Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отже, Поводир вирішив застосувати досить банальний прийом. Його намір не був для мене несподіванкою — дивувало тільки те, що він вирішив усунути мене з дброги, не захопившії схеми мого апарата — мого винаходу, мого дітища. А втім, у Поводиря на це просто немає часу. Хоч у мене часу теж немає.

— Запам’ятай, що я тобі зараз скажу! — Я знав, що кожне моє слово вкарбовується в клітини його пам’яті. — Я нікуди звідси не піду. Лишуся тут. Тут буду переховуватися. Зробдю собі ще одну пластичну операцію і чекатиму кращих часів… Зараз я піду звідси, а ти, друже, посидь ще. Десь за годину по тому заплати і йди до Поводиря. Розповіси йому все, що я тобі сказав. Повтори слово в слово.

Ян сидів нерухомо, втупивши погляд в одну точку. Я ще тримав у своїй свідомості нитку навіювання, готуючись її обірвати. Зробив я це тільки тоді, коли відчинив двері винного погреба і почав спускатися сходами.

Сходи ті нескінченно тяглися вздовж похмурих вологих стін. Попереду, в напівтемряві, видно було обриси ве личезних бочок. Я проминув їх і мало не заблукав — коридори розходилися в різні боки, й тільки один вів д кар’єру.

Я повернув ліворуч — не тому, що згадав, куди треб йти, а просто всупереч так званому “інстинкту правої руки”. Цей шлях привів мене до виходу з ресторану. Я наважився ввімкнути ліхтарик — жовта пляма світла застрибала по стіні й освітила напис, який було зроблено грубезними літерами по небіленому каменю: “Пам’ятай про друзів!” Нарешті! Отут він і починається, коридор, що веде до кар’єру.

Я вже був майже біля нього, коли мій напружений слух уловив звуки чиїхось кроків. Вони лунали позаду, там, де вхід до погреба. Отже, мене переслідують. Що робити? Заховатися в кар’єрі? Тут міг би сховатися цілий полк солдатів, але поки я сидітиму, хорти встигнуть перекрити всі входи та виходи і зрештою знайдуть мене. Мій порятунок зараз — це виграти час.

Тримаючи ліхтарик у лівій руці, а ніж — у правій, я побіг, намагаючись не тупотіти.

Бігти було дедалі важче. Звичайно, по рівному я, незважаючи на свої шістдесят, міг пробігти набагато більше, не відчуваючи втоми, але в кар’єрі мені довелося перелазити через купи каміння.

Переслідувачів я не чув, та це не втішало мене. Якщо вони догадаються, що я переховуюсь у погребі, пошуки навряд чи заберуть багато часу. Зрештою вони зрозуміють. куди я подався…

Промінь ліхтарика торкнувся яскравих камінців. Спалахнули спогади. Недалеко від цих місць, ближче до центру міста, є ресторан “Чорна хустка”. Там ми відзначали день зустрічі друзів. Стіни ресторану облицьовані плитками, в яких блищали шматочки кольорового скла.

В тому ресторані я подарував одній жінці рубіновий браслет. Я був напідпитку, а вона намагалася вивідати мою таємницю. Марно. Коли вона зрадила мене, виказала-я встиг зникнути.

Мене давно переслідували хорти — політики і поліція, фанатики різного гатунку й уподобань, ублюдки і просто заздрісники. Мене зраджували друзі і союзники, проте у мене завжди був невеличкий виграш у часі — і він рятував невдаху.

Я перестрибнув через нагромадження рейок, по яких колись тут рухались вагонетки. І побіг далі. Дихати стало легше, дорога стала рівніша. Але я так втомився, що лавіть моя ненависть трохи притлумилась — надто вже багато ворогів було у мене, тож чи варто думати про перемогу? Хіба що вони переб’ють один одного у безглуздій колотнечі…

Дерев’яні містки. Вихід із кар’єру. Нарешті!

Я вже не біг — швидко пішов. Потяглися вулиці околичного кварталу. Пил, бензиновий гар, випари асфальту.

Я сторожко роззирнувся. Здається, засідки нема. Не встигли, знов спізнилися. Можливо, за кілька хвилин вони й налетять сюди, але ці короткі хвилини врятують мені життя.

Я перейшов вулицю і поспішив до зупинки автобуса. Хорти спізнилися хвилини на дві. Коли я був уже на зупинці, до виходу з кар’єру під’їхало шевроле. Троє молодиків вистрибнули з нього.

Можливо, що це не поліцейські нишпорки, а люди Поводиря, та мені тепер байдуже. Я вдивлявся в глиб вулиці — автобуса не було. Довелося йти. Завернув за ріг. Вулиця була гомінка, людна, треба було поспішати. Світлофор горів червоним, але я рішуче ступив на бруківку, не звертаючи уваги на свистки регулювальника, що сидів у своєму “гніздечку”, на рівні другого поверху. Все одно він полінується виходити, та й не встигне мене затримати.

Ще кілька поворотів, і я на базарі — такому собі стихійно виниклому торжищі.

Проштовхуючись крізь різношерсту юрбу, помічаю і жевжиків в урочисто чорних костюмах, і перекупок в за-хвеськаних довгих спідницях, і якихось дженджуристих молодиків у розшитих барвистих жилетах. Груди святково вдягнених міднолицих метисів — акдайців — буди розцяцьковані срібними монетами і дешевим намистом. Тут і там вешталися жебраки. Багатіїв не було — не той район.

На обличчях у декого — розмальовані маски — певно, у акдайців було свято. Акдайці — християни, проте в їхніх звичаях багато язичеського, що передавалося з покоління в покоління. Вони ще зберігали рештки своєї історії, культури…

Цікаво було подивитися б зараз у дзеркало — мабуть, мене й не відрізниш од акдайця — обличчя вкривала густа червоняста курява, яка осіла ще в кар’єрі.

Озираюся. Неподалік зупинилося знайоме мені шевроле. Невже натрапили на мій слід? Зриваю з акдайця маску, і, поки той не оговтався, надіваю її собі на обличчя, намагаюся загубитися в натовпі. Проштовхуюся в самісіньку гущавину. Юрба кудись та винесе мене.

Хтось підносить мені до рота пляшку з касфою — горілкою, яку виготовляють із насіння сорго, кукурудзи та земляного горіха. Машинально ковтаю раз, удруге. Вогняна рідина обпікає горло, і я мимохіть відхиляюсь.

У голові шумить од галасу, од кількох ковтків касфи. Я не повинен розпорошувати уваги, бо кожна мить може бути останньою в моєму житті. Навіть незначне сп’яніння тепер небезпечне для мене. Раптом почулися звуки тамтамів. Хтось поруч мене уже підспівує. Відчуваю, як і я мимовільно проймаюся ритмами дивної мелодії і рухаюся влад їм.

“Зупинися! — наказую собі. — Ти ж цивілізована людина, відомий учений, невже станеш первісною людиною? Поки тебе не зрадила точність і вишуканість думки, ти ще можеш урятуватись. Але начувайся, якщо сп’янієш! Тебе схопить або поліція, або люди Поводиря. Одним ти потрібен живий, другим — мертвий, проте кожен із них багато дасть, щоб мати таку здобич. Для тебе, звичайно, краще, якщо ти попадеш їм до рук мертвий, та ще краще, коли пощастить взагалі вислизнути з їхніх пазурів. Ти завжди вмів знаходити вихід із скрути — знайди і цього разу!”

Неймовірним зусиллям волі я примусив себе не піддаватися гіпнозу натовпу. Якісь дивні вигуки, стогін, харчання чути було навкруги. Зараз усе завмерло, і тільки якийсь старий акдаєць на високих нотах вигукував прадавню молитву:

— О ви, ті, що прийшли з неба! О ви, ті, що покинули землю й піднялися на небо! Озирніться! Ми пам’ятаємо, як ви вийшли з небесного яйця, ми знову бачили вас!..

Я згадав, як показували по телевізору зустрічі космонавтів — люди в скафандрах виходили з люків зоряних кораблів. Зараз те, кимось, можливо, бачене, оздоблювалося фантастичними подробицями — наче у сні.

— О білолиці зоряні люди! — лементували акдайці. — Ви принесли нам радість і добро! Багато-багато милостей дали ви нам — навчили читати й писати, подарували насіння сорго і кукурудзи, пояснили, як із каменю можна видобути хліб і воду. Ви дали нам безліч багатих дарунків і силу-силенну яскравого намиста.