Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І тут він трохи схибив. Усміхнувся. Мабуть, він рідко всміхався, тож не навчився мистецтву фальшивої усмішки, і вона виказала його. Надто вже він радів з того, що так вдало обминув усі пастки. В його усмішці була зловтіха. Я одразу помітив це.

Ми проминули готель, пройшли повз двері ресторану. Ян ішов далі — туди, де сяяли вогні неонових реклам, але я зупинив його.

— Пообідаємо тут.

— Але ж тут незатишно.

Те, що не годиться для нього, цілком годиться для мене. А може, він розраховував саме на таку мою реакцію?

Я зробив нетерплячий рух, і Ян слухняно пішов до дверей ресторану. І знову припустився помилки.

Він завагався лише на якусь мить, завагався, ніби розмірковував, чи не схочу я увійти перший, і прочинив двері трохи ширше, ніж то було потрібно, — саме настільки, щоб у приміщенні побачили й мене.

Цим він посилив мої підозри.

Проходячи повз швейцара, Ян ніби ненароком почухав мочку вуха. Цей жест мовою людей Поводиря означав: уважно подивись на того, хто йде за мною.

Не думаю, щоб то була випадковість.

Я сів за столик поруч із входом до іншого залу. Там, якщо звернути праворуч, — сходи і двері. За ними — коридор, потім довгі сходи, що ведуть до винного погреба, звідки можна вибратися у покинутий кар’єр, а вже звідти вийти в квартал Кубамги.

Я намацав у кишені невеличку пробірку, відкоркував її і дістав крихітну таблетку — не більшу за макове зернятко. Затис її між двома пальцями і поволі витяг руку.

Отже, настала моя черга, мій час.

“Усі твої витівки, Яне, всі знання, досвід, сила волі — все безсиле перед крихітною таблеткою. Аміталовий препарат вплине насамперед на залози, на тваринне начало в людині, а воно, якщо вже, прокинеться, буде сильніше за людське”.

Я присунув до себе попільницю, потарабанив пальцями і по столу, поправив чуба, — хай Ян бачить, що в руці у і мене нічого немає.

Я сподівався, що поки офіціант принесе вино й закуску, Ян забуде, що рука моя побувала в кишені. Отоді я й укину в чарку невеличку безбарвну таблетку, здатну перетворити найміцнішу духом людину на безвольну ляльку.

Я замовив пляшку найкращого коньяку — пити так пити!

— Остання чарка на довгу дорогу! — я потягся за коньяком і непомітно вкинув таблетку в Янову чарку.

За кілька хвилин я міг пересвідчитися, яких великих успіхів досягла в наш час психофармакологія.

Очі Яна втратили свій блиск, у кутиках рота з’явились притаманні стану безвілля зморшки, на лобі виступив піт.

— Яне, я твій друг! Справжній друг, кращий за всіх твоїх друзів, — почав я ласкаво, водночас ніби накреслюючи зором дві подовжні риски на його обличчі — від брів до підборіддя.

Я пильно дивився на нього, примушуючи його не кліпати очима. Відчував, як мій погляд вільно, наче скальпель у м’які тканини, входив у його очі. Він поринав в глиб клітин його ослаблого мозку, гасив сторожові пункти свідомості.

Я запитав:

— Хто тебе послав?

— Поводир.

— Завдання.

— Переконати тебе, що я особисто нічим тобі не загрожую. Поводир передбачав, що ти не повіриш мені. “І тоді, — сказав він, — ти зізнаєшся, що мав намір убити професора, а труп віддати властям для розпізнання. Цьому він повірить, бо давно знає мене і мої звички, мій стиль і те становище, в якому я опинився. Треба домогтися його довіри, а потім зробити те, в чому ти зізнався; вбити, а труп віддати поліції. Бо все одно вони піймають його, і тоді йому буде гірше”.

— Отакі турботи? Ну чим тобі не рідний батечко? — проказав я на якусь мить забувши, що переді мною не людина, а безвільна лялька.

— Так точно, професоре! — по-військовому відрубав Ян, силкуючись звестись із стільця.

Та оскільки це йому не вдавалося, він хвацько пристукнув під столом каблуками.