Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я приготувався до стрибка, він помітив це і поспішив додати:

— Спершу вислухайте.

Зволікати було небезпечно, особливо для такого невдахи, як я, проте кивнув головою, мовляв, говори.

— Ви маєте слушність, що не довіряєте Поводиреві. Він і справді велів мені супроводжувати вас, але при першій-ліпшій нагоді вбити, а труп віддати властям для розпізнання. Адже за вас призначено чималу винагороду.

Ще б пак! Учений — то таки справжня здобич. І ціна на неї вища для них — поки я живий, для Поводиря — коли я мертвий.

— Поводир хоче одвернути від себе увагу. До того ж, чому б і не заробити? Правда, довелося б поділитися зі мною…

— А хто ви? — запитав я.

— Колишній співробітник Поводиря по канцелярії штабу. Лікар, як і ви. Сподіваюся, подробиці вас не цікавлять. Головне, що тепер інтереси наші збігаються, правда ж? Поводиреву карту бито, а я зовсім не хочу здихати разом із ним. Тож і вирішив усе вам розповісти, щоб потім разом утекти.

— І ви знаєте куди?

— Вгору по річці. Іншої дороги немає. Про всяк випадок я сказав:

— А хіба не можна переховатися в місті?

— Вони вже наступають нам на п’яти. Депутат вас продав.

“Чого мені ще сподіватися? Мене давно вже продано і перепродано, — подумав я. — Усі, хто міг, на цьому заробили. Для них я тільки дичина. Для них ворог кожен, хто ставить вище за все інтереси науки. А ворога вони цькують. Чого ще сподіватися від людей?”

— Чому я маю вам вірити?

— Не вірте. Випробуйте. Я вам розповів про задум Поводиря, хіба це нічого не важить? Один у джунглях довго не протягне — ні ви, ні я. У нас спільні інтереси, принаймні, на найближчий час.

Що ж, це правда. Зрештою, я дуже добре знав Поводиря, краще, ніж він того хотів би.

— Гаразд. Підемо разом. Але якщо ви щось там собі надумали, нарікайте на себе… Як вас називати?

— Яном. Так мене звуть тепер.

Він дивився мені просто в очі. Колись я вірив таким поглядам. Боже мій, як давно те було, і яким наївним диваком був я сам!

— Ну що ж, Яне. Спочатку пообідаємо, десь поблизу. Можливо, це буде останній наш обід у цивілізованому світі… Ходімо!

Я кивнув головою, мовляв, іди. Він пішов перший, правда, іноді озирався, щоб пересвідчитися, чи не схибив, чи туди йде, куди слід.

Інколи назустріч нам ішли поодинокі перехожі. Проїхав поліцейський патруль. Ян поводився бездоганно. Він не давав ніяких підстав для підозр.

Ми прямували по вулиці торгового району. Крамнички, ятки, знову крамнички, нарешті — багатоповерхові будинки з яскравими гарними вітринами. Що далі, то вищі й багатші. На вулиці зробилося людно і гамірно.

Зовсім не приховуючи, що перевіряю його, я запитав Яна дещо з медицини. Відповісти на мої запитання міг тільки фахівець.

І він відповів. Відповів швидко, без заминки.

Я глянув на його міцні руки з довгими пальцями.

— Хірург?

— Нейрохірург. І психіатр. — Він пильно подивився мені в очі. — Так само, як і ви…

— То ви знаєте мої праці?

— Звичайно. Коли ви почнете мені більше довіряти, професоре, я дозволю собі де про що запитати вас у зв’язку з вашими роботами.