Румі змінювався на очах. На лобі у нього вже не було поту, судороги страждання не спотворювали обличчя.
“Самонавіювання”, — думав Василь Кузьмич. Одначе самонавіювання не дало б такого наслідку, надто вже він ефективний. Змінився навіть колір обличчя Румі, зникла синява і характерна жовтизна.
Через якийсь час рентген і дослідження показали, що виразка почала зарубцьовуватись.
Василь Кузьмич крутив у руках фотоплівку, дивлячись то на неї, то на Румі.
“Що ж сталося? — напружено думав він. — Гостра виразка. Зцілення за короткий час, про яке говорилося у стародавньому рецепті. Звичайні суниці і самонавіювання… Чекай-но, старий, не поспішай. Згадай ще раз рецепт…”
Тьмяне світло здогаду замигтіло в мозку: “Суниці ростуть у горах. Там, де є виходи мідної руди. Певно, суниці мають особливі властивості, зв’язані з місцем, де вони ростуть. До того ж Сейкіл створив нам особливі умови: важкий шлях, небезпека, граничне нервове напруження… Можливо, саме це мав на увазі старий мудрець. Весь комплекс. Те, про що іноді забуваємо ми. А потім дивуємося: чому вирощений на плантаціях женьшень не дає того ефекту, про який писали стародавні лікарі, і звинувачуємо їх у надмірній фантазії…”
Василь Кузьмич вийняв записи Сейкіла, прочитав їх.
Він так захопився, що про все забув. І отямився тільки тоді, коли почув голос Румі.
— Ідучи стежкою мудреця, виконуй його поради.
Василеві Кузьмичу раптом захотілося заперечити чи то Румі, чи собі самому.
— Не всі поради треба виконувати. Навіщо, наприклад, Сейкіл вимагав роздягатися на галявині й повзти?
— Там була роса. Вона теж лікує…
“Він уміє думати, цей чоловік. Я не помилився в ньому. І хто знає, ким би він став, якби обрав інший шлях у житті. Та зараз мова не про нього. І не про Сейкіла, який не міг ставити багатьох дослідів, доступних нам, але вмів думати. Мова — про нас, про мене, про моїх колег і товаришів. Невже усе полягає в тому, що ми навчилися ставити досліди і розучилися спостерігати? Точніше, нам завжди бракує часу на вивчення природи. Вона ж ставить у мільйони разів більше дослідів, ніж ми. Кожен її рух і подих — дослід. А ми такі зайняті експериментами у своїх лабораторіях, що на осмислення наслідків їх лишається дуже мало часу, ми робимо своє пізнання надто об’єктивним, спрямовуючи його по одному шляху і відсікаючи всі інші. Де ж вихід? Втрачати і набувати? Набувати і втрачати — і завжди мучитися сумнівами: чи не втрачаємо ми більше, ніж набуваємо?”
Він підвів очі на Румі, наче сподівався почути відповідь на своє німе запитання. А Румі зацікавлено дивився на нього, чекаючи, що скаже вчена людина про його зцілення.
Обидва дивились один на одного, чекаючи відповіді…
ПІДСТАВА ДЛЯ ОПТИМІЗМУ
Фантастична повість
Глибоко вдячний директорові музею Пам’яті про війну, котрий надав мені змогу скористатися з фотокопій цих сторінок щоденника. Наперед перепрошую читачів за ті незначні виправлення, що їх було зроблено, щоб не називати країну, де відбувалися події. Адже ці події, не були якимись винятковими — згадаймо хоча б те, що відбувається нині в деяких країнах Латинської Америки, Африки, Європи: фашизм подекуди піднімає голову, його остаточно не знищено. А художня література прагне до вияву закономірностей…
Автор.
Чиясь рука важко лягла мені на плече. Я завмер, напруживши м’язи, ніби й справді почув: “Вас арештовано!”
Глянув скоса і побачив два чорні черевики з тупими носами. Отже невідомий — сам один.
Все подальше відбулося блискавично.
Я напівобернувся, обома руками схопив його за руку, присів і швиргонув через себе на каміння. Певно, він теж був не новачок у таких ділах, бо не гепнувся, як мішок, а рвучко схопився на ноги, хоча й застогнав.
— Мене послав Поводир!
— Чого вам треба? — спитав я, тримаючи напоготові ножа.
Стріляти небезпечно: постріл може привернути увагу.
— Заспокойтеся, професоре! Я ж вам сказав: мене послав Поводир.
Іншого разу ці слова заспокоїли б мене, іншого разу — не тепер.
— Що йому потрібно од мене?
— Він наказав супроводжувати вас.