен був дати все, що мав, навіть зброю. Я скористався з його пропозиції і взяв пістолет системи “вальтер” та мисливську рушницю фірми “Крафт”. Одноствольну рушницю, в якій був зіпсований затвор, я лишив мулатові.

Знову й знову я мав нагоду пересвідчитися, що ці напівдикуни зовсім не дбають про своє майбутнє. Думки про добробут, про безпеку родини їх не турбують. Мабуть, причина тому — змішане походження, а точніше — домішки африканської крові. Сама природа розподілила сили й можливості між расами, народами, людьми так само, як і між іншими своїми створіннями — левами й антилопами, тиграми й ланями, вовками й вівцями. Тим самим вона зумовила для них і різні долі, різний спосіб існування. А може, уярмлення акдайців було випадковістю? Чи й справді вони належать до нижчої раси, чи їм судилася.інша доля?

Є, зрештою, прилад, який сприяє встановленню справедливості. Так, так, мій винахід, мій апарат міг дати точну відповідь на це питання. Але в мене була тільки схема, котру старанно берегла моя пам’ять…

Господар довго стояв на містку і махав услід нам рукою. Він все повторював: “До побачення, пане! Я й моя родина збережемо про вас найкращі спомини. До побачення!”

Я був певен, що, вернувшись до столу, він разом з усіма своїми хатніми накинеться на рештки їжі і питва. Потім вони назавжди забудуть про мене. Коли хорти наскочать, то не зможуть ні про що довідатись…

О Густав, що ж то було — прорахунок чи, може, умисність? І те, й друге могло коштувати мені життя.

Будівлі селища зникли за вигином ріки…

Уже шостий день ми в дорозі. Тільки сьогодні я примусив себе хоча б кілька рядків записати в щоденник, щоб колись вони нагадали мені про це зелене пекло.

Я багато чому навчився за цей час, багато до чого зник. Тут, у хащах, не може бути недбалих учнів: людина або навчається чому треба, або гине. Зелене пекуче пекло не дає часу иа виправлення — одна-єдина помилка стає останньою.

Тепер мені вже не потрібна була пластична операція — мало хто впізнав би у цьому вигнанцеві колишнього випещеного панка. Моя біла шкіра вкрилася виразками, погляд став сторожким, як у звіра, руде волосся неохайними пасмами спадало на лоб — справжнісінька тобі лісова людина! Зрештою, я й сам не впізнавав себе — вченого із світовим іменем. Де поділися мій вроджений снобізм, моя гидливість, вишуканість звичок. Чи багато лишилося від моєї особистості?

Вмивався я і чистив зуби тільки перші два дні. Намагався не піддаватися ні пекучому сонцю, від якого можна було очманіти, ні побоюванням переслідувань, ні болю від укусів комах. Останнє було найстрашніше, мені докучали мухи й оси, а особливо мурахи із сталевими щелепами. Від укусів мурахів тамба і леч шкіра боліла й палала годинами, мене всього лихоманило. Мені загрожували терміти і найстрашніші з комах — чорні мурахи, пастільки отруйні, що від іхпіх укусів людина може вмерти. Земні творіння в цьому куточку тільки й робили, що намагалися пожерти одне одпого, й було їх тут у сотні, в тисячі разів більше, ніж будь-де.